Методологія дослідницьких програм в політологічному вивченні дискурсу про розвиток та модернізацію

Теорія модернізації склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М.Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф.Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.

Систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.

У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як "вестернізація", тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя.

50-60р. - чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав спостерігатися процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії ), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.

У своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. На початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.

70-80р. -переоцінка теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації.Було визнано недостатню ефективність структурно - функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально - політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур. Пріорітетом було визначено зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до "модерну". При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі. Найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства.

80-90 р. - відбулась трансформація теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств. Наслідуючи М.Вебера сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни, за якого її громадяни відчували б себе суб'єктами, а не об'єктами політики.

В. Горбатенко дещо інша періодизація.

50-70 рр. теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін "модернізація" з наукового обігу. Натомість активніше стали вживати поняття "розвиток".

Подолання цієї кризи і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативною старій теорії, а й своєрідним наслідком її іноваційної орієнтації, а також її продовженням. Саме поняття "постмодернізація" похідне від більш широкого філософського поняття "постмодерн", стосовно якого упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії. На думку В. Горбатенка політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах :

- спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого суспільно-політичного простору, дає якісно новий поштовх ;

- свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових соціальних груп або правлячих еліт.

C. Блек поділяє процес модернізації на декілька стадій :

• усвідомлення мети ;

• консолідація зорієнтованої на мету еліти ;

• період трансформації ;

• інтеграція суспільства на новій основі.

Механізми та інструменти політичної модернізації.       

Механізми ефективного здійснення політичної модернізації

· структурне оновлення політичної системи

· формування політичної структури соціальної дії , оскільки політична система повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем ,породжених сучасним суспільством , здібною діяти за конкретних історичних умов суспільно-політичних ситуацій

· відкрите політичне суперництво лідерів та еліт та висока політична активність населення , що можливі лише за умов структурного перетворення політичної системи.

· забезпечення високої політичної активності населення , як здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ресурсів задля вирішення суспільно значущих завдань .

· Інституціоналізація політичної структури також є вельми важливою , оскільки є удосконаленням традиційних інститутів , які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності або взагалі реформуються у нові , сучасні соціально-економічні інститути

Ці універсальні норми - це комплекс цілей , спираючись на які , країни , в яких відбуваються процеси модернізації будуть спроможні проводити інституціоналізацію відповідну потребам часу . Але все ж , на нашу думку, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства , його націо-ментальних характеристик .