Стратегії «наздоганяючого розвитку» та їхня результативність.

Наздоганяючі” країни або, як їх ще називають, „послідовники” („журавлі”) – це країни, які, використовуючи свій наявний потенціал ресурсів, створюють умови для залучення новітніх технологій із розвинених країн для створення інноваційної моделі економіки

Стратегії наздоганального розвиткувиходять із необхідності, по-перше, активного запозичення здобутків зарубіжного науко­во-технологічного потенціалу (насамперед технологій) через ліцензійний механізм й модернізації на їх основі виробничих потужностей індустріальних галузей, а по-друге, — опанування випуску наукоємної продукції, що випускається в країнах пост-індустріалізму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу то­варів. Вона точніше пояснює еволюцію країн, що розвиваються, де такий цикл починається з імпорту якогось продукту і надалі будується на суперництві з лідером. Таким чином, стрижнем наздоганяючої модернізації є освоєння технологічних і економічних механізмів, вже створених країнами і фірмами — лідерами.

Не зважаючи на так би мовити, втрачений час і необхідність долати недостатнє ресурсне забезпечення, такі країни мають і деякі переваги: вільний доступ до нових технологій, можливість вивчення досвіду створення певних установ, які здійснюють керування фінансовими потоками, та використання форм організації науково-технічного прогресу, які можуть сприяти підвищенню ефективності використання ресурсів капіталу та технологічної бази.

Так, у ХХ ст. Японія використовувала установи, які забезпечували впровадження та використання прогресивних технологій у промисловості разом із гнучкою політикою в даній сфері. Пізніше ця стратегія була скопійована східно-азіатськими економіками (Тайань, Сінгапур, Корея, Індонезія). Сьогодні за рахунок використання згаданої стратегії, враховуючи сучасні тенденції в світовій економіці, розвиваються Китай, Індія та В’єтнам. Як показує досвід, країни-„послідовники” в процесі свого економічного розвитку проходили декілька стадій: від залучення і використання працемістких технологій до становлення власної сфери високих технологій. Ними застосовувалася політика активного державного втручання в залучення іноземних інвестицій, насамперед спрямованих на технологічне оновлення та проведення науково-дослідних проектів всередині держави. Як правило, країни, які здійснюють стратегія наздоганяю чого розвитку, мають: дешеві трудові ресурси, потужну металургійну промисловість, важке машинобудування і мережу науково-дослідних інститутів та потребу в розвитку науки і технічному оновленні.

Результативність даної стратегії можна проаналізувати на прикладі Китаю. Китай активно використовує всі можливості залучення іноземних інвестицій і, починаючи з 80-х років минулого століття, успішно наслідував практику „журавлів” – Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу, поступово проходячи стадії розвитку від експорту текстилю на ринки Західної Європи, США до самостійного розвитку науки та техніки. Сьогодні, завдяки потужній державній підтримці, у цій країні спостерігаються високі темпи приросту ВВП і притоку іноземних інвестицій. Законодавчо врегульована та ефективно використовується система залучення інвестицій у вигляді інновацій і технологій, стимулюється імпортозамінююче виробництво. Залучення в країну іноземних інвестицій шляхом створення підприємств з іноземними інвестиціями стало найефективнішим способом отримання зарубіжної техніки і технології, забезпечення прямої зацікавленості іноземного партнера в освоєнні прогресивної технології, її вдосконалення та ефективному використанні китайськими співзасновниками. Створюючи умови для розвитку співробітництва з іноземними інвесторами, уряд Китаю за основну мету ставить залучення прогресивної технології, використовуючи канали прямого інвестування, які не потребують додаткових затрат, що і є технологічним прогресом як таким.

Стратегії виживання (інерційні стратегії) економічного розвитку

                   Стратегія виживання або стратегія інерційного розвитку – це пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.

Інерційно-ринкова стратегія ґрунтується на ідеології неолібералізму та ринкового фундаменталізму,покладається на всемогутність ринку при пасивній ролі держави, яка відмовилися від виконання своєї стратегічно-інноваційної функції, на подальше відкриття економіки для ТНК, які використовують країну як джерело енерго-сировинних ресурсів і ринок збуту своєї продукції . Наслідком такої стратегії буде відкочування країни на периферію світового науково-технологічного і економічного прогресу, подальша втрата конкурентоспроможності економіки та її підпорядкування домінуючим країнам і ТНК, нові лиха для більшості населення, виснаженого попередніми експериментами, зростаюча загроза втрати самостійності країни, посилиться загроза соціальних конфліктів і політичних потрясінь.

Інерційно-ринкова стратегія виходить з наступних основних положень.
1. Вирішальна роль ринку в соціально-економічному розвитку країни, оскільки тільки ринкові механізми, вільна конкуренція здатні відібрати найбільш конкурентоспроможні
товари і послуги, життєздатні підприємницькі сили.
Тому необхідно продовжити курс на витіснення держави
з економіки, скорочення його соціальної функції.
2. Довгостроковими орієнтирами у розвитку економіки є зниження інфляції всіма можливими засобами, подальша приватизація державної власності, зменшення частки держбюджету в ВВП, скорочення державної підтримки інвестицій та інновацій, науки, освіти та культури, малозабезпечених верств населення.
3. Збільшення відкритості економіки, створення сприятливих умов для діяльності іноземного капіталу в національній економіці, орієнтація на Захід у зовнішньоекономічних зв'язках, усунення перешкод для підпорядкування ТНК і компрадорської капіталу ряду галузей економіки в розрахунку на те, що це підвищить їх конкурентоспроможність.
4. Відмова від стратегії прориву через побоювання, що це може спричинити помилки і зажадає підвищення активності держави, надія на еволюцію, відторгнення стратегічного й індикативного планування.

                   Неминучим наслідком такої стратегії будуть невисокі темпи економічного зростання і деградація структури економіки, згортання науково-технічного та інноваційного потенціалу.

Стратегії виживання і периферійність економічного розвитку

Стратегії економічного зростання і державне регулювання ринкової економіки.