Вимірювання доходів і крива Лоренца. Умови неповного ранжування.

Дослідження показують, що найбільша частка національного доходу припадає на заробітну плату.                                                                              Той факт, що в економічно розвинених країнах більша частка доходів припадає на дохід від праці, ще не означає, що розподіл національного доходу в цих країнах досяг соціальної справедливості. Аналіз статистичних даних показує, що у цих країнах існує значна нерівність доходів. Ступінь нерівності доходів можна визначити за допомогою кривої Лоренца– графіка, який ілюструє ступінь нерівності:

Рис. Крива Лоренца.                                                На рисунку видно, що кумулятивний % сімей (населення) відкладено на осі абсцис, а кумулятивний % доходу — на осі ординат. Теоретичну можливість абсолютно рівного розподілу доходу показує бісектриса. Вона вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це означає, що коли 20 % всіх сімей отримують 20 % всього доходу, 40 % — 40 %, а 60 % — 60 % тощо, то відповідні точки будуть розміщені на бісектрисі.                                                          Крива Лоренца демонструє не теоретичний, а фактичний розподіл доходу. Як вказує точка а, 20 % всіх сімей з найнижчими доходами отримують 7 % доходу; точка б вказує, що 40 % сімей з низькими доходами отримують 18 % доходу тощо. Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність, і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, або розрив між лініями, тим більший ступінь нерівності доходів. Коли б фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренца і бісектриса співпали б і розрив зник.                                                                    Точка е на графіку відповідає ситуації абсолютної нерівності, коли 1 % сімей має 100 % доходу, а інші не мають нічого. У цьому випадку крива Лоренца співпаде з осями системи координат, утворивши прямий трикутник з вершиною в точці е. Трикутник, створений діагоналлю і осями координат, характеризує цей крайній ступінь нерівності.    Криву Лоренца можна використати для порівняння розподілу доходів у різні періоди часу або в різних країнах, або між різними соціальними групами населення, беручи до уваги доходи до і після вирахування податків, а також трансфертні платежі. У перехідній економіці України спостерігається особливо велика різниця між доходами працюючого населення і пенсіонерів. Дуже великий розрив існує також між доходами працівників окремих галузей народного господарства та видів економічної діяльності, приміром, між доходами працівників вугільної, металургійної промисловості, нафтоперероблення, працівників, зайнятих фінансовою діяльністю, з одного боку, і працівників освіти, охорони здоров'я, культури, з другого.

16.Функція суспільного добробуту Джині.

Функція суспільного добробуту - відображає в інтегральній формі загальний рівень добробуту всіх членів даного суспільства, результат узгодження інтересів всіх соціальних груп між собою. Конкретизації суспільного добробуту функції досить різноманітні й залежать від цілей і постановки задачі, для якої ця функція вводиться. Проблема формального вираження суспільного добробуту функції має два аспекти: дескриптивний і прескриптивний (нормативний).

З кривою Лоренца пов’язаний вимірювач нерівності доходів – коефіцієнт Джіні, який дорівнює відношенню площі фігури, між ідеальним розподілом доходів і фактичною кривою Лоренца, до площі трикутника (0АВ), що утворюється ідеальною лінією абсолютної рівності (0А) та віссю координат.

Цей коефіцієнт коливається в діапазоні між 0 (у випадку абсолютної рівності чисельник = 0) та 1 (у випадку абсолютної нерівності, коли всі доходи суспільства зосереджені у одного індивіда, чисельник = знаменнику).

При рівномірному розподілі доходів, показник становить від 0,20 до 0,35.

Якщо розподіл нерівномірний, відхилення - до 0,50 – 0,70.

Рис. Коефіцієнт Джині.                                 Коефіцієнт Джині = Sj / (Sj + S2) = 8λ / S.           Чим більший коефіцієнт Джині, тим більша нерівність.                                                              Недолік: не фіксує фактичні обсяги доходів, що підлягають розподілу.

17.Природні монополії: сутність, умови існування, цінова політика, оподаткування.

Рис. Модель природної монополії                     Природна монополія виникає, коли існування одного виробника в галузі являється найбільш доцільним, оскільки лише за таких умов можливо створити необхідний обсяг (Q) продукції за низьких витрат.                                                          Доцільність природної монополії, обумовлюється: - дією зростаючого ефекту масштабу. - виникненням втрат ефективності внаслідок конкуренції. - високим рівнем фіксованих витрат на одиницю продукції.                         Переваги прир.монополії: - низькі витрати виробництва.                                                            - низькі ціни для кінцевого споживача.                   - широка доступність продуктів                                      - висока зайнятість в галузі.                                     - зменшення некомпенсованих витрат добробуту.                                                  Недоліки: - відсутність конкуренції означає падіння можливостей пр.. м.                                   - складність управління (за умов перебування її в держвласності) чи регулювання (за умов приватної власності).                                                                       Природна монополія представлена звичайно великими підприємствами з найвищою продуктивністю і мінімальними витратами.                    2 причина існування монополій – виняткове право даної компанії на володіння яким-небудь рідкісним і важливим ресурсом.                                                  3 причина – держава створює бар'єри для вступу нових виробників, видаючи патенти і ліцензії.                                                             Метою цінової стратегії монополіста є захоплення споживчого надлишку і перетворення його у монопольний прибуток. Вона реалізується за допомогою політики цінової дискримінації – продажу одного і того самого товару різним покупцям за різними цінами. Монополія намагається дослідити характер попиту різних груп покупців, щоб призначити кожному покупцю ціну, близьку до тієї, яку він міг би заплатити. Цінова дискримінація підвищує монопольну владу над ринком.                                                              Оподаткування в умовах монополії:  Державне регулювання монополій може здійснюватися як прямим, так і непрямим чином. Пряме регулювання виражається у встановленні цін, непряме – у введенні податків. Так, паушальний податок, що стягується незалежно від об'єму випуску, є для монополіста елементом постійних, а не змінних витрат. Отже, оптимальний випуск продукції і її ціна після введення паушального податку не змінюється: зменшиться лише одержуваний монополістом прибуток. Значить, паушальний податок лягає цілком на монополіста. Його не можна перекласти на покупців через вищу ціну і менший об'єм випуску, як у разі потоварного податку.                                                   Потоварний податок встановлюється з розрахунку на одиницю продукції, а загальна сума податку залежить від об'єму випуску.

18. Соціальний захист: форми та напрямки. Соціальний захист – це заходи, що вживаються для захисту населення від соціальних ризиків. До соціальних ризиків можна віднести наступні: - втрата роботи;

- хвороба;

- старість;

- інвалідність;

- втрата годувальника.

- Для зменшення негативних наслідків, які можуть нести соціальні ризики для населення, здійснюються різні види соціального забезпечення. Соціальне забезпечення – це система грошових виплат у разі настання соціальних ризиків. Існують такі види соціального забезпечення: - пенсії(трудові і соціальні);

- допомоги;

- соціальне обслуговування;

- пільги (житлово-комунальні, соціально-трудові, професійно-трудові).

Витрати на соціальний захист населення залежать від можливостей економіки. У країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої виступають держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.                                                Сучасна система соціального захисту населення включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій; традиційну форму державної, соціальної допомоги та соціальне страхування.                                   Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих гарантій є рухомим залежно від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства. Ця форма соціального захисту громадян базується на принципах загального оподаткування і бюджетного фінансування соціальних витрат. До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпеченням за рахунок податково-бюджетної системи держави.                                                Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок тощо.                           Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

19. Соціальне страхування і пенсійне забезпечення.                                             Соціальне страхування – державна політика, направлена на забезпечення соціального захисту населення.                                                      Причинами, що обумовлюють необхідність соц. страх. є: коливання доходу протягом життєвого циклу; провали ринку в забезпеченні приватного страхування (інформаційна асиметрія); макроекономічні ризики (безробіття, інфляція); короткозорість приватних агентів.                                   До основних функцій соціального страхування відносяться: - формування  грошових фондів, з яких покриваються затрати, пов’язані з утриманням непрацездатних та осіб, що з огляду на обставини не беруть участі в трудовому процесі;

- забезпечення певною мірою чисельності та структури трудових ресурсів;

- скорочення розриву в рівнях матеріального забезпечення працюючих та непрацюючих громадян;

- сприяння вирівнювання життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу.

В Україні існують такі види соц.. ст.,:                  1) на випадок безробіття – через Фонд державного загальнообов’язкового соціального страхування України на випадок безробіття.        2) соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності – через Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.                                                       3) від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності – через Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.                                                                   4) пенсійне страхування – через Пенсійний фонд України та недержавні пенсійні фонди.                       Пенсія — регулярна грошова виплата (у розрахунку на місяць), яка призначається у встановленому державою порядку як захід матеріального забезпечення за принципами загальнолюдської солідарності та субсидування. Право на пенсію може виникнути протягом всього життя людини, починаючи з народження. Існує три базові стратегії пенсійного забезпечення: солідарна, накопичувальна і змішана.                                                          Солідарна стратегія передбачає солідарні відносини між поколіннями працівників - тобто тих, хто працює нині і утримує пенсіонерів, з одного боку, і пенсіонерів, з іншого. Пенсійні виплати відбуваються за рахунок доходів економічно активного населення. Свого часу нинішні пенсіонери, коли вони працювали, утримували попереднє покоління пенсіонерів.  Солідарній стратегії є характерними такі особливості як міжчасова справедливість, більш рівний доступ населення до матеріальних благ, протидія макроекономічним ризикам.  Відповідно до цієї стратегії обчислення обмежень пенсійних виплат відбувається за ф-лою: t*w*L=p*D (де t- розмір пенсійних виплат; w- сер. стат. з/п; L- к-сть зан. населення; p- сер. розмір пенсії; D- к-сть пенсіонерів).                                    Накопичувальна стратегія передбачає наявність державних, корпоративних і особистих накопичувальних пенсійних програм, за допомогою яких формується майбутня пенсія громадянина. Принципова особливість накопичувальної пенсії в тому, що вона є приватною власністю пенсіонера, який має право розпоряджатися нею на власний розсуд. Використання даної стратегії дозволяє зменшити тиск на суспільний сектор і формує індивідуальну схему заощаджень. Однак така стратегія в деяких випадках може приводити до утримання пенсіонерами надлишкових заощаджень.                                                Змішана стратегія передбачає комплексне використання в пенсійній моделі елементів солідарної та накопичувальної стратегій, а також систем пенсійного страхування.                               Пенсійна реформа в Україні, має рівні системи:         1 рівень – солідарна система державного пенсійного страхування.                                            2 рівень – загальнообов’язкова накопичувальна стратегія. Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення становлять систему загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.                                                               3 рівень – система недержавного пенсійного забезпечення . Зараз система пенсійного забезпечення України знаходиться десь між 1 та 2 рівнями.

20. Соціальне страхування і економіка охорони здоров’я.                                                          Соціальне страхування – державна політика, направлена на забезпечення соціального захисту населення.Причинами, що обумовлюють необхідність соц. страх. є: коливання доходу протягом життєвого циклу; провали ринку в забезпеченні приватного страхування (інформаційна асиметрія); макроекономічні ризики (безробіття, інфляція); короткозорість приватних агентів. До основних Ф-цій соц.. страхування:      -  формування грошових фондів, з яких покриваються затрати, пов’язані з утриманням непрацездатних та осіб, що з огляду на обставини не беруть участі в трудовому процесі;

= забезпечення певною мірою чисельності та структури трудових ресурсів;

= скорочення розриву в рівнях матеріального забезпечення працюючих та непрацюючих громадян;

= сприяння вирівнювання життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу.

В Україні існують такі види соц.. страхування,:  1) на випадок безробіття – через Фонд державного загальнообов’язкового соціального страхування України на випадок безробіття.        2) соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності – через Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.                                                            3) від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності – через Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.                                                                        4) пенсійне страхування – через Пенсійний фонд України та недержавні пенсійні фонди. Специфіка системи охорони здоров’я (СОЗ): * залежність від немедичних факторів;

* наявність асиметрії інформації;

* залежність від ефекту масштабу;

*здатність породжувати позитивні екстерналії.

Існують такі моделі побудови СОЗ як:                                   За характером участі: добровільна; примусова.                       За способом розрахунків: за відшкодуванням; через прямі контракти; змішана модель.          Сучасній економіці СОЗ притаманні такі тенденції : = старіння населення;

= зростання багатств пацієнтів;

= зміна стилю життя;

= високий попит науково-технічних розробок;

= збереження інтенсивності праці СОЗ, що приводить до зростання вартості медичних послуг.

21.Сфера освіти: індикатори діяльності, способи забезпечення, екстерналії, ефективність.                                                             До сфери освіти належать різні за формою компоненти навчальної діяльності. Водночас вона є полем взаємодії навчальної діяльності з іншими формами і видами життєдіяльності суб'єктів у процесі функціонування освіти. Тому предметом аналізу сфери освіти повинні бути не тільки процеси навчання, соціокультурного розвитку людини, а й усе те, що впливає на них, супроводжує їх. Таким чином, у широкому сенсі сфера освіти охоплює всю життєдіяльність людей, соціальних груп — тих, хто навчається, навчає, обслуговує навчальний процес.

Фінансування освіти здійснюється як з Державного і місцевих бюджетів, так і за рахунок недержавних джерел. Це пов’язано з тим, що освіта є змішаним суспільним товаром. Завдяки фінансуванню освіти створюється цілий спектр позитивних екстерналій. Поліпшуючи якість робочої сили, освіта збільшує норму прибутку від інших інвестицій і стимулює економічне зростання; освіта створює великі можливості для спеціалізації праці і сприяє прогресивному економічному розвитку; більшість держав розглядає освіту як засіб зміцнення національної свідомості, самоосвіти, лояльності і, навіть, формування соціальних моделей поведінки.                                                         Через Державний бюджет фінансуються, як правило, навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації. Через обласні бюджети фінансуються деякі педагогічні вузи, технікуми, коледжі, професійно-технічні училища. Більшість середніх загальноосвітніх шкіл, гімназій, шкіл-інтернатів, дитячих дошкільних закладів фінансується з міських, районних та селищних бюджетів. Основним напрямком діяльності держави щодо установ, котрі надають освітні послуги, є контроль за додержанням ними державних стандартів у галузі освіти.                                                     Приватна віддача від освіти:                        Віддача -  різниця між вигодами і витратами. Приватні вигоди – збільшення доходів суб’єктів, поліпшення умов праці і перспектив отримання гарних робочих місць із зростанням їх освіченості.            Витратами є прямі і похідні видатки на оплату навчання та перебування в закладах освіти. МАХ ефекту від освіти зростає з кожним додатковим роком навчання. Графік

Суспільна віддача: Вигода – підвищення продуктивності праці, робочої сили за рахунок нагромадження кожною особою грамотності, класифікації, здатності оброблювати інформацію.                                             Інвестиціями (видатками) соціуму є субсидії з держбюджету на освіту та капітальне будівництво та матеріальне забезпечення умов для її набуття.  Графік

22.Масштаби місцевої влади та її ефективність. Теорема децентралізації.

Відповідно до Конституції Україна є унітарною державою, що складається з 25 областей та двох міст обласного значення, які в свою чергу поділяються на 406 районів. Кожне з локальних адміністративних утворень має свій окремий бюджет, який здебільшого витрачається на місцеві потреби. Тим не менше, в порівнянні з іншими країнами Україна в фінансовому відношенні є централізованою: до держбюджету спрямовується __ відсотків консолідованого бюджету, а уряд бере на себе виробництво більшості суспільних благ.                                  Висока фіскальна централізація не завжди виявляється найкращим варіантом політики забезпечення населення суспільними благами. Причин тут декілька:                            Найважливіша полягає в тому, що централізація здатна породжувати втрати суспільного добробуту. Різні територіальні громади можуть потребувати різну кількість одного й того ж суспільного блага. Якщо центральна влада виділяє однакову кількість блага для кожної локальної одиниці за однаковою ціною, то попит на місцях може в підсумку виявитись ненасиченим або перенасиченим (Рис. ).

Вплив централізації на добробут регіонів.          Рис. ілюструє ситуацію з двома територіями А і В, населення яких має відмінні криві попиту D_А і D_В на суспільне благо G. Граничні витрати виробництва G розподіляються рівномірно між всіма територіями через податковий механізм і тому ціна блага Р_G для всіх однакова. Якщо кількість суспільного блага, яка централізовано виділяється кожній території, зафіксована на рівні ḡ, то як жителі А, так і жителі В потерпатимуть від втрат добробуту внаслідок такого раціонування G. В першому випадку населення відчуватиме нестачу блага в розмірі α-β-γ, так як для задоволення своїх потреб хотіло б мати g_A, а отримує лише ḡ. На території В громадяни втрачатимуть α-δ-ε, фінансуючи надлишок g_B-ḡ, якого вони для споживання не потребують.                                                Очевидно, що чим сильніше розходяться смаки людей, які проживають на різних територіях в межах країни, тим більшими будуть сукупні суспільні втрати. Якщо б кожна з адміністративних одиниць мала право самостійно визначати рівень виробництва суспільного блага для своїх локальних потреб, подібних втрат добробуту вдалось би уникнути. Цей висновок відомий як «теорема децентралізації»: місцеві адміністрації спроможні забезпечувати своє населення кількістю суспільного блага, ближчою до Парето-ефективного обсягу, ніж центральний уряд, що розподіляє його рівномірно по всій території країни.