Основні складові і напрями розвитку міжнародного ринку технологій.

Розвиток технологій - основна рушійна сила економічного зростання фірми. Умови технологічного розвитку:

1) нова технологія приходить не одна, а в поєднанні з іншими;

2) кожний набір технологій включає ряд взаємодоповнюючих базових технологій;

3) кожна базова технологія - ядро багатьох прикладних технологій;

4) прикладні технології використовуються для модернізації існуючих виробництв, причому відставання у застосуванні у фірмі нової технології рано чи пізно призведе до зміни керівництва.

Особливість нового етапу полягає в тому, що тепер розвивається не один пучок технологій, як було в 50-60-ті роки, а цілих три: інформаційно-комунікаційний, біотехнологічний і пов’яза­ний з новими матеріалами. Підприємці стикаються з новими технологіями кілька разів на рік.

Технологічна революція, особливо в інформаційно-комуніка­ційній сфері, сприяла процесу глобалізації економіки. З одного боку, збільшення вартості НДДКР інтенсифікувало пошук компаніями можливостей розширення ринків, щоб виправдати зростаючі витрати, а з іншого - сучасні засоби комунікації дозволяють надзвичайно швидко поширювати нові зразки поведінки, впливаючи на культуру як виробництва, так і споживання у багатьох країнах. Спроби створення державою локального внутрішнього ринку рано чи пізно призводять до якісного розриву між товарами, запропонованими на національному і міжнародних
ринках.

Для розробки промислової технології або впровадження нового продукту в сучасне промислове виробництво потрібні промислові лабораторії, конструкторські бюро, технологічні підрозділи. У зв’язку з цим поглиблюється поділ праці між індивідуальними винахідниками, що пропонують нові нетрадиційні ідеї, дрібними і середніми інноваційними компаніями, що доводять ці ідеї до стадії практичного застосування, і великими корпораціями, які забезпечують використання нової технології в масовому виробництві. Найпоширеніша схема процесу створення та освоєння технології представлена на рис. 9.5.

Рис. 9.5. - Процес створення та освоєння технології

Трансформація науково-технічного досягнення від первинної технологічної ідеї до впровадження її в масове виробництво здійснюється, як правило, венчурним бізнесом.

Між­народна передача технологій (international technology transfer) як сукупність економічних відносин між фірмами різних країн у галузі використання зарубіжних науково-технічних досягнень.

Міжнародні документи трактують поняття «технологія» досить широко. Відповідно до неокласичної теорії воно включає:

власне технологію (disembodied/dissembled technology), котру розуміють як набір конструктивних рішень, методів і процесів;

матеріалізовану технологію (embodied technology), тобто технологію, втілену в машинах, обладнанні і т. ін.

Власне предметом трансферту можуть виступати обидва типи об’єктів — як спільно, так і окремо.

Форми трансферту технологій на світовому ринку:

- передача, продаж або надання по ліцензії всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);

- надання know-how і технологічного досвіду;

- торгівля високотехнологічною продукцією;

- надання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання машин і обладнання, напівфабрикатів і матеріалів, отриманих за рахунок закупівлі, оренди, лізингу або іншим шляхом;

- промислове і технічне співробітництво в частині, що стосується технічного змісту машин, обладнання, напівфабрикатів, матеріалів;

- надання консалтингових послуг та інжиніринг;

- передача технології в рамках науково-технічної виробничої кооперації;

- передача технології в рамках інвестиційного співробітництва.

Міжнародна передача технології може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежними іноземними фірмами, так і по внутрішніх каналах МНК у разі впровадження в будь-якому країновому відділенні науково-технічного досягнення, розробленого організаційною одиницею МНК в іншій країні.

Процес передачі технології тісно пов’язаний з теорією життєвого циклу технології, яку розробили Д. Форд і К. Райан. Вони поділили життєвий цикл технології на п’ять етапів:

1. Дослідження і розробка: передача технології не відбувається, оскільки є лише оцінка потенційної цінності технології, але не зрозумілі сфери її застосування і затрати на розробку.

2. Утилізація: з’являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренції немає. Передача технології здійснюється у формі експорту товарів.

3. Технологічне зростання: технологія починає передаватись в інші розвинуті країни, але ще не повністю освоєна. Оскільки на даному етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології.

4. Технологічна зрілість: виникає взаємний обмін технологічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, передача її в країни, що розвиваються, йде активно. Вона отримує загальне поширення, цінність її падає, у розвинутій країні зупиняється виробництво, через зростаючу конкуренцію з боку країн, що розвиваються, експорт товару змінюється імпортом, виникає передача технології з країни, що розвивається, у слаборозвинуту країну.

5. Технологічний занепад: інвестиції у технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.

Процес передачі технології передбачає чотири етапи:

1. Визначення потреби. Включає вивчення економічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної і потенційно залученої технологій (з випуску продукції; по доступності використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріальних, фінансових і т. ін.), доступності супутніх технологій як у країні, так і за кордоном).

2. Оцінка технології. Пов’язана з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задовольнити потребу. Включає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість їх адаптації до умов країни. Також розглядаються тенденції і технологічного розвитку, і перспективи появи ще досконаліших технологій.

3. Планування передачі технології. Входить фінансове, маркетин­гове планування; планування трансферту - як фізичного (у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків; планування процесу впровадження технології (пошук найбільш ефективного способу впровадження); планування процесів управління, експлуатації технології та її модернізації.

4. Здійснення трансферту технології. Оцінка і вибір найефективнішого способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розробка систем контролю, управління, змісту й обслуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

Опрацьовуючи тему, варто брати до уваги визначенняціни трансферту. Технологія є товаром (хоча й специфічним), тому важливим елементом у процесі передачі технології є визначення її ціни. Як правило, ціна технології встановлюється в процесі переговорів між продавцем і покупцем про укладання ліцензійної угоди і враховує оцінку витрат і вигод від угоди обох сторін. Дана модель ліцензійних переговорів полягає в пошуку точок збігу в запропонованих обома сторонами максимальних і мінімальних цінах на передану технологію.

Позиція продавця. Економічну доцільність продажу технології зумовлюють:

- отримання прибутку від розробки нової технології;

- отримання додаткового прибутку від продажу технології, яка вже розроблена і використовується;

- запобігання незаконному використанню іноземними компаніями запатентованої технології;

- збільшення експорту за рахунок реалізації так званого ескорт-ефекту: часто ліцензійні угоди пов’язані з додатковими поставками обладнання, сировини, матеріалів;

- встановлення контролю над зарубіжною фірмою-покупцем технології;

- завоювання нових ринків;

- усунення проблем, пов’язаних з експортом продукції, що виробляється за даною технологією (митних, транспортних, збутових);

- забезпечення доступу до іншого нововведення шляхом перехресного ліцензування;

- передача науково-технічного досягнення технологічно силь­ному партнеру відкриває ширші можливості для подальшого вдосконалення даної технології за участю партнера-покупця.

Позиція покупця. Економічна доцільність купівлі технології залежить від досягнення таких цілей:

- забезпечення доступу до вже запатентованого нововведення вищого технічного рівня;

- економія затрат на проведення власних НДДКР з розробки потрібної технології;

- зниження ризику невдачі при самостійній розробці необхідної технології;

- зниження витрат на імпорт товару, що виробляється за даною технологією;

- можливість використання доброї репутації та авторитету ліцензіара;

- використання товарного знаку, реклами й інших переваг маркетингу даного товару;

- забезпечення можливості в разі потреби користуватись послугами технічних спеціалістів ліцензіара;

- розширення експорту продукції, що виготовляється за допомогою зарубіжної технології.

Наприкінці питання доціль­но звернути увагу на те, що в технологічній політиці багатьох МНК спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, регіональна економічна інтеграція у поєднанні зі зближенням стандартів і споживчих переваг створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МНК на основі централізованого контролю і власних філій. З іншого боку, існують численні приклади фірм і галузей, де стратегія співробітництва стає ефективнішою. Цьому сприяє економічний націоналізм, протекціо­нізм, відмінності місцевих культур і стандартів та інші фактори.

У зв’язку з цим можливі дві моделі МНК:

Перша - це закрита адміністративна система, що перетинає національні кордони; друга розглядає МНК як учасника багатьох відкритих і мінливих коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання. Відповідно передача технологій може здійснюватись як у результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в рамках науково-технічного співробітництва кількох фірм. За останній час стратегія співробітництва перетворюється на важливу складову корпоративної стратегії.

Міжнародне науково-технічне співробітництво - це форма відносин, яка передбачає взаємодію фірм двох або кількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найперспективнішою формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем.

У рамках стратегічних альянсів забезпечується така взаємодія між фірмами:

спільне проведення НДДКР;

взаємний обмін науковими досягненнями;

взаємний обмін виробничим досвідом;

підготовка кваліфікованих кадрів.

В останні два десятиліття різко посилилась тенденція утворення стратегічних альянсів, особливо за рахунок об’єднання компаній у таких високотехнологічних галузях, як фармацевтика, телекомунікації, виробництво напівпровідників і т. ін.

Планування технологічної діяльності МК:

Технологічну позицію фірми багато в чому визначає правильне вирішення стратегічних завдань:

розміщення науково-дослідних підрозділів;

рішення про те, чи розробляти самим продукт (відповідно технологію), чи закуповувати його;

вибір майбутнього напряму дослідження;

розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.

Для полегшення планування технологічної діяльності міжнародних корпорацій використовують кілька моделей:

Модель технологічної кривої. Модель технологічної кривої виходить з того, що кожна технологія має свою природну межу, причому з наближенням до неї для поліпшення параметрів продукту (процесу) необхідні дедалі вагоміші інвестиції. Ці передумови відображаються у виборі як моделі S-подібної кривої. Звичайно передбачається порівнювати технології за їх результа­тивністю (можливістю досягнення кращих параметрів продукту).

Модель відтворює особливості процесу інтернаціоналізації досліджень і розробок. Це - можливість перенесення НДДКР за кордон для досягнення тих самих результатів за допомогою менших капіталовкладень через нижчу вартість ресурсів за кордоном, а також більш швидке зростання результативності і, можливо, навіть підвищення її межі за рахунок іншої науково-виробничої культури, впливу супутніх технологій. Перехід великої фірми від зрілої технології до щойно народжуваної є найважливішим моментом у технологічній політиці. Серед технологій, що зароджуються, можуть бути такі, що загрожують самому існуванню діючого бізнесу. Звичайно результативність технологій порівнюють шляхом зіставлення досягнутого за їх допомогою головного параметра, що цікавить основного споживача; нова технологія визнається перспективною, якщо вона дозволяє досягти тих самих або кращих показників, ніж попередня.

Модель Герпотта. У моделі Герпотта запропоновано процес вибору системи розміщення науково-дослідних і дослідно-кон­структорських підрозділів МНК. Її особливість полягає у виокремленні моделей для прийняття управлінських рішень з різних питань.

Вибір політики в технологічній сфері визначається в даній методиці залежно від значення таких показників, як привабливість технології і технологічна позиція підприємства. За високої привабливості нової технології передбачається вибір більш капіталомістких проектів, а за низької - менша інвестиційна активність. З гарною технологічною позицією пов’язується агресивніша політика на міжнародному ринку, більший ступінь залучення ресурсів компанії в глобальні перегони, тоді як слабкіша позиція орієнтує фірму на кооперацію в міжнародному масштабі.

Процес має двоступеневий характер: спочатку вирішується питання про те, як проводитиметься науково-технічна діяльність, а потім - де будуть розміщені центри НДДКР.

Модель Пірсона-Брокхофа-Бемера. В її основі лежить ромб факторів конкуренції М. Портера, який модифіковано таким чином, щоб можна було оцінити відмінності розміщення центрів НДДКР:

серед факторів виробництва виокремлені людські ресурси, оскільки кваліфікація персоналу у сфері НДДКР відіграє вирішальну роль;

споживчі «підтримуючі галузі» замінені «підтримуючими технологіями»;

попит має значення настільки, наскільки він визначає тип напряму розвитку продукту: або орієнтовано на запити конкретних клієнтів (ринкове), або на просування технологію (технологічне);

фактор конкуренції меншою мірою суттєвий для вибору місця розміщення центрів НДДКР.

Глобалізація бізнесу, скорочення життєвого циклу продукту і в той же час збільшення тривалості його розробки, а також затрат на НДДКР примусили фірми дуже гнучко підходити до використання різних форм співробітництва у науково-технічній сфері. Ситуація іноді вимагає не лише торгувати, але йти на спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку. Аналіз сучасних тенденцій такої практики свідчить, що поряд із зазначеними мотивами дедалі більшого значення набувають такі вигоди від співробітництва: використання потенціалу партнера для виходу на зарубіжні ринки, нарощення неформалізованого обсягу знань і навичок, оптимізація процесу виконання НДДКР за рахунок координації діяльності постачальників і споживачів і посилення ринкових позицій учасників. Про частоту використання тих чи інших форм дає уявлення табл. 9.1.

Таблиця 9.1 - Частота використання форм
науково-технічного співробітництва

Спосіб фінансування міжнародних проектів визначається вибором методу бюджетування (складання фінансового плану) НДДКР. Фінансовий аспект особливо важливий, оскільки саме бюджет НДДКР є тим містком, який поєднує стратегічні цілі і процес оперативного управління проектом. Виокремлюють такі способи складання бюджету:

1) Проектно-незалежний спосіб полягає у зведенні воєдино грошових потоків від усіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості. Метою введення цього методу є досягнення оптимального бюджету НДДКР. На практиці це означає збір заявок про потреби приватних національних НДДКР і узгодження їх бюджетів комісією, що складається з представників центрального апарату фірми та її національних підрозділів.

2) Проектно-залежний спосіб розробки фінансового плану НДДКР полягає у виділенні грошей під конкретно подані проекти. У разі ухвалення проекту у штаб-квартирі грошові кошти передаються у розпорядження підрозділів.

3) У більшості випадків на практиці використовують поєднання обох способів бюджетування. Комбінований спосіб полягає у фінансуванні довгострокових стратегічних робіт міжнародного значення на основі проектно-незалежного способу, а підвищення активності і гнучкості національних підрозділів стимулюється наданням фінансових коштів під конкретні проекти.