Програмування як елемент державного управління: суть, методи, технологічні етапи та види.

Програми направлені на вирішення стратегічно важливих народногосподарських проблем, які не завжди можуть повністю реалізовані. Програма — поодинокий прояв планомірності в рамках розв’язання локальної проблеми.

Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові програми (ДЦП). Цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чикількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завданьекономічного та соціальногорозвитку країни. У цьому сенсі ДЦП є свого роду «одноцільовою», проблемно-орієнтованою ДМП, яка маєбільшвузьку і чітко окреслену цільову зону на відміну від макроекономічної програми того самого рівня. В аспекті даної ознаки ДЦП (державні цільові програми) ближче до відповідного розділу ДМП (державні макроекономічні програми).

Державні макроекономічні програми розробляються на довго-, середньо- та короткострокову перспективу. Складниками її є національна, галузеві та регіональні програми. Програми на довгострокову перспективу охоплюють період до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4—5 років. Програми на середньостроковийперіод (4—5 років) щорокукоригуються і містять обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні. Макроекономічні програми на короткостроковий період (1 рік) розробляються щорічно, як правило, паралельно з проектом державного бюджету.

Відповідно до системного підходу й основних принципів програмно-цільового планування (цільова спрямованість на досягнення кінцевих результатів, комплексність, альтернативність, керованість) послідовність стадій розробки та реалізації ДЦП здійснюється за такою схемою:

1. Ініціювання розроблення державної цільової програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми.

2. Схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення.

3. Розроблення проекту програми – визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування.

4. Державна експертиза проекту програми.

5. Погодження та затвердження програми.

6. Проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми;

7. Організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням.

8. Звітування про виконання програми.

Громадянин в державному управлінні. Взаємовідносини громадян і органів державного управління.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У здійсненні функцій державного управління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політичні партії та громадські організації. Через такі об'єднання громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Обмеження на участь у державному управлінні встановлюються виключно законом (засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, недієздатні).

Принцип гласності в державному управлінні пов'язано насамперед з вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, окрім відомостей, які є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантовано право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Таку інформацію ніким не може бути засекречено (ст. 50 Конституції).

Кожному гарантовано право знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, а недоведені є не чинними.

Стаття 32 Конституції гарантує кожному судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.