Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. знаків).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8

1. Етапи процесу публікування й оприлюднення. Проходження авторського оригіналу.

Оскільки нині Україна належить до числа демократичних суспільств, на її території використовують плюралістичні теорії редагування. Розглядаючи межі втручання редактора в авторський оригінал, зазначимо, що аналогічними чи дуже близькими до застосовуваних в Україні вони є і в інших демократичних державах. Отож, редактор не може вносити в тексти повідомлень жодних виправлень, оскільки чинне законодавство (наприклад, в Україні ст. 13 Закону "Про авторське право та суміжні права") забороняє це робити. Однак відхилення знижують якість повідомлень, а це веде до зниження прибутку ЗМІ, з чим вони погодитися не можуть. Тому ЗМІ, виходячи зі своїх прав та цілей, просто відмовляються від опублікування повідомлень низької якості . Звичайно, це суперечить інтересам авторів, метою яких є максимальне розповсюдження своїх повідомлень. Враховуючи сказане, слід визнати, що в плюралістичних теоріях редагування межею втручання редактора в текст є "мовчазний" компроміс, який виникає під час редагування між автором і редактором: редактор не може внести в текст жодного виправлення без згоди автора, проте може відмовити авторові в опублікуванні повідомлення. Іншими словами, межі втручання редактора в авторський текст — це результат компромісу між тим, чи виправляти, і тим, чи публікувати. Укладання "мовчазного" компромісу між редактором та автором проходить у два етапи. На першому етапі умови компромісу визначає редактор: "Або Ви [автор] погоджуєтеся на виправлення і тоді я [редактор] публікуватиму Ваше повідомлення, або, коли Ви не згодні на виправлення, я повідомлення не публікуватиму". На другому етапі умови компромісу визначає вже автор: "Гаразд, я [автор] згоден на Ваші [редактора] виправлення, але тільки в тих межах, які я дозволю".

 Звичайно, редактор повинен узгоджувати з автором будь-яке виправлення, навіть найдрібніше. Це створить в уяві автора позитивний образ редактора і дасть змогу редакторові в майбутньому робити вже інші потрібні й значно істотніші виправлення. Межі втручання редактора в текст повинні бути диференційовані також залежно від того, яким є виправлення: однозначним, неоднозначним чи багатозначним.

Так, однозначні й неоднозначні виправлення редакторові доцільно робити відразу, образно кажучи, "ручкою", а от творчі — краще "олівцем.

Однозначні виправлення в екстремальних ситуаціях (наприклад, якщо неможливо узгодити їх із автором під час верстання газети) редактор може виконувати навіть самостійно, беручи на себе всю юридичну відповідальність за внесені зміни, а щодо творчих — цього робити не можна ніколи. У тому випадку, коли автор необгрунтовано суперечить внесенню виправлень, редактор завжди може повернутися до укладання компромісу першого етапу, тобто до відмови авторові в опублікуванні повідомлення. Говорячи про межі втручання редактора в текст, слід також згадати й про те, що існують повідомлення, які взагалі заборонено виправляти. До їх числа належать офіційні документи (наприклад, законодавчі акти), твори класиків тощо. Виправляти в таких текстах слід лише дуже грубі помилки, вказавши в примітці, як було написано в оригіналі і хто вніс виправлення.

1. Методи контролю та їх послідовність.

1. Параметричні методи. Суть параметричних методів полягає в тому, що компонент повідомлення порівнюють з відповідною нормою, сформованою в нормативній базі у вигляді параметра, і на підставі критерію відповідності вирішують, чи є в компоненті помилки, чи ні. 2. Спискові методи. Для контролю повідомлень списковим методом редактор у своїй нормативній базі повинен мати всі необхідні списки (книги чи адреси Інтернет-серверів із такими списками). До їх числа належать: — орфографічні словники й словники чужомовних слів; — фразеологічні словники; —термінологічні словники; — словники географічних та адміністративних назв; — словники персоналій (списки власних імен людей та найпоширеніших і частовживаних прізвищ); — номенклатурні списки (списки назв промислових виробів та їх марок); — списки скорочень, прийнятих у повідомленнях і бібліографічних описах; — списки постійних елементів бібліографічних описів (наприклад, список назв міст, де є видавництва; списки назв видавництв; списки назв періодичних видань тощо); — списки одиниць вимірювання.

Контроль повідомлень на основі цього методу полягає в тому, що компонент повідомлення шукають у перелічених списках. Якщо компонент повідомлення в списку є, то вважають, що помилка в компоненті відсутня; якщо ж такого компонента в списку нема, то вважають, що в ньому є помилка. Правда, можлива ситуація, коли виявиться, що це зовсім новий компонент (наприклад, неологізм), якого просто бракує в списку. В цьому випадку новий компонент вводять до списку нормативної бази. Для ефективного користування списковим методом редактор повинен досконало знати всі словники та списки, які використовують у час його роботи редактором в цій державі в певній галузі знань. Приклад. У повідомленні вжите слово вохзал, а редактор не знає, як його правильно писати згідно з нормами 4-го правопису. У такому випадку редактор повинен розшукати потрібне слово в орфографічному словнику, що відповідає 4-му правопису. Оскільке слово вотзал у словнику відсутнє, то, безсумнівно, в його написанні є орфографічна помилка (помилковою є літера Г, замість якої повинна стояти к). Трапляються випадки, коли допущена помилка перетворює один компонент тексту в інший правильний компонент, що також є в списку (наприклад, замість слова пиляти випадково набрали слово виляти). Такі помилки належать до числа семантичних, а тому не можуть бути виявлені списковими методами. Для їх виявлення слід використовувати неформалізовані методи контролю, зокрема когнітивні. Такі помилки становлять незначний відсоток загальної кількості. 3. Шаблонні методи. Шаблонний метод контролю полягає в тому, що на компонент повідомлення накладають шаблон, який є в нормативній базі, й на підставі прийнятого критерію відповідності виявляють, чи тотожний компонент повідомлення цьому шаблону, чи ні. У наш час діють два типи шаблонів: прийняті державою у вигляді стандартів і рекомендовані науковою та довідковою літературою. Приклад. У виданні є рубрика: 7 Телевізійні антена.. Порівнявши цю рубрику з наявними в довідковій літературі нормами, редактор повинен виявити два відхилення від шаблону: 1) між нумераційною і текстовою частиною рубрики відсутня крапка; 2) у кінці рубрики стоїть крапка (вона потрібна лише в літературі для дітей до 10 років). 4. Структурні методи. Такі методи контролю полягають у тому, що структуру компонента повідомлення порівнюють із масивом структур, які є в нормативній базі, й на основі прийнятого критерію відповідності виявляють, чи тотожна щ. структура якійсь структурі нормативної бази, чи ні. Вважають, що компонент повідомлення правильний, коли структура компонента тотожна котрійсь із структур нормативної бази. Для використання цього методу основним є вміння виділити структуру компонента повідомлення. Таке вміння полягає в тому, щоб: а) тимчасово усунути з компонента його семантичне наповнення; б) встановити зв'язки цього компонента з іншими; в) виявити функції цього компонента (за наявності такої потреби). Контроль такими методами вимагає від редактора вміння користуватися деякими формальними апаратами, до яких належать, наприклад, породжуючі та аналітичні граматики1. Вони передбачають вміння проводити нескладні підстановки та прості підрахунки. Контролю структурними методами підлягають усі структури, описані в розділі 5 (видавнича, лінгвістична, композиційна, інформаційна та логічна). Як видно з переліку, структурні методи є одними з найуживаніших у редагуванні. Приклад. На редагування потрапив рукопис, у якому є фрагмент такого речення: Ця, вийшовши на вулицю, висока, струнка, кароока, темноволоса, смаглява дівчина весело посміхалася... У нормативній базі є такі первинні синтаксичні структури для контролю словосполучень: <іменник>\ <прикметник>. Перше правило означає, що перед будь-яким іменником можна ставити прикметник; друге, — що замість одного можна послідовно підставити один, два, три1, але не більше прикметників; третє, — що перед будь-яким прикметником можна поставити вказівний займенник. Таких правил, як <вказівний займенник> <прикметник>:::= <вказівний займенник> <дієприслівниковий зворот> <прикметник> <вказівний займенник> <іменник>\\- <вказівний займенник> <дієприслівниковий зворот> <іменник> у нормативній базі нема. Контролюючи на основі такої нормативної бази запропонований фрагмент речення, можна виявити, що: а) така синтаксична структура речення в українській мові не передбачена, а, отже, є помилковою; б) кількість однорідних прикметників перевищує задане нормою число "три", а, отже, також є помилковою (використано п'ять прикметників підряд). До речі, контролювати кількість прикметників можна не лише структурними, а й параметричними методами. 5. Аналітичні методи. Аналітичні методи контролю полягають у тому, що над математичними та логічними компонентами повідомлення (цифровими даними, поняттями, умовисновками, доведеннями) виконують обчислення (відповідно математичні або логічні) й порівнюють їх із даними, прямо чи опосередковано зафіксованими в цьому повідомленні або опублікованими в довідниках. Якщо результат аналітичного опрацювання компонентів повідомлення не тотожний цим даним, то в компонентах є помилка. Під час проведення контролю аналітичними методами редактор повинен уміти виділити з повідомлення математичні й логічні компоненти, а також користуватися різними методами математичних і логічних обчислень. Математичні методи. Перелічимо та проілюструємо основні математичні методи контролю повідомлень. Метод арифметичних підрахунків. Передбачає, що над цифровими даними в повідомленні виконують арифметичні дії, а отриманий результат перевіряють на тотожність даним повідомлення чи довідників. Вибрати спосіб — алгоритм — підрахунку (на основі самого повідомлення або власного запасу знань) редактор повинен самостійно. Метод функціональних залежностей. Полягає в тому, що на основі відомої редакторові функції та області її визначення підраховують значення цієї функції, а далі порівнюють його з тим, яке є в повідомленні. Методранжування даних. Полягає в тому, що наведені дані (ряди) упорядковують (ранжують) за іншим принципом, ніж це зроблено в повідомленні, а далі контролюють правильність заповнення упорядкованого ряду. Логічні методи. Тепер покажемо можливість застосування аналітичних методів щодо одиниць логіки, зокрема полісилогізмів. 6. Когнітивні методи. Когнітивні методи належать до числа тих, які передбачають контроль значення компонентів повідомлення (слів, словосполучень, речень тощо). Опрацюванню цими методами підлягають усі без винятку компоненти повідомлення. Поки що в практичній діяльності ЗМІ формалізація таких методів контролю є неможливою. Когнітивні методи класифікують на методи контролю за уявою, за тезаурусом і методом екстрагування. Метод контролю за уявою. Полягає в тому, що на основі інформації, викладеної в повідомленні, редактор уявляє описану в уривку повідомлення ситуацію, оцінює ступінь її ймовірності в реальному, псевдореальному чи ірреальному світі й, коли ймовірність низька, вважає цей уривок помилковим. Метод контролю за тезаурусом. Полягає в тому, що ознаку, приписану в повідомленні якомусь об'єктові, редактор зіставляє з такою ж ознакою у власному тезаурусі чи з ознакою, поданою в різних довідниках (наприклад, енциклопедіях). Такі помилки, як вказано вище, називають "фактичними". Виявлення більшості з них не завдає особливих труднощів, проте вимагає багато праці. Контроль методом екстрагування. Значення компонента повідомлення екстрагують ("виймають") із контексту, отримують значення цього ж компонента з іншого достовірного джерела, порівнюють два отримані значення і, якщо наявні суттєві відхилення, компонент повідомлення вважають помилковим. Так, можуть зіставляти значення слова у повідомленні та в тлумачному словнику; значення цитати в повідомленні й першоджерелі; значення терміна в повідомленні й в термінологічному словнику. Цей метод базується, зокрема, на вмінні враховувати контекст контрольованого компонента повідомлення.

7. Положеннєві методи. Суть положеннєвих методів полягає в тому, що компоненти повідомлення контролюють на відповідність положенням, зафіксованим у нормативній базі, й на підставі прийнятого критерію відповідності встановлюють, чи відповідають ці компоненти якомусь положенню нормативної бази, чи ні. Вважають, що компонент повідомлення правильний, коли відповідає котромусь із положень нормативної бази. Положеннєві методи поки що належать до числа неформалізованих. 8. Компаративні методи. Суть компаративних методів контролю полягає в тому, що з різних місць (точок) повідомлення вибирають ті компоненти, які описують один і той самий об'єкт чи в якомусь іншому плані є однотипними, а далі, порівнявши їх, з'ясовують, чи тотожні ці компоненти, чи ні. Вважають, що компоненти повідомлення правильні, коли вони є тотожними й несуперечливими. Основою для проведення такого контролю є логічні закони тотожності та суперечності. 9. Спеціальні методи. Спеціальні методи контролю базуються на спеціальних нормах редагування. Достатньо велику їх кількість використовують лише для окремих видів літератури (наприклад, енциклопедичних та словникових видань, поезії тощо).

1. Норми художнього редагування: зовнішнє оформлення видання.

Державні стандарти вимагають застосування на обкладинці (палітурці) таких обов’язкових елементів, як прізвище автора та назва видання, які виділяються збільшеним кеглем, мальованою гарнітурою, особливим накреслення або вирівнюванням, кольором, декоративними елементами. Крім цього стандарти обумовлюють необхідність деяких відомостей у конкретних випадках:

•                 у разі відсутності титульного аркуша всі вихідні відомості розміщують на передній боковині палітурки чи на першій сторінці обкладинки;

•                 видавнича марка, назва серії, номер періодичного та продовжуваного видання має міститися на обкладинці (суперобкладинці) чи палітурці;

•                 у комплектному виданні вихідні відомості наводять не лише на кожному виданні комплекту, а й на футлярі, папці, обкладинці;

•                 у малоформатних виданнях і виданнях малого обсягу для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку всі вихідні відомості, крім імені автора й назви, можна розміщувати на останній сторінці видання, чи на третій, четвертій сторінці обкладинки;

•                 у мініатюрних виданнях обов’язкові відомості допускається розміщувати на третій чи четвертій сторінці обкладинки;

•                 у продовжених, періодичних і серіальних виданнях на першій сторінці обкладинки (палітурки) у верхньому правому куті проставляється міжнародний стандартний номер серіального видання (ISSN);

•                 штрихкодова позначка розміщується на четвертій сторінці обкладинки (суперобкладинки) чи на задній боковині палітурки у нижньому лівому або правому куті;

•                 надвипускні та випускні дані допускається переносити з останньої сторінки на другу, третю чи четверту сторінку обкладинки;

•                 друга сторінка обкладинки, один з клапанів чи задня боковина суперобкладинки можуть бути заповнені анотацією і макетом анотованої каталожної картки;

•                 індекс УДК у наукових періодичних виданнях на все видання в цілому наводять на другій сторінці обкладинки, якщо відсутній титульний аркуш;

•                 випускні дані наводять на останній сторінці видання, чи на звороті титульного аркуша, чи на другій, чи на третій, чи на четвертій сторінці обкладинки;

•                 бібліографічну смужку у періодичних виданнях розміщають вертикально вздовж корінця видання на четвертій сторінці обкладинки в постійно відведеному для неї місці, у виданнях у палітурці її наводять у нижній частині останньої сторінки; у виданнях без обкладинки – на останній сторінці;

•                 на корінці суперобкладинки можуть бути розміщені ті ж відомості, що і на корінці самого видання, але деякі дані можуть скорочуватися, оскільки корінець має лише інформаційне призначення і не є підставою для бібліографічного опису. Хоча у багатотомних виданнях на корінці обов’язково потрібно вказувати номер тому;

•                 можливі скорочення дуже довгих заголовків творів 17-18 ст., зміни імен на палітурці чи суперобкладинці.

•                 Перша сторінка обкладинки (палітурки) продовжуваних видань, крім назви і номеру випуску, за стандартом може містити також приватну назву випуску; при відсутності титульного аркуша – підзаголовні дані, назву організації, від імені якої випускається видання, або організації-видавця. На другій, третій і четвертій сторінках обкладинки (палітурки) продовжуваних видань розміщають такі вихідні відомості:

•                 у виданнях не українською мовою вихідні відомості в перекладі на цю мову або транслітерації, якщо немає місця для цих відомостей усередині видання;

•                 підзаголовні дані – на другій сторінці, якщо відсутній титульний аркуш або сполучений титульний аркуш і немає місця для них на першій сторінці;

•                 дані про головного (відповідального) редактора при відсутності титульного аркуша або сполученого титульного аркуша – на другій чи третій сторінці обкладинки;

•                 надвипускні і випускні дані.