Розвиток економічної думки в Росії та Україні

Розвиток політичної економії в пореформений період відбувався в умовах, коли феодальна формація в Росії та Україні поступалася місцем капіталістичному ладу. Цим пояснюється антикріпосницька спрямованість економічної думки, що спиралася на деякі положення класичної школи, теорії К. Маркса та інших шкіл політекономії. Легальний марксизм виник як ідерлогія російської та української ліберальної буржуазії й був відображенням специфічного становища цього класу наприкінці XIX ст. У боротьбі з народниками він керувався положеннями історичного матеріалізму, передусім висновками про історичну прогресивність капіталістичного ладу, але не сприймав революційного змісту марксизму. Аргументація легальних марксистів Петра Струве (1870—1944), Михайла Туган-Барановського (1865— 1919), Сергія Булгакова (1871—1944) ґрунтувалася на вивченні сучасної економічної дійсності, реальних процесів капіталістичного розвитку.

П. Струве намагався відірвати економічну систему К. Маркса від його революційних висновків, стверджуючи, що можна бути марксистом, але не бути соціалістом і революціонером. Він не без підстав наголошував свій пріоритет перед ревізіонізмом і бернштейніанством у критиці К. Маркса, особливо в питанні суперечності між першим і третім томами "Капіталу". У 1900 р. П. Струве виступив зі статтею "Головна антиномія трудової теорії вартості", у якій було піддано ревізії теорію додаткової вартості К. Маркса та зроблено спробу відірвати її від теорії вартості. М. Туган-Барановський також займався дослідженнями нового, капіталістичного виробництва й ринку. Свідченням цього є його твори "Промислові кризи в сучасній Англії" (1894) та "Російська фабрика в минулому й нині" (1899), де зібрано колосальний фактичний матеріал, викладено історію промислового розвитку Росії та Англії.
Ідейним виразом інтересів селянства, дрібних виробників, їх зростаючого протесту як проти залишків кріпосництва, так і проти молодого капіталізму стало народництво (70—90-ті роки XIX ст.). Народники виступили з критикою капіталізму, оцінюючи його як регрес в економічному житті Росії, і протиставили йому особливий самобутній шлях країни до соціалізму через устрій общинного селянства й кустарів. У загальній теорії народництва розрізняють дві течії: революційну (70-ті роки) і ліберальну (80—90-ті роки), які являли собою процес еволюції цього напрямку економічної думки. Революційні народники прагнули підняти трудові маси селянства на боротьбу з царизмом і поміщицьким землеволодінням. Народники вважали, що капіталізм руйнує потенційну базу соціалізму — общину.
Ліберальні народники, що групувалися навколо журналу "Російське багатство", відмовилися від орієнтації на радикальне усунення залишків кріпосництва шляхом "селянської соціалістичної революції" й перетворилися на дрібнобуржуазних реформістів. Вирішальну роль в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму в Росії наприкінці XIX ст.

Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку Росії та України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому "Капіталу" був Микола Зібер (1844—1888), який відіграв важливу роль у розвитку економічної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної школи та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політекономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що досліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер обстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, Що дослідження автора "Капіталу" є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політекономії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капіталізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції нагромадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація закладають основи переходу до нової суспільної системи.

У середині 70-х років XIX ст. почалася революційна діяльність Георгія Плеханова (1856—1918) — першого російського марксиста. Його погляди мали складну теоретичну еволюцію — спочатку він поділяв ідеї революційного народництва, потім сприйняв марксову теорію і розповсюджував її, а з 1903 р. носив на собі клеймо "меншовика", не поділяючи більшовицьких методів та ідеології. Г. Плеханов приділив велику увагу критиці народницьких концепцій, стверджуючи, що зростання капіталізму в Росії на базі внутрішнього ринку — незаперечний факт, а некапіталістичний шлях еволюції неможливий. Воднораз Г. Плеханов активно виступав проти ревізіонізму: бернштейніанства, легального марксизму, історичного напрямку, повністю поділяючи марксистську ідею революційного перетворення світу. Самостійно Г. Плеханов не займався розробкою економічної теорії, хоча іноді й висловлював досить цікаві думки з деяких питань політичної економії. Наприклад, конкретизуючи предмет політекономії, учений розрізняв власне виробничі відносини (соціально-економічні) і відносини, що визначають організацію продуктивних сил (організаційно-економічні). У марксистський період своєї діяльності (1883— 1903) Г. Плеханов відіграв визначну роль у пропаганді та розповсюдженні революційної теорії К. Маркса в Росії, її захисті, в ідейній боротьбі з народниками й ревізіоністами.

Ще в 1890 р. М. Туган-Барановський писав, що вчення про граничну корисність благ не тільки не заперечує теорії Д. Рікардо й К. Маркса, а навпаки, у правильному розумінні підтверджує її. Стверджуючи, що теорія граничної корисності лише суб'єктивна, а трудова теорія лише об'єктивна, він робив висновок про їх взаємодоповнюваність. Пізніше він обґрунтував закон, згідно з яким граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям. Ця політекономіч-на формула стала основою багатьох досліджень російських, українських, а потім радянських економістів-математиків; її сприйняли й зарубіжні вчені. Цей факт ще раз підтверджує, що в економічній теорії мають право на існування всі концепції та погляди, неприпустимим є упереджений підхід до досліджуваних явищ.
В основі господарства (у тому числі й соціалістичного), на думку М. Туган-Барановського, лежать потреби та інтереси людини. Обґрунтування необхідності переходу до соціалізму вчений здійснив у двох аспектах: етично-правовому й матеріалістичному. Ідея верховної цінності людської особистості та права на свободу поєднується в нього з думкою про необхідність встановлення "господарської системи найвищої продуктивності" — соціалістичної.

Великий вплив на сучасну політекономію справила теорія економічних циклів і криз М. Туган-Барановського, яка стала панівною на початку XX ст. в Росії. Автор її вважав, що ні класична школа А. Сміта й Д. Рікардо, ні концепція С. Сісмонді не розкривають справжніх причин криз. Він звернув увагу на тісний зв'язок між зміною цін на засоби виробництва та рухом процесу нагромадження грошового капіталу, який іде або на збільшення інвестицій, або на утворення фонду заощаджень.
Наведений аналіз економічних поглядів російських і українських учених кінця XIX — початку XX ст. ознайомлює лише з невеликою кількістю економічних концепцій — від ідеалізації дрібнотоварного укладу й заперечення прогресивності капіталізму (народництво) до інвестиційної теорії циклічних коливань, від обґрунтування переваг кооперативного руху й соціалізму (М. Туган-Барановський) до економіко-математичних моделей ціни й корисності, що стали надбанням сучасної мікроекономічної теорії (В. Дмитрієв, Є. Слуцький). Ця епоха знаменує найвищий злет економічної думки на теренах Російської імперії, частиною якої була й Україна, період повної інтегрованості проблем і методології економічних досліджень з кращими здобутками світової економічної науки.