Особливості здійснення самоврядування в містах Києві та Севастополі.

Як випливає з положень ч. 2 ст. 140 Конституції України, здій­снення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі має свої особливості, що визначаються окремими законами України. Зо­крема, особливості здійснення місцевого самоврядування в місті Ки­єві визначаються Законом України “про столицю України — місто-герой Київ”. Цей Закон визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України. столичний статус міста покладає на органи місце­вого самоврядування додаткові обов’язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав. тож здійснення столичних функцій забезпечується органами місцевого самоврядування у місті Києві та гарантується державою.

Місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територі­альною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі органи.

Система місцевого самоврядування у місті Києві включає: територіальну громаду міста; міського голову; міську раду; виконавчий орган міської ради;

районні ради; виконавчі органи районних у місті рад;

органи самоорганізації населення.

Таким чином, особливостями здійснення місцевого самоврядування в місті Києві є те, що:

а) місцеве самоврядування в місті Києві здійснюється територіальною громадою міста Києва як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні у місті ради та їх виконавчі органи;

б) представницькими органами місцевого самоврядування у місті Києві є Київська міська рада та районні у місті ради;

в) Київська міська та районні у місті Києві ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні і підконтрольні відповідним радам;

г) Київський міський голова є головою Київської міської ради, що обирається населенням міста Києва шляхом прямих виборів, очолює виконавчий комітет міської ради і головує на її засіданнях, а також одночасно є головою Київської міської державної адміністрації, що призначається президентом України відповідно до Конституції України за поданням Кабінету Міністрів України.

Через геополітичні та історичні особливості Севастополя – міста постійного розташування бази Чорноморського Флоту Російської Федерації, в якому з 390 000 мешканців близько 37000 є громадянами Російської Федерації, а ще 40000, за окремими даними – мають подвійне громадянство України та Російської Федерації, - підхід, покладений в основу Закону «Простолицю України – місто-герой Київ», не міг бути використаний для законодавчого врегулювання статусу Севастополя.

Відтак питання законодавчого визначення статусу Севастополя було відкладено на невизначене майбутнє, і жоден з проектів, внесених на розгляд Верховної Ради України починаючи з 1998 року (див. таблицю), в цілому ухвалений не був (законопроект № 2050-4 було ухвалено лише у першому читанні).

Сьогодні функції виконавчих органів самоврядування в Севастополі покладено на місцеві державні адміністрації, а передбачену Конституцією посаду міського голови так і не запроваджено (функції міського голови здійснює голова міськдержадміністрації).

Планування – вихідна ланка управлінської діяльності.

Функція планування полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей. Планування в управлінні має три мети: внесення моменту свідомої організації господарської діяльності; спонукання працівників «зазирати у майбутнє», тобто прищеплення їм здатності погоджувати щоденні дії з перспективою розвитку; критерій контролю фактичних параметрів.

Для того, щоб функція планування досягла зазначених цілей, вона має ґрунтуватися на таких принципах: повнота, точність, економічність, безперервність, масовість.

З погляду обов’язковості виконання суб’єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. У разі директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці.

Індикативний план (відлат. indicator — покажчик) — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов’язкового характеру; по-третє, показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; по-п’яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації у сфері макроекономічного планування в Україні — перехід від директивного планування до індикативного.

Організаційне планування має свої способи та методи, які відрізняються від способів і методів планування економічних показників господарської діяльності.

 До методів організаційного планування належать: метод послідовного опису операцій; графіки виконання; метод сітьового планування й управління; метод робочого календаря.

Метод послідовного опису операцій. Суть цього методу полягає у складанні плану послідовного виконання робіт, у якому кожна з них описується з необхідним ступенем деталізації. План може бути складений у вигляді послідовного переліку операцій, у вигляді схеми чи таблиці.

Графіки виконання. Графіки виконання передбачають, що, коли і ким має бути зроблене у межах певних строків виконання (початок і закінчення робіт).

Метод сітьового планування й управління. Процес сітьового планування полягає у побудові таблиць робіт, де вказуються параметри, що характеризують їх тривалість, та сітьового графіка, де зазначено послідовність робіт.