Міська і народна література

Починаючи з ХІІ ст. у Західній Європі складається нова культура, відмінна від феодально-лицарської і багато в чому ворожа їй. Володіючи значними матеріальними ресурсами і військовою силою, міста виступали союзниками королівської влади у її боротьбі з феодальною знаттю.У містах відкриваються світські школи, а потім й університети, які перетворилися на центри середньовічного вільнодумства. Література, яка тут зароджувалася виражала насамперед інтереси третього стану.

На противагу лицарській літературі з її величною ідеалізацією, міську літературу з самого початку відзначають стихійний матеріалізм, інтерес до побутового життя. Вона зображала реальність, буденну сторону життя, новий тип героя – простолюдина, який переборює житейські труднощі і негаразди за допомогою розуму, працелюбності, кмітливості, а нерідко й хитрості.

Відповідно до нового змісту міняється й стиль. Його відзначає тепер увага до деталей побуту, простота, лаконічність, грубуватий гумор. Автори широко зверталася до гротеску,сатири, а твори відзначалася дидактизмом та повчальністю. Мова таких творів близька до розмовної народної, до міської говірки, не позбавленої вульгарного жарту. Вона жива, виразна, насичена прислів’ями. Не слід забувати, що одним із джерел міської літератури був фольклор, насамперед, сільський, тих селян, які тікали до міста у пошуках свободи, вносячи елементи бунтарства і протесту.

У рамках міської літератури розвивалися епос, лірика і драма. У Франції особливою популярністю користувалися фабліо – невеликі віршовані новели, які були спрямовані на те, щоб розважати й повчати слухача. Їх авторами були люди різного соціального стану: клірики, лицарі, але насамперед, жонглери. Сюжетну основу їх складали поширені у народі веселі байки та анекдоти. Іншими джерелами служили східні сюжети (індійські, персидські, візантійські). Фабліо були популярними, оскільки у них зображався побут й мораль не лише міста, але й життя лицарського замку й села, поряд з міщанами улюбленими героями виступали також представники духовенства. Не дивно, що при великому тематичному розмаїтті найбільшу групу складають оповідання, які викривають жадібних, лицемірних та розпусних церковників.

Так, у фабліо «Заповітосла» жонглера Рютбефа йдеться про те, як в одного попа здох осел на кличку Болдуїн, який служив йому 20 років. На знак вдячності його поховали на «людському кладовищі». Єпископ, довідавшись про це, звинуватив попа у святотатстві і погрозив йому в’язницею. Той, не розгубившись, заявив, що осел заповів єпископу 20 ліврів. Духовний сановник, взявши гроші, прощає попа, а ослу обіцяє нагороду на небесах.

Поряд з духовенством фабліо висміюють дурних багатих городян, яких легко обдурити, оскільки вони самовпевнені й обмежені; висміюють звідниць, які наживаються на пороках суспільства, обманутих чоловіків, які надто довіряють своїм дружинам.

У ряді фабліо сатиричне зображення суспільних недоліків і людських вад поєднується з настановами, дидактикою. Наприклад, у фабліо «Розрізана попона» жонглера Берньє.

Дуже поширеними сюжетами фабліо були подружні зради, жіночі хитрощі й виверти («Кречет», «Про те, як віллан уявив себе мертвим»). Причому, здебільшого про жінок, які ловко обдурюють своїх недалеких чоловіків, розповідається з співчуттям і симпатією. Це значною мірою пояснюється прагненням авторів фабліо протиставити аскетичній релігійній моралі вільне людське почуття.

У цілому фабліо яскраво й широко відображає життя Франції ХІІ-ХІІІ ст. У них створена ціла галерея колоритних типів: скупого купця, розбещеного попа, спритного селянина чи міщанина, шахрайського судді, хитрої дружини. Фабліо відзначаються життєрадісністю, невичерпною дотепністю, що відповідає французькому національному характеру. Сюжети фабліо використовували у своїх творах Бокаччо, Рабле, Мольєр, Лафонтен, Вольтер, Бальзак, Роллан та інш.

У Німеччині у ХІІ ст. виникають шванки – невеликі смішні оповідання у віршах, наближені до фабліо. Розквіту жанр шванка досягнув у творчості австрійського поета Штрікера. У циклі веселих оповідань, присвячених витівкам ловкого попа Аміса, він намалював яскраву картину німецької феодальної дійсності ХІІІ ст. Герой оповідань– людина проста і незнатна, за допомогою винахідливості і кмітливості отримує користь для себе з будь-якої ситуації. Одного разу, наприклад, піп Аміс за великі гроші взявся розмалювати тронний зал французького короля, попередивши, що його роботу зможуть побачити тільки ті, «хто народжений від чесного шлюбу». Нічого не намалювавши, він запрошує короля і придворних, і ті, побоюючись, що про них говоритимуть як про незаконнонароджених, навперейми вихваляють неіснуючі фрески. Таким чином він пошиває в дурні представників феодальної знаті.(Цей сюжет нагадує казку Андерсена «Голий король»), а образ життєрадісного попа Аміса багато в чому передує улюбленому герою німецьких народних книг ХVІ ст. Тіля Ейленшпігеля.

Близьким до фабліо й шванків своєю сатиричною скерованістю є так званий «тваринний епос», джерелом сюжетів для якого служать народні казки про тварин, тотемічні уявлення первісних народів і середньовічні обробки античних байок. Найбільш відомою літературною пам’яткою цього жанру є французький «Роман про Лиса» (або «Роман про Ренара»). Він утворений з 26 окремих повістей («гілок»), які складалися протягом тривалого часу (кінець ХІІ- середина ХІІІ ст.) рядом невідомих авторів і які об’єднані образом головного героя – хитрого Ренара. У романі діє багато інших тварин, які втілюють різні стани феодального суспільства: державний лев Нобль – королівську владу, голодний вовк Ізегрім зі своєю ненажерливою і підступною дружиною – розбійника-лицаря, неповороткий ведмідь Брюн – знатного барона, дурний осел Бернар – служителя церкви, кури, качки, зайці, слимаки – простих людей. Там діють також лукавий кіт Тібер, півень Шантеклер – барабанщик королівської армії, полохливий баран Белін, який слухняний до будь-якого поклику і готовий на будь-яку дурість та інш. Таким чином, сатиричний ефект, досягається послідовним уподібненням світу тварин феодальному світу.

В романі йдеться про боротьбу, яку веде лукавий і верткий лис Ренар з тупим і грубим вовком Ізегрімом. Врешті-решт Ізегрім звертається до короля з скаргою на Ренара. Збирається суд, лиса засуджують до шибениці. Але він просить дозволити йому замолити гріхи у монастирі, і король погоджується. Тепер Ренар вдень молиться, а вночі краде кур. Вигнаний за це ченцями, він тим не менш помилуваний Ноблем і у фіналі стає його найближчим помічником і канцлером тваринного царства.

В образі Ренара відчувається певна подвійність. Так, у ньому явно помітні риси феодального звіра, який живе насильством і грабунками, який пригнічує слабого і безправного. Але симпатії авторів все ж на боці Ренара, коли він протистоїть сильним світу цього, великим звірам: всемогутнім левам, сіятельним леопардам і пантерам, вельможним ведмедям та ін. Він не тільки нахабне, самовдоволене утвердження існуючого світопорядку, але й бунтівник, його влаштовує кривава нерозбериха, де кожний кожному ворог і кожен полює як йому заманеться. Ренар глузує з всесильного лева, з осла-архиєпископа, знущається з усіх, хто намагається покарати його чи навіяти йому послух.

Значним явищем міської культури була також алегорична поезія, представлена насамперед французьким «Романом про Троянду» (ХІІІ ст.). Це складний за змістом твір, що складається з 22 тисячі віршів і розпадається на дві частини, які помітно відрізняються одна від одної. Перша належить перу поета-лицаря Гільйома де Ларріса (бл.1230 р.), написана у вишуканій і тонкій манері романів Кретьєна де Труа.

У християнському світогляді не було місця для бога плотського кохання. Але він давно відвоював собі місце у світогляді освіченої середньовічної людини, яка не затруднялася новою вигадкою і не без легкої іронії відродити поетичний культ Амура.

Оповідь починається від імені «Я» героя «Романа про Троянду». Це людина не просто закохана у відому йому пані, а готова і здатна закохатися у певний ідеал. Він знаходить його у символічному образі Троянди, який промайнув у нетривкому дзеркалі Джерела Кохання, що хлюпалося біля гробниці Нарциса.

Юний поет, заснувши, потрапляє у чудовий, квітучий сад, у якому він бачить прекрасну Троянду. В той час як він милувався нею, Амур пробив його серце стрілою і юнак пристрасно закохався у Троянду, яку він мріє зірвати. Йому береться допомогти у цій справі Прекрасний Прийом, Друг, Співчуття, Великодушність, але проти них виступають Відмова, Зломовність, Сором, Страх. Відбувається ряд сутичок, внаслідок яких нападники розбиті. Перша частина роману Гільома де Лорріс уривається в тому місці, де Поет опиняється у важкому становищі, залишившись без допомоги Прекрасного Прийома, ув’язненого Ревністю в неприступній фортеці, і без надії побачити Троянду.

Форма видіння, у якій оформлена оповідь, як і алегоризм образів, запозичені з релігійної поезії епохи. Проте це лише оправа для розгорнутої Гільомом теорії витонченого кохання, головними джерелами тут йому послужили Овідійта романи Кретьєна де Труа.

Сатиричною і дидактичною спрямованістю відзначається друга частина «Роману про Троянду», написана Жаном де Меном бл.1270 р. Цей автор, розробляючи далі сюжет, вводить до поеми нові алегоричні образи Розуму іПрироди також свої погляди на людину і на навколишній світ.

До яскравих творів середньовічної літератури належить також алегорична поема «Видіння про Петра Орача»Вільяма Ленгленда (бл.1332- бл.1400).

Поема написана у формі видіння і складається з пролога та одинадцяти глав, у яких виражається її основний ідейний зміст.
Автор зображає себе пілігрімом, який пішов мандрувати світом, довідатися, які у світі чудеса. Але натомившись, він приліг відпочити на горбі і незабаром заснув. І сниться йому сон:«На великому полі зібрався натовп людей.Тут були представники усіх звань і станів:торгівці, жонглери, прочани, ченці, продавці індульгенцій, судові чиновники, городяни, знатні барони і сам король. На Схід від нього стоїть башта, у якій живе Правда – творець всього сущого, на заході – похмура темниця, де живе Зло. З’являється Розум. Він переконує усіх покаятися у гріхах і відправитися на пошуки Правди. Але ніхто з присутніх не може відшукати до неї дорогу. І лише простий селянин Петр Орач, який сорок зим працював у Правди, знає, як її знайти. Але перш, ніж відправитися в дорогу, він повинен зорати, засіяти і зібрати урожай зі своєї ділянки землі. Він пропонує всім допомогти йому. Люди гуртом трудяться і назавжди виганяють голод. Правда посилає Петру і тим, хто працював з ним, індульгенцію, у якій всього два слова: «Роби добро».

Твір має алегоричний характер. У ньому дійовими особами виступають Правда, Зло, Любов, Сумління, Мудрість, Гордість, Заздрість, Гнів, Скупість та ін., які втілюють людські якості і суспільні вади. Але ці алегорії Ленгленд наповнив конкретним життєвим змістом. Тут прославляється праця як основа людського й суспільного життя, утверджується моральна перевага селянина над можновладцями.

У ХІІ-ХІІІ ст. в умовах бурхливого зростання міст завершується процес формування середньовічної драми. Латинська мова замінюється живою народною. Видозмінені літургійні меси у вигляді театральної вистави переносяться з собору на театральний майдан.

Середньовічний театр виробив свої особливі жанри, серед яких виділяється містерія (ХІV-ХV ст.) – великі драматичні твори на біблійні сюжети: створення світу, історія Адама і Єви, вбивство Авеля Каїном та інш.

Виникнувши у ХІІ-ХІІІ ст., найбільшого розвитку містерія отримала у ХІ ст. у Франції, Англії, Німеччині. У їх постановках брали участь десятки, а іноді сотні людей, вони відбувалися протягом кількох днів, а то й тижнів, перетворюючись у яскраві і цікаві видовища. Наприклад, у грандіозній «Містерії Страстей Господніх» Арнуля Гребана (50-і роки ХІ ст.), яка складалася з 30 тисяч віршів, було зайнято 400 осіб.

З часом релігійно-дидактичні мотиви у містеріях витісняються побутовими і комічними елементами, біблійні персонажі набувають рис живих людей, їх вчинки отримують психологічне мотивування. Так, в англійській «Містерії про Авраама»Брома (1470-1480) старозавітний Ной нагадує заможного міщанина. Йосиф нагадує бідного ремісника, сповнені комізму сцени подружніх суперечок Пілата і його дружини, Йосифа і Марії. Посилення у містеріях світського начала привело у ХVІ ст. до заборони церковною владою їх постановок.

Популярним жанром релігійної драми був міракль (ХІІІ-ХІУ ст.), який являв собою обробку легенд про діяння діви Марії і святих і носив дидактично-алегоричний характер У міраклі оповідання про релігійні чудеса поєднувалися з достатньо точним і яскравим зображенням повсякденного життя міщан.

Так, значний інтерес становить міракль «Гра про святого Миколая»Жана Боделя (1200). У ньому епізоди, які оповідають про чудотворну силу християнського святого, чергуються з колоритними картинами міського трактиру, де бродяги і злодії азартно грають у кості, пиячать, влаштовують бійки. Святий Миколай, який з’явився сюди для того, щоб повернути вкрадені ними скарби, виражається не величною мовою біблійних текстів, а розмовляє мовою вулиці.

Широку популярність у середні віки набув також міракль «Чудо про Теофіла»Рютбефа (бл.1261 р.). Це історія монастирського скарбника, який заради влади і багатства продав душу д’яволу, потім розкаявся і, завдяки заступництву діви Марії, отримав прощення Христа. Тут вже бачимо спробу розкрити внутрішній світ героя, його сумніви і вагання.

Пізніше від інших (кінець ХV ст.) у Франції та Англії розвивається жанр мораліте – драматична вистава морально-дидактичної спрямованості. Дійовими особами тут виступають людські пороки і чесноти, які втілені в алегоричних постатях Скупості, Чуттєвості, Мудрості, Милосердя та інш. Боротьба доброго й злого начал, яка складає основу драматичної колізії, завжди закінчується перемогою добра (мораліте «Про Розумне і Нерозумне» – ХV ст. «Всяка людина» – ХVІ ст. та інш.

У ХІІІ ст у Франції утверджується власне світський комедійний театр, витоки якого слід шукати у народній карнавальній культурі середньовіччя (масляні та різдвяні ігри, творчість жонглерів). Його першими зразками були п’єси французького трувера Адама де ла Аля (бл.1240-після 1285) «Гра в альтанці» та «Гра про Робена і Маріон».

 У ХІV- ХV ст. у Франції та Німеччині виникають самодіяльні театральні об’єднання (такі, як наприклад, паризькі «Базошь», «Безтурботні хлопці»), які влаштовували яскраві та шумні «свята дурнів». Вони ставлять невеличкі сатиричні й комічні п’єси-соті і фарси.

Жанр соті (ХV- ХVІ ст.) був гостро сатиричним жанром, який виріс з пародійних сатиричних монологів та діалогів та показував дійсність свідомо недоумкуватою і навіть взагалі вивернутим задом наперед. Виконувалися соті акторами особливого амплуа – блазнями («дурнями»), які носили спеціальний одяг з дзвіночками. Актори у соті на відміну від фарсу втілювали не живих людей, чи верстви або професійні типи, а цілі соціальні інститути – церкву, лицарство, королівську владу, папський Рим, що викликало їх заборону королівськими й церковними указами.

Найбільш популярним жанром середньовічної драми були фарси (ХІV- ХVІ ст.) – комічні п’єси побутового змісту, близькі за своєю тематикою й ідейною спрямованістю до фабліо. У них перед глядачем відкривалася широка і строката картина міського життя, проходили різноманітні персонажі – типи: простакуватий чоловік, сварлива дружина, заздрісний лицар, вчений-схоласт, суддя-хапуга та інш. Як правило у фарсах грало 3-4 актори, іноді навіть двоє як в «Хлопчику і сліпому».

Існує теорія, за якою фарси виникли з містерій, де оброблялися біблійні сюжети. Серед таких сцен іноді зустрічаються комічні: наприклад, зображення торгівців, що сваряться посеред храму, про бійку солдат за одежу Христа, то кумедні вихиляси паралітика. Ці живі сцени виросли на біблійному сюжеті, але сильно перероблені і перетворювалися на веселу інтермедію. В текстах деяких містерій часто робилися помітки, що в цьому місці треба вставити фарс. Середньовічні хроніки іноді нагадують про те, що одночасно з містерією виконувався фарс («Мельник, чию душу чорт у пекло затягнув») ставився одночасно з «Містерією про святого Мартіна».

Фарси, на думку А. Михайлова, є продуктом самоусвідомлення мешканців міста, їх зацікавленням повсякденним життям своїх співгромадян, потребою висміяти все, що було в ній кумедного та безглуздого, висміяти усіх, хто натягає на себе маску доброчесності. У фарсі знаходимо чисто народні риси – не лише критичний погляд на тих, у кого влада, а й невичерпну веселість, готовність до зухвалості, до жарту. На драматургію фарсу впливали бешкетні траверсі та сміливі алегорії карнавальної культури Хоча фарс був невід’ємною частиною карнавалу, але він не адекватний культурі карнавалу.

Фарс писався восьмискладовим віршем з подвійною римою, а його тематика – зображення життя городян.Фарс писався для широкого кола мешканців міста, тому якщо зображався клірик, лицар чи селянин, то ставлення до них було явно недоброзичливе. Народжений у лоні середньовічної культури, фарс все ж був вільний від тих властивих середньовіччю рис, які бачимо в інших жанрах: у фарсі не було алегоризму, тому у фарсі можна зустріти замальовку певних характерів, хай недосконалих, та все ж описів; друга риса – не було нав’язливого, прісного моралізму.

Отже, середні віки не були застоєм, провалом, перервою в історії культури, якими їх визначала вікова традиція. Вони становили важливий і необхідний етап у художньому розвитку людства, збагативши його новими жанрами і формами, який висунув талановитих письменників, у творчості якого прагнення до життєвої правди поєднювалося з інтересом до внутрішнього світу людини.