Причини і початок Столітньої війни. Поразка Франції біля Кресі та Пуатьє.

Столітня війна, що тривала з перервами з 1337 по 1453 р., була зіткненням двох сусідніх феодальних держав, кожна з яких на той уже досягла значної політичної централізації і мала значні територіальні ресурси. Основними причинами війни були давні територіальні спори англійських і французьких феодалів за володіння на континенті. Англійські феодали не могли забути втрати Нормандії і Анжу. Французькі королі намагались остаточно ліквідувати останні володіння англійців в Аквітанії. Та Аквітанія мала велике економічне значення для Англії. З Аквітанії вивозили дорогі вина, фрукти, цінні породи коней. В Аквітанії у англійських фео­далів були численні помістя. Вони посідали там великі адміністра­тивні і судові пости, мали великі доходи. Яблуком розбрату між Францією і Англією була також Фландрія. Ще Філіпп IV докладав усіх зусиль до того, щоб оволодіти цією невеликою, але багатою промисловою країною. Та він зміг захопити лише частину її міст. Філіпп VI допоміг фландрському графові у боротьбі з фландр-ськими комунами і тим самим посилив свій вплив на Фландрію. Але з Фландрією тісно пов'язані були інтереси англійської торгів­лі. Сама фландрська промисловість не могла обходитись без анг-

лійської вовни. Фландрське питання можна вважати другою основною причиною Столітньої війни між Англією і Францією.

Приводом до війни було домагання французького престолу англійським королем Едуардом III, що доводився по жіночій лінії онуком Філіппу IV. Але у Франції встановився інший принцип наступності. Французькі юристи заявляли, що королівський пре­стол не може переходити по жіночій лінії. Цікаво, що при цьому вони посилалися на «Салічну правду», яка забороняла жінкам наслідування землі.

Воєнні дії у Столітній війні розгортались дуже повільно. Війна офіційно почалась у 1337 р. Фландрія і сусідній з нею Брабант перейшли на сторону Англії. Фландрський граф утік до фран­цузького короля. Та тільки в 1340 р. англійці розпочали рішучі дії, знищивши французький флот під Слейсе (поблизу гирла р. Шельди). Ця морська перемога зробила англійський флот па­нівним на морі. Та минуло ще кілька років, перш ніж англійці зіткнулися з французами на суші. Це була битва в 1346 р. побли­зу містечка Кресі у Північно-Східній Франції, на кордоні Фландрії. Французькі феодали зазнали великих втрат. Англійські війська на чолі з Едуардом III здобули цілковиту перемогу. Головною при­чиною поразки французів була нездатність французьких рицарів
битись у загальному строю. Великою перевагою англійців була
наявність в їхньому війську чудових стрільців з лука. Англійські лучники були найманим військом, яке вербували з верхівки селян­ства — йоменів . Вони влучно стріляли з важких луків у ціль на відстані 350 кроків. Своєю стійкістю і упертістю, а також своєю військовою вправністю вони звели нанівець переваги рицарського важкого спорядження і рицарської індивідуальної хоробрості. На­ступного 1347 р. Едуард III захопив порт Кале, який став надовго опорним пунктом англійського панування на континенті. Друга велика битва в Столітній війні відбулася у 1356 р. поблизу м. Пуатьє. Англійські війська цього разу висадились не на півночі, а на заході Франції. Французькі феодали сподівалися пе­ремогти англійців, маючи більше рицарської кінноти. Та англійці знову перемогли. Головнокомандуючим у англійців був син Едуарда ІІІ—Едуард «Чорний принц», якому вдалося зайняти поблизу Пуатьє зручні позиції у горбкуватій місцевості, де французькі рицарі не змогли діяти маневрено. Під час бою з противником англій­ці захопили в полон багато французьких феодалів і рицарів. У по­лон попав сам французький король Іоанн (Жан) Добрий (що змі­нив у 1350 р. на престолі померлого Філіппа VI). Наслідком цієї перемоги "була окупація англійцями великої території у Західній і Північній Франції. Крім Гієні і Гасконі (дві провінції, на які розпалась, у XIV ст. Аквітанія), англійці захопили Пуату, значну частину Оверні й інші французькі землі. Їхні загони грабували північ Франції, доходячи майже до самого Парижа. Поразка у війні загострила класові суперечності у Франції і створила в країні серйоз-

ну політичну кризу. Велика політична роль у цей період випала французьким Генеральним штатам.

Повстання в Парижі під керівництвом Етьєна Марселя.

У зв'язку з тим, що король потрапив у полон, управління коро­лівством тимчасово перейшло до дофіна Карла (Шарля) та його феодальних радників. Становище уряду було дуже важким. Гро­шей у скарбниці не було. Військові сили були дезорганізовані. Англійці загрожували наступом на Париж. У центральному управлінні панувало хабарництво, крадіжки, безладдя. Дофін змушений був восени 1356 р. скликати Генеральні штати. Генеральні штати 1356р. мали незвичайний характер. Вони були дуже чис­ленні, причому з 800 чоловік половина депутатів належала до третього стану, що виявився найбільш активним і піддав політику уряду гострій критиці. Опозицію очолювали демократично на­строєний ланський єпископ Лекок і старшина паризького цеху сукнарів Етьєн Марсель. Генеральні штати зажадали від дофіна зміщення багатьох вищих чиновників, зменшення витрат на двір і надання Генеральним штатам не лише права призначення подат­ків, а й збирання їх та витрачання. Генеральні штати вимагали також регулярного скликання їх у майбутньому (тричі на рік). Щодо війни, то Генеральні штати висловилися за її продовження, вимагаючи, щоб мир з противником було укладено лише з їхнього відома. Усі ці вимоги Генеральних штатів були оформлені у ви­гляді закону під назвою Великого березневого ордонансу 1357 р. (дофін підписав його 3 березня 1357 р.).Придворні феодали, обурені свавіллям третього стану, наполя­гали на репресіях щодо Етьєна Марселя та інших лідерів руху. Дофін схильний був не виконувати підписаного ним же березнево­го ордонансу. Тоді в Парижі 22 лютого 1358 р. вибухнуло повстан­ня, підготовлене прихильниками Марселя. Паризькі ремісники і під­майстри в кількості до 3 тис. чоловік зібрались на Королівській площі і вдерлися в королівський палац. Двох з головних радників дофіна було вбито. Марсель після цього сам став «головним рад­ником» дофіна. Але дофін, для якого опіка Марселя була обтяж­ливою, зумів незабаром втекти з Парижа. Він вибрав резиденцією м. Комп'єн (на р. Уазі, на південний схід від Парижа) і тут почав об'єднувати навколо себе феодалів і найбільш поміркованих депу­татів від третього стану Генеральних штатів. У той же час навесні 1358 р. у районі на північ від Парижа підготовлялось велике се­лянське повстання, яке дістало назву Жакерія.