Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх вирішення

Процес політичної модернізації в Україні історично належить до вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, які прагнуть «вписатися» у процес «осучаснення навздогін» (В. Пугачов). Це зумовлює своєрідність державотворчого процесу в Україні, яка, на думку сучасного українського економіста В. Малеса, «полягає в переході, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарне організованого державно-монопольного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб».

Особливості тривалого недержавного буття України спричинили: домінування як основного суб'єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру; залежність суспільно-політичної системи від чужих національній традиції ментальності й конкретним потребам українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а потім і Радянської імперії завжди мав непослідовний, однобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так було за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби створення суспільства масового споживання, реалізації ідей «прискорення» й «перебудови».

Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду і власних потенційних можливостей. Але через розрив між очікуваними та реальними результатами Україна опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації». Він є своєрідним наслідком взаємозв'язку і взаємодії основних криз політичного розвитку, до яких належать:

— криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою);

— криза легітимності (низький рівень лояльності населення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політичної влади);

— криза участі (відчуження населення від політичного життя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу);

— криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень можливостей системи державного управління);

— криза розподілу (порушення принципів забезпечення прийнятного для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та соціальної несправедливості).

Подолання «кризового синдрому модернізації» передбачає насамперед з'ясування та вирішення основних його проблем. Проблеми модернізації українського суспільства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого — характеризується слабкістю конкуренції (в тому числі й у політиці), диспропорційністю економіки, корупцією, нерозвиненістю інформаційного суспільства тощо.

Однією, з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві.

Ще однією проблемою політичної модернізації є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, до пом'якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. Головне при цьому забезпечити формування політичного режиму і системи соціального управління, які відповідали б внутрішнім потребам українського суспільства.

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження постійного взаємозв'язку й діалогу між владними структурами і населенням з усіх питань суспільного буття.

10.Зміст і основні характеристики політичної модернізації

Теорія політичної модернізації в її сучасному розумінні викристалізувалася з багатьох концепцій, що містять інші висновки й рекомендації, мають різну соціально-політичну спрямованість і є нерівноцінними за науковою значущістю. Серед її представників — західні політологи й соціологи С. Ліпсет, Г. Алмонд, Р. Уарт, Д. Аптер, Ф. Ріггз, Л. Біндер, С. Верба, Д. Коуелман, Л. Пай, Д. Лапаламбара, С. Хантінгтон, В. Цапф, С. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, П. Бергер та інші.

Політична модернізація — 1) комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава — міжнародна система, держгвз — громадянське суспільство, держава — особистість, індивідуум — індивідуум та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства.

Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Вона розвивається у двох основних вимірах:

— спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних сферах суспільного життя, вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх;

— свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від того, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідносяться з її метою.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

Важливим чинником модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями.

Ще однією складовою модернізації політичної системи є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації.

13-75.Сутність „контр модернізації" та „анти модернізації" (А. Турен)

Звернемо увагу ще на дві важливих для розуміння теми терміни й відповідні явища – антимодернізація та контрмодернізація, введені французьким ученим А.Туреном. перший термін означає відкриту протидію модернізації. Антимодернізація, на думку ученого, - це зведення процесу розвитку країни лише до відродження її культурної ї та історичної специфічності, цього прагнуть певні правлячі групи й люмпен-інтилегенція, понад усе занепокоєні збереження своїх привілеїв, влади, соціального статусу. Контрмодернізація є альтернативним варіантом соціальних перетворень згідно не із західним, апробованим зразком, а іншим, осібним шляхом, який передбачає суспільній форсований розвиток виключно за ініціативою "згори”, при колосальній централізації влади, пріоритеті соціальної системи, а не людини.
Як приклад контрмодернізації звичайно наводять країни Східної Європи та Китаю 50-х років, індустріалізацію в колишньому СРСР. Результатом сталінської індустріалізації були побудова індустріальної держави, але не індустріального суспільства; закладення підвалин подальшого розвитку в напрямку до пізньо-індустріального суспільства, які так і залишилися невикористаними; кардинальний злам соціальної структури й суспільної психології, що при використанні кріпосницьких і рабських методів призвів до знищення мільйонів громадян. Водночас решта була готова терпіти – в одних випадках через насилля і терор, а в інших – задля "світлого майбутнього.”

Антимодернизация– это открытое противодействие модернизации со стороны правящей элиты, которая во имя сохранения власти и привилегий предпочитает поддерживать культурно-национальную специфику стран, нежели осуществлять развитие стран на современной основе. Антимодернизация имела место в Китае в годы "культурной революции", а ныне, по мнению ряда авторов, распространяется на просторах бывшего Советского Союза.

14. концепція “модернізації в обхід модерніті”

У другій половині 80-х років одержує свій розвиток концепція “модернізації в обхід модерніті”, тобто концепція політичного розвитку, заснованого на збереженні соціокультурних традицій без нав'язування західних зразків (А. Абдел-Малек, А. Турен, С. Хантінгтон, Ш.Ейзен-штадт та ін.). “Модерніті” зв'язувалася з прихильністю західно-європейському раціоналізму, ідеям індивідуальної свободи і соціальної рівності, ліберальної демократії і соціальної держави, правової держави і цивільного суспільства; з орієнтацією соціальних суб'єктів на інноваційні форми діяльності як основою економічного росту і добробуту.

У рамках цієї концепції не заперечується універсальність суспільного і політичного розвитку. Разом з тим принцип універсалізму сполучається з партикуляризмом, а їхній органічний синтез розглядається як запорука успіху модернізаційного процесу. Модерні-зація розглядається як процес, що саморозвивається і залежить не тільки від діяльності політичних еліт, але й, у першу чергу, від впливу об'єктивних обставин і поводження рядових членів суспільства.
15. Демократичний розвиток стає стійким лише тоді, коли складаєтьсяінституційна структура, з одного боку, досить гнучка та адаптивна для вирішення соціальних конфліктів, але в той же час досить сильна і ригідність для того, щоб протистояти їх ескалації. При цьому, додає Адам Пржеворскі, для підтримки стійкого розвитку необхідно, щоб всі основні політичні сили воліли плюралістичну інституційну систему для вираження своїх інтересів і ціннісних орієнтації, що дасть можливість досягати відносного згоди, необхідного для розробки і здійснення урядом стратегії реформ, таким чином, в процесі політичних перетворень в розвинених капіталістичних країнах істотну роль грає вироблення адекватної державної стратегії, яка знижує поріг стихійності і невизначеності соціальних змін.

Досвід сталого політичного розвитку північноамериканської моделі демократії багато в чому виявився унікальним. Багато сучасних політологи (А. Валенсуела, Ф. Ріггс, X. Лінц та ін) вважають, що країни Латинської Америки, скопіювали американську модель, так і не домоглися стійкого розвитку, і більше

того, вона їх привела до політичної нестабільності, нутом і переворотам29. Це породжує, зокрема, проблему ескалації регресивних та дестабілізуючих політичних змін, кризи демократичних режимів, їх розпаду і навіть трансформації в автократичні форми: від умеренноавторітарних до радикально тоталітарних. Ефективне функціонування і стабільний розвиток демократичних структур багато в чому залежить тут від співвідношення та рівноваги сил між правлячими та опозиційними групами та їх організаціями, що обумовлюється в заспіваю чергу їх ресурсами і рівнем підтримки населенням 'знизу'.

У Латинській Америці існує своє специфічне розуміння того, що являє собою демократія. Воно, як правило, відрізняється від подання, якого дотримуються американці та європейці. Насправді, мені здається, що нам ще тільки належить зрозуміти, що ж таке демократія. Зазвичай ми пов'язуємо її зі свободою особистості і свободою слова, але ми не маємо точного розуміння механізмів її роботи.

Соціологічні опитування говорять, що латиноамериканці вважають за краще бачити на чолі країни сильного лідера, який (як правило, це чоловік) здатний забезпечити порядок і розвиток, навіть якщо це означатиме ущемлення громадянських прав.

Іншими причинами домінування однієї партії можуть бути популярність як самої партії, так і її лідера, тиск на інші партії, що не дозволяє їм досягти популярності, або корупція (як у випадку зі звинуваченнями відносно Інституційна революційна партія (ІРП) Мексики в махінаціях з голосами виборців кілька років тому).До приходу до влади Уго Чавеса в Венесуелі існувала двопартійна система. Кожна з двох партій правила в країні упродовж президентського терміну свого ставленика, а на наступних виборах до влади приходили опоненти. Така система не була однопартійною, однак її можна охарактеризувати як елітарну.

Головною перешкодою на шляху формування реальної альтернативи однопартійної системи є саме відсутність розвиненого громадянського суспільства, готового до сприйняття нових ідей. Крім того, заважає відсутність харизматичних лідерів, здатних очолити опозицію. Як приклад можна привести такі країни, як Венесуела, Колумбія, Бразилія і Болівія. Політичний устрій цих країн можна вважати однопартійним, оскільки правлячі партії у цих країнах тримаються у влади завдяки величезній популярності своїх лідерів (можливо, меншою мірою в Бразилії та Колумбії, але у випадку Венесуели і Болівії це, безсумнівно, так). Наприклад, постійні перемоги Чавеса на виборах пов'язані як з його особистої харизмою, так і з нездатністю опозиції висунути єдиного харизматичного кандидата, здатного залучити на свою підтримку голоси тих, хто сумнівається виборців.

16. Теорія політичної модернізації як складова частина загальної теорії соціальної модернізації викристалізовується з різноманітних концепцій, що містять неоднозначні висновки й рекомендації та мають різну соціально-політичну спрямованість. Концепція політичної модернізації розвивалась здебільшого на основі концепцій соціальної модернізації. Політична модернізація в загальнофілософському плані визначається як опанування людини своїм політичним середовищем. А в конкретно-соціологічному – як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі створення політичних структур і функцій, характерних для діяльности ліберально-демократичного суспільства. Конкретна характеристика цього процесу дуже різноманітна. Одні вчені пов’язують його передусім з раціональним стилем функціонування бюрократії, політичним плюралізмом і світським характером політичної культури; інші – з формуванням національної інтеграції суспільства і національної держави, модернізації “еліт розвитку”, стабільности політичних інститутів і процедур, з психологічним комплексом сучасних політичних цінностей та ідей. Загалом, всі ці процеси призводять до розвитку ефективних адміністративних, урядових і бюрократичних структур, які здатні подолати відставання і забезпечити національний прогрес. Однак існує чимало різноманітних ідей щодо механізму створення цих структур.

Перші дослідження проблем політичної модернізації розглядали процес становлення сучасної демократії в слаборозвинених країнах як закономірний і необхідний наслідок процесу індустріалізації. Вважалось, що економічний розвиток і подолання відсталости автоматично приведе до формування демократичних політичних інститутів – потрібно тільки визначити їх критерії. Проте практика розвитку слаборозвинених країн досить швидко показала відсутність прямої відповідности між економічним і політичним розвитком. Нові проблеми й складності політичної модернізації почали розглядатись у рамках структурного функціоналізму. Своєрідною модифікацією традиційних варіантів політичної модернізації ліберально-демократичного типу стала структурно-функціональна “кризова модель” політичного розвитку. автори “кризової моделі” (Л.Біндер, М.Вайнер, Л Пай, С.Верба, Дж.Ла Паломбара) виходять із того, що будь-яка соціальна система має певний стабільний рівень взаємодії цих компонентів. У процесі політичної модернізації змінюється рівень і характер їхньої взаємодії, що призводить до “криз” решти відповідних їм параметрів політичної системи – національного самовизначення, політичної участи, авторитетности, проникнення і розподілу ресурсів, – детермінованих їх несумісністю один з одним на різних етапах політичної модернізації

Одним із способів змістового наповнення структурно-функціональних концепцій стала “особистісна теорія політичної модернізації” (А.Інкелес, Д.Сміт), що розглядає проблему трансформації традиційного суспільства з соціально-психологічного погляду. У структурно-функціональних концепціях цей підхід ігнорувався на тій підставі, що індивід у перехідному суспільстві є носієм як традиційних, так і сучасних психологічних установок. Традиція і сучасність на особистісному рівні так переплітаються, що стають абсолютно непридатними як аналітичні категорії в аналізі процесу модернізації. Однак емпіричні дослідження показали, що різні аспекти психології особи в процесі модернізації не змінюються хаотично один щодо одного, а змінюється особа в цілому. Тому ключовим елементом процесу модернізації є створення соціальних передумов для виникнення у людей сучасних психологічних установок і орієнтацій

За останню чверть ХХ століття відбулась зміна головного напрямку розвитку, і це зрушення має настільки чіткий характер, що тепер замість поняття “модернізація” все частіше використовують поняття “постмодернізація”. У це поняття вкладають багато різних значень. Особливо наголошують на тому, що саме культура якнайповніше визначає досвід людини, не обмежуючись жодною зовнішньою реальністю. Однак саме в цьому закладено певний концептуальний сенс, за яким процес, який називають модернізацією, вже не є останньою подією в сучасній історії людства, і соціальні перетворення розвиваються сьогодні зовсім в іншому напрямку.