Теорія добробуту В.Парето. Теорія добробуту А.Пігу

В. Парето (1848-1923) – наступник Л. Вальраса на кафедрі політичної економії Лазаньського університету. Він став одним із основоположників неокласичної теорії. найбільш відомий В. Парето своєю теорією добробуту, або як ії інакше називають теорією економічного оптимуму. Суть цієї теорії полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і вироблених благ.

Розвиваючи теорію загальної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву „оптимуму Парето”. Оптимум за Парето – це такий економічний стан, за якого добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, якщо будь-яка зміна цього розподілу погіршує добробут хоча б одного суб’єкта господарювання. За оптимальної ситуації, за Парето, неможливо поліпшити становище когось з учасників економічного процесу, одночасно не погіршивши добробуту як мінімум одного з інших. Якщо така умова дотримується, економіка знаходиться у рівноваговому стані.

Альтернативний варіант теорії добробуту запропонував англійський учений Артур Пігу (1877-1959), учень і послідовник А. Маршалла.
Використовуючи ідеї іншого англійського вченого, Г. Сіджвік (1838-1900), Пігу в 1924 р написав книгу «Економічна теорія добробуту», в якій обґрунтовує принцип «найбільше благо для найбільшого числа людей». Проблеми добробуту вчений розглядає з позиції всього суспільства, а не окремого індивіда.

Мірою, як ефективності суспільного виробництва, так і суспільного добробуту, по А. Пігу, є національний дивіденд, тобто національний дохід. Але величина національного дивіденду не може точно відображати рівень загального добробуту, оскільки багато елементів якості життя, які не мають грошової оцінки, є реальними факторами добробуту. Такими елементами є, наприклад, умови праці, стан навколишнього середовища, відношення з іншими людьми, громадський порядок, безпеку і т.д. Тому можуть бути зміни рівня загального добробуту при незмінному рівні економічного добробуту. У зв'язку з цим Пігу аналізує ситуації, коли діяльність підприємства і споживача має так звані зовнішні ефекти, які грошового виміру не мають, але на добробут істотно впливають. Головну увагу Пігу приділяє аналізу зв'язку між цінністю приватного граничного чистого продукту і цінністю суспільного чистого продукту. Приватний граничний продукт є тією частиною суспільного продукту, яка дістається підприємцю-інвестору, який витрачає певну частину ресурсів суспільства. Громадський граничний продукт створюється сукупністю інвесторів, які витрачають загальну масу ресурсів суспільства. Якщо при цьому розподілі ресурсів між галузями будь-яка можлива форма їх використання дає одну і ту ж цінність граничного чистого продукту, то їх розподіл є оптимальним, а національний дивіденд досягає максимуму. Якщо ж при даній формі використання ресурсів в певній галузі економіки віддача менше, ніж могла б бути в іншій, то переміщення цієї частини ресурсів з першої галузі в другу збільшує національний дохід.

Таким чином, максимізація суспільного добробуту, з точки зору А. Пігу, передбачає обов'язкове вимірювання так званих зовнішніх ефектів і перерозподіл грошових коштів через механізм державного бюджету. Таким способом можна вирішити протиріччя, які виникають між приватними і суспільними інтересами.

Поглиблюючи власну теорію добробуту, А. Пігу уточнює, що в умовах вільного ринку і всередині громадського інтересу можуть виникати конфлікти: між поточними інтересами і інтересами майбутніх поколінь. Для обґрунтування цієї тези він використовує теорію відсотка Бем-Баверка, згідно з якою відсоток є винагородою за очікування в умовах, коли перевага віддається благ поточним в порівнянні з майбутніми. Оскільки майбутні блага ми оцінюємо по складній шкалі, то виникають труднощі, вважає Пігу, щодо здійснення великомасштабних інвестиційних проектів з тривалим терміном окупності (наприклад, в освіту) і марнотратство у використанні природних ресурсів. Тому держава повинна забезпечувати розвиток фундаментальної науки, освіти, здійснювати природоохоронні проекти, захищаючи інтереси майбутнього.

Як і Сіджвік, але вже спираючись на закон спадної граничної корисності, Пігу доводить, що зростання суспільного добробуту може забезпечуватися і за рахунок перерозподілу частини доходу від багатих до бідних.