Співвідношення національних, регіональних та глобальних стратегій економічного розвитку.

                   Економічна стратегія є ефективною, якщо вона включена в органічну суспільну систему та виходить з комплексного врахування особливостей відтворення й розвитку останньої.

Національні стратегії, які лежать у центрі міжнародних стратегій відбивають інтереси окремих країн і народів, і на сьогодні підпорядковуються планетарним стратегіям. Національна стратегія економічного розвитку країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку.

                   Регіональні стратегії формуються для того щоб протистояти глобальній стратегії. Регіональні стратегії вимагають примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів, які представляють певне економічне угрупування або регіон світу, але передбачає протиставлення регіональних економічних інтересів інтересам глобальним і подекуди національним (загальна мета – зміцнення і поєднання сил для протистояння агресивному середовищу).

                   Глобальні стратегії економічного розвитку розуміють під собою міжкраїновий рівень економічних відносин, який вимагає стратегії примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів усіх попередніх рівнів. Виходячи з своїх національних стратегій, країни вже беруть участь в розробленні або глобальних, або регіональних стратегій економічного розвитку.

Сприяння з боку наднаціональних інституцій адаптації реформаторських моделей у транзитивних країнах як напрям координуючого впливу.

Міжнародні організації відіграють важливу роль в успішності процесу економічних реформ. Це досягається шляхом надання координаційних настанов для процесу реформ і шляхом обмеження опортуністичної поведінки країн, наприклад такої, що перешкоджає впровадженню протекціоністської торговельної політики, яка виражає зацікавлення держав в короткостроковій перспективі. Таким чином внутрішні державні фактори виступають першочерговими, при цьому міжнародні інститути мають також певний автономний вплив на внутрішні процеси.

Міжнародні інститути є інструментами, що уряди використовують для того щоб «підвищити їх здатність знаходити свої власні інтереси за допомогою координації політики" що може відрізнятися від державних інтересів.

Країни з перехідною економікою в Європі, які націлені на співробітництво та можливу подальшу інтеграцію в ЕС, використовують МВФ і ЄС як джерела технічної допомоги.

Основною функцією МВФ в Центральній та Східній Європі є - надавати позики для країн, що зазнають тимчасовий дефіцит у платіжному балансі і макроекономічну нестабільность, - за умови, що кредитування країни змінюють свою макроекономічну політику, щоб вирішити ці економічні проблеми. Даючи економіками свою печатку схвалення, сигнали від МВФ для міжнародних інвесторів і фінансових інститутів, що програма економічних реформ працює і потребує довіри.

ЄС створює сприятливі умови для формування тотожної системи ринкових відносин, нормування та законодавчої бази, також виконання маахстрицьких критеріїв, що в свою чергу також виступають певними макроекономічними стимулами для розвитку економіки та надає матеріально-технічну, консультаційну допомогу країнам з якими будо підписано угоди про асоціацію та співробітництво.

МВФ в свою чергу висуває ряд загальних:
1. Бюджетна дисципліна, введені для зменшення стану дефіцит

2. Жорстка грошово-кредитна політика.

3. Державні витрати повинні бути змінені з субсидіями на інвестиції в охорону здоров'я, освіту та інфраструктуру.

4. Податкова реформа з широким і граничні ставки податку.

5. Маркет-визначені, позитивні процентні ставки.

6. Ринкові визначається обмінний курс.

7. Лібералізація зовнішньої торгівлі.

8. Лібералізація обмежень на прямі іноземні інвестиції (ПІІ).

9. Приватизація державних підприємств (ДП в).

10. Дерегулювання економічної діяльності.

11. Безпечні прав власності.