Державне регулювання аграрного сектору економіки та торгівлі.

Державне регулювання аграрного сектора економіки включає в себе застосування правових, адміністративних і економічних важелів, за допомогою яких регулюється діяльність аграрного сектора, визначаються подальші перспективи розвитку.

Відносно сільського господарства використовуються різні методи державного регулювання. Зокрема: податкове регулювання; грошово-кредитне регулювання; бюджетне регулювання; регулювання шляхом державного замовлення; цінове регулювання; соціальне регулювання; регулювання трудових відносин та оплати праці; регулювання охорони та відновлення навколишнього середовища; регулювання за допомогою обмежень; безпосереднє управління сільськогосподарськими підприємствами, що є державною чи муніципальною власністю.

Головним завданням державного регулювання у країнах з ринковою економікою в аграрні сфері є: підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів; обмеження виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції; обмеження монополізму у суміжних із сільським господарством галузях економіки.

Серед адміністративних методів державного впливу на аграрний сектор значне місце належить нормативно-правовій базі. Реформування аграрного сектора економіки супроводжується активним розвитком законодавчого забезпечення, на що вказує значна кількість нормативно-правових актів, прийнятих останніми роками з метою підвищення ефективності функціонування сільського господарства. Серед них Закони України: «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про фіксований сільськогосподарський податок», «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське господарство» тощо.

Крім того, слід наголосити, що аграрний сектор забезпечує продовольчу безпеку країни, що є одним зі стратегічних напрямків аграрних трансформацій. Система продовольчої безпеки базується на таких принципах: комплексність, системність, самозабезпеченість, незалежність, адекватність, стійкість. Дані принципи повинні першочергово враховуватись при проведенні державної аграрної політики щодо забезпечення продовольчої безпеки.

Субординація в організаційній структурі державного управління: підпорядкованість, підконтрольність та підзвітність.

Домінуючими серед управлінських відносин органів виконавчої влади є субординації, оскільки в державному управлінні тільки спираючись на владу і використовуючи її важелі можна здійснювати державно-управлінський вплив.

Субординація – це «вертикальна» взаємодія сторін, коли одна сторона підпорядкована іншій, а також наявні владні повноваження у вищого рівня в системі управління щодо нижчого.

Підпорядкування (підлеглість) нерозривнопов’язане з владою.Водночас, стан (режим) підпорядкованості може мати різні ступені повноти.

Розрізняють наступні рівні підпорядкованості.

1. Повна підпорядкованість (підлеглість) передбачає наявність у вищого органу всіх або переважної більшості важелів керівного впливу,зокрема вирішення щодо підлеглого органу установчих питань, визначенняйого правового статусу, кадрових питань, здійснення контролюючих функцій, отримання звітності, застосування заходів відповідальності.

2.Часткова підпорядкованість існує, коли в організаційних відносинах наявні не всі, а лише деякі з важелів підпорядкування.

Виділяють також інші види підпорядкування, серед яких виокремлюють наступні.

• Загальне підпорядкування, за якого повноваження вищого органу неорієнтовані на конкретні питання керівництва об’єктом, що перебуває в такому підпорядкуванні.

• Безпосереднє підпорядкування виражається, насамперед, у відсутності між суб’єктом і об’єктом управління проміжних ланок.

Підзвітність – це обов’язки посадових осіб чи установ надавати інформацію про свої дії чи їх обґрунтування іншим.

За сутністю відносин, суб’єктами та інструментами підзвітність можна поділити на три основні види:

- фінансова підзвітність – моніторинг інформації про розподіл, розміщення та використання фінансових ресурсів;

- підзвітність за результатами – передбачає звіти про досягнення раніше поставлених цілей;

- демократична підзвітність – інформування суспільства про виконання урядом передвиборчих обіцянок.

Підзвітність такох розподіляють за вектором її взаємодії на горизонтальну і вертикальну. горизонтальна підзвітність забезпечується всередині системи державного управління, коли контролні інституції наглядають за іншими. Вертикальна підзвітність здійснюється суб’єктами поза межами уряду.

Контроль – це функція, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень та їх правомірності.

Залежно від обсягу контролю та характеру контрольних повноважень, існує загальний та спеціальний контроль.

Контроль як функція управління здійснюється майже всіма державними органами та їх посадовими особами. За умови, коли контроль не виділяється як основна їх діяльність, можна стверджувати, що вони здійснюють загальний контроль у межах своєї основної діяльності, не акцентуючи увагу на конкретній її ділянці.

В ході загального контролю увага приділяється не так конкретним питанням, як загальному стану, виконанню управлінських рішень, їх доцільності, законності діяльності.

Спеціальний контроль має предметне спрямування і проводиться за конкретною сферою або функцією управління. На відміну від загального, під час здійснення спеціального контролю проводиться більш глибокий аналіз реального стану, детальніше проводяться спостереження і перевірки виконання поставлених завдань, застосовуються заходи попередження та припинення неправомірних дій.

Залежно від часу проведення державного контролю він може бути попереднім, поточним (оперативним) і наступним.