Місцеве самоврядування в Україні

Конституція України розглядає місцеве самоврядування як багатогранне та комплексне політико-правове явище, що характеризується з різних сторін. Перш за все, конституційні норми закріплюють місцеве самоврядування як важливу форму народовладдя, а принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування віднесено до засад конституційного ладу України (ст. 5, 7, 19, 38 тощо Конституції України).

Нормативне визначення місцевого самоврядування міститься в ст.. 140 Конституції, де воно характеризується як „право територіальної громади– жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста– самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи”.

Більш детальне визначення місцевого самоврядування дається в Законі “Про місцеве самоврядування в Україні”: “Місцеве самоврядування в Україні– це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади– жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста– самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України”.

Іншими словами, місцеве самоврядування виступає як своєрідна єдність прав і обов’язківдіяльність під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування передбачає, що наслідки за вирішення питань місцевого значення повністю лягають на систему місцевого самоврядування. При цьому органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть потрійну відповідальність: перед територіальною громадою; перед державою; перед фізичними та юридичними особами.

Реординаційні зв’язки та координація в державному управлінні.

Координація– складовий елемент державного управління, що виражає узгоджену дію та прийняття рішень суб’єктами управління стосовно необхідності вирішення відповідної проблеми. В основі координації покладено об’єктивно визначені функціональні взаємозв’язки між структурними органами державного управління, дія яки направлена на вирішення окремих питань, як в своїй логічній єдності направлені на досягнення відповідних цілей. Координація в управлінні означає узгодження діяльності суб’єктів управління (державних міністерств, комітетів, комісій і т.п.). 

Між суб’єктами й об’єктами відношення можуть носити субординаційний та координаційний характер. Підпорядкування одного інтересам іншого приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків — субординації. Ці відношення розрізняються за видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування та ін. Поєднання двох і більше дій одного рівня, які спрямовані на досягнення запланованого результату, приводить до встановлення горизонтальних зв’язків — координації. Ці відношення розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія тощо.

Між суб’єктами й об’єктами виникають управлінські відносини лише завдяки тому, що суб’єкти наділені відносно об’єктів владними повноваженнями, які дають змогу їм здійснювати свій управлінський вплив. Державно-управлінські відносини — це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою. Ці відносини можуть мати різний характер залежно від повноважень суб’єкта, ступеня самостійності об’єкта та інших чинників. Вони можуть бути формальними (субординації) й неформальними (координації), галузевими, міжгалузевими, територіальними тощо. Взаємне спілкування здійснюється за допомогою прямих (від суб’єкта до об’єкта) і зворотних (від об’єкта до суб’єкта) зв’язків. Прямий зв’язок сприяє процесу ухвалення рішень і забезпечує їх передачу на об’єкт, що управляється. Зворотний зв’язок, який несе інформацію про стан об’єкта і його реакцію на керівні рішення, підказує найбільш доцільні шляхи і засоби організації процесу регулювання його діяльності. Він сприяє підвищенню ефективності обміну управлінською інформацією.

Централізовано визначена система вертикальних та горизонтальних зв’язків базується на координації та реодинації діяльності. Реординація – процес реорганізації координації за ініціативою суб’єктів управління. Мова йде про те, що всякий координаційний зв’язок може вступати в свою суперечність внаслідок невідповідності завданням, що виникли перед державним управлінням.Так, наприклад, при виникненні техногенних катастроф, на державному рівні може бути створений координаційний комітет по ліквідації наслідків стихійних лих ( паводків, пожарів, епідемів тощо). Координаційні комітети можуть створюватись як на державному так і на міждержавному рівнях. Так було в 2006 році при виникненні в Китаї свинячого грипу, для локалізації якого було сформованому міжнародну координаційну комісію. На постійній основі діє Координаційний комітет з експортного контролю, метою якого є координація обсягів експорту товарів та технологій в окремі країни, в яких порушуються права людини. В систему контролю означеної організації підпадають передові технології, які можуть бути використання для воєнних цілей. Сюди відносяться озброєння та військова техніка, устаткування, що використовується в ядерній енергетиці, тощо.