Формування української національної держави у 1648-1654р.р.

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 pp.) завершилася створенням української козацької держави, яку ще прийнято називати Гетьманською. Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями в 1648 р. завдали нищівного удару по політичному режиму Речі Посполитої в Україні. Намагання польського короля Яна Казимира приборкати козаків призвели до нового спалаху бойових дій у 1649 р.

Зрада кримсько-татарського війська під Зборовом не дала змогу Б. Хмельницькому розгромити шляхетську Польщу й визволити Україну з під її гніту. Однак у “Декларації його королівської милості Війську Запорозькому” від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, визнавалась українська державність у межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. Сюди не мали права з’являтись коронні війська. На цих територіях площею 200 тис. кв. км жило близько 1 млн. чоловік встановлювалася козацька адміністрація. У тогочасних документах її називають Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь. Адміністративно вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди. В 1649 р. розпочалося створення власних фінансової, податкової, судової систем.

Органи державної влади взяли на себе функції дотримання громадського порядку, заохочення торгівлі. Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським договором, підписаним 18 вересня 1651р. унаслідок поразки, козацька територія обмежувалась Київським воєводством, а військо — 20 тис. чоловік. На Чернігівщині й Брацлавщині, окупованих польськими військами, поновлювалась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої. Умови Зборівського договору було відновлено після перемог козацького війська над поляками під Батогом (1652 р.) та Жванцем (1653 p.). Однак політичне й економічне становище на визволених землях було тяжким. На господарстві держави негативно позначалося продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків, татарські навали з їх трагічними наслідками. Загроза відновлення польсько-шляхетського панування на українських землях лишалась. За таких умов Б. Хмельницький, неодноразово ошуканий і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Туреччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земського собору Московської держави 1 жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького “з городами их и землями... под государеву высокую руку”.

8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійськовій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана й московського царя. Учасники Переяславської ради висловилися: “Волим під московського царя православного”. Це рішення було скріплено спільною присягою. Незабаром після того 127 тис. люду в 117 містах України також склали присягу на вірність цареві. Проте далеко не всі й не повсюдно підтримали рішення Переяславської ради. Відмовилися скласти присягу полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Однак якихось рішучих виступів проти прийняття присяги не було. Після Переяславської ради уряд Б. Хмельницького направив до царя Олексія Михайловича прохальні статті, і вони з незначними доробками були затверджені царем. Гетьману було надано відповідну царську жалувану грамоту від 27 березня 1654 р.

По суті, ці документи (прохальні статті, що ввійшли в історію як “Березневі статті Б. Хмельницького” від 21 березня, і царська “Жалувана грамота гетьманові і Війську Запорозькому” від 27 березня) є актами двох держав, якими вони обмінялись при укладанні договору. В історико-правовій науці існують різні погляди на відносини України і Росії згідно з Переяславсько-московською угодою. До того ж оригінальні документи втрачено. Навіть ті неточні копії чи переклади, що збереглися, дехто із учених (наприклад, російський вчений П. Шафранов) вважає фальсифікаціями, зробленими царськими переписувачами.Офіційна радянська теорія твердить, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз’єднання, і метою повстання було саме возз’єднання цих народів. Враховуючи різні погляди вчених, зважимо на те, що як Україна, так і Росія, вкладали в цю угоду різний зміст. Україна увійшла в підданство під протекцію внаслідок тодішньої воєнно-політичної ситуації. Росія ж одразу намагалась перетворити протекторат на інкорпорацію (включення до складу). Вважаючи цей договір чинним тільки за життя Б. Хмельницького, московський уряд поновлював його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які дедалі більше обмежували українську державність. Так чи інакше, Переяславська угода сталаповоротним пунктом в історії України, подальша доля якої була пов’язана з долею Росії.

Основні риси права української національної держави.

Джерела права. У другій половині XVII ст. українське звича­єве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністра­тивно-судовій практиці. «Давние права и обычаи», як і колись, регу­лювали значну частину суспільних відносин, політико-правове жит­тя на всій території України. Державно-правова система України цього періоду, організація і функціонування державного механізму, в основі правового регулювання яких лежали норми звичаєвого пра­ва, самі по собі стали пам'яткою звичаєвого права. Особливо важли­ву роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досу-довому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках. У матеріальному праві норми звичаєвого пра­ва доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були преце­дентами застосування звичаєвого права.

У Запорізькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» — неписані норми звичаєвого права.

Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з перепідпорядкуванням української православної церкви

Московському патріарху в Україні стали поширюватися норматив­ні акти, що йшли від московської православної церкви.