Эмпиризм в философии Нового Времени

Фрэнсис Бэкон(1561- 1626). Лейтмотив его философии– «знание–сила». Основная заслуга в том, что он первым изменил отношение к теории познания. Основной метод научных исследований был прежде аристотелевским(дедукция–от общего к единичному путем логических выводов). На пути чисто логических выводов не найти принципиально новое знание, можно лишь выявить уже известное, существовавшее скрыто. Основой познавательной деятельности должна быть индукция, которая опирается на опыт. Чтобы получить общее представление о чем-либо, нужно иметь определенный опыт(стул–мебель).

Бэкон столкнулся с целым рядом возражений: опыт имели крестьяне, невежественные люди, а образованные люди опыта не имели). Б.: «Получить знание можно, если избавиться от заблуждений»- идолов, призраков:

Идола рода (люди в силу своей природы объясняют мир из человеческой природы, перенося на него свои качества–антропоморфность мифа)

Идола пещер (каждый смотрит на мир из своей пещеры, которая сделана из образования, воспитания, социального положения, национальности)

Идола площади или рынка (на рынке люди общаются, некритически усваивая мнения других людей, что приводит к ошибочным выводам, слова обыденной речи переносятся в науку без уточнения).

Идола театра (в театре люди черпали образцы должного поведения, нужно критично относится к мнениям авторитетных людей)

Б. принадлежал к эмпирикам(в основе познания лежит опыт). Он восстановил материалистическую традицию в европейской науке(сам материалистом не был), предложил новое понимание материи(совокупность частиц–отражение в физике Ньютона). Бэкон–основатель теоретической механики(движение–неотъемлемая часть материи). Назвал 19 видов форм движения (колеб., сопротивл., инерция…)

В своих исследованиях он вступил на путь опыта и обратил внимание на исключительную значимость и необходимость наблюдений и опы­тов для обнаружения истины. Он считал, что философия должна носить прежде всего практический характер. Высшей целью науки он считал господство человека над природой, а «господствовать над природой можно, только подчиняясь ее законам». Бэкон провоз­гласил ставший знаменитым девиз: «Знание–сила». В науке «речь идет не только о созерцательном благе, но поистине о досто­янии и счастье человеческом и о всяческом могуществе в практике. Ибо человек, слуга и истолкователь природы, столько совершает и понимает, сколько охватил в порядке природы делом или размыш­лением; и свыше этого он не знает и не может. Никакие силы не могут разорвать или раздробить цепь причин; и природа побежда­ется только подчинением ей». Могуществен тот, кто может, а может тот, кто знает. Путем, ведущим к знанию, является наблю­дение, анализ, сравнение и эксперимент. Ученый должен, по Бэко­ну, идти в своих исследованиях от наблюдения единичных фактов к широким обобщениям, т.е. применять индуктивный метод позна­ния.

Обращает на себя внимание тот принципиальный факт, что Бэкон был глубоко верующим человеком. Согласно Бэкону, наука, подобно воде, имеет своим источником или небесные сферы, или землю. Она состоит из двух видов знания–один из них внушается Богом, а другой ведет свое начало от органов чувств.

Філософія Стародавньої Греції.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500 – 2000 рр. до н.є.)

Основні особливості староіндійської філософії:

1. Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

2. Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду .

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться смисл ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себе Сутри – священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов’язків ( в них укладена суть їхніх вчень). Характерна особливість стародавньоіндійського світу є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного до філософського. “Даршан” в перекладі “філософія”. Школи філософії, які визнають авторитет Вед – санкх’я, н’яя, йога, міманса; які не приймають авторитету Вед – чарвака-локаята.

Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.

Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція це основа всіх якостей , що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.      

 Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.

Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування - щастя.