Література народними мовами. Ранній героїчний епос

Колективною пам’яттю народу був героїчний епос, в якому знайшли відображення його духовне життя, ідеали і цінності. Витоки західноєвропейського героїчного епосу лежать в глибині варварської епохи. Лише до VIII - IX ст. були складені перші записи епічних творів. Ранній етап епічної поезії, пов'язаний з формуванням ранньофеодальної військової поезії – кельтської, англосаксонської, германської, давньоскандинавської – дійшов до нас лише фрагментарно.

Ранній епос західноєвропейських народів виник в результаті взаємодії богатирської казки-пісні і первісного міфологічного епосу про першопредка – «культурних героїв», які вважалися родоначальниками племені.

Героїчний епос дійшов до нас у вигляді грандіозних епопей, пісень, в змішаній, віршовано-пісенній формі, і рідше – прозовій.

Значну роль у розвитку матеріальної культури Західної Європи відіграли кельти. Основним центром кельтської цивілізації в середні віки була Ірландія. В Ірландії довго зберігався родовий лад і його духовна атмосфера: общинна власність на землю, влада старійшин роду, міфологічні уявлення про богів, віра в духів, які нібито жили в камінні, рослинах, у воді. Природа сприймалася кельтами одухотвореною, сповненою таємниць і загадок.

Ірландський епос створювався в період з II по XII ст. на основі родових місцевих переказів. Спочатку охоронцями поетичних переказів були старійшини роду. Згодом до літературної творчості стали причетні друїди (жерці-заклиначі), а також барди і філіди. Барди – це поети, співці, музиканти. Філіди були законознавцями, вченими і радниками при княжих дворах; водночас вони були оповідачами, поетами і авторами міфологічних і героїчних сказань. Мабуть, при дворах, у середовищі філідів і зародився тип ірландської саги. Від філідів цей епічний матеріал перейшов до народних співців і став загальним надбанням, глибоко усвідомленим і з любов'ю сприйнятим ірландським народом. Епічні сказання ірландців – скели – деякими рисами подібні до ісландських саг, тому їх також почали називати сагами.

Відомо близько 280 ірландських саг, рукописи, що збереглися, належать до XI-XII ст. У сагах відбилися особливості як доби їх виникнення, так і тієї епохи, коли вони були записані. Але архаїчна основа переважає: саги відтворюють побут, вірування і уявлення ще язичницької Ірландії. Якщо героїчний епос багатьох народів був переважно віршований, то ірландські саги з самого початку складалися прозою.

Саги дуже різноманітні за змістом. В героїчних сагах основна увага зосереджена на зображенні військової доблесті героя, в ній розповідається про битви, походи, змагання. Досить багато місця в них займає фантастика.Герої цих саг частіше спілкуються з фантастичними істотами.

Ірландський епос насичений міфологією. У сагах знаходимо образи старих міфологічних богів (світла, ремесла, мудрості тощо), але частіше – напівбогів, це сіди. Значне місце в фантастичних сагах займає тема мореплавства, яка відкриває простір для художнього домислу та уяви. В ірландських сагах, на відміну від інших європейських ранніх епосів, чимало уваги приділяється жінці та любовним почуттям. Тема кохання в них часто поєднується з трагічною ситуацією, в яку потрапляють герої.

Найдавнішими сагами ірландського епосу є саги уладського циклу, що виникли на півночі Ірландії при дворі уладських королів в ті часи, коли Улад був однією з найбільших і наймогутніших частин Ірландії. Збереглося більше ста текстів. Спочатку головним героєм творів був король уладів Конхобар, згодом основна увага переноситься на його племінника – молодого, непереможного богатиря Кухуліна. Хроніки відносять життя Конхобара і Кухуліна до початку нашої ери. Таким чином, частково ці саги історично достовірні.

Кожна із саг циклу є завершеним твором, і водночас вони становлять єдність, розгортаючи на фоні родового побуту фантастично-яскраву і життєво складну долю Кухуліна. Він – син бога світла й ремесла Луга та сестри короля уладів Конхобара. В семирічному віці, одержавши зброю, Кухулін став непереможним воїном. Краса і відвага юнака так хвилювали серця дівчат і жінок, що «мужі Ірландії вирішили якнайшвидше одружити його». Батько красуні Емер («Сватання Емер»), не бажаючи розлучатися з дочкою, поставив перед женихом важкі умови. Виконуючи їх, Кухулін побував у Шотландії, у королеви Скатах, де оволодівав секретами військового мистецтва. Тут він переміг богатирку Айфе, вона народила йому сина. У майбутньому Кухулін вб'є його на поєдинку – батько і син при зустрічі не пізнають один.

Значне місце у поетичній біографії Кухуліна займає сага «Хвороба Кухуліна», в якій розповідається про любов Кухуліна до фантастичної істоти – сіди Фанд. Сага відзначається тонким психологізмом; в ній передані суперечливі почуття, що мучать Кухуліна – подружня вірність і пристрасне кохання до чарівної Фанд.

Тематична єдність цього великого циклу зумовлена й тим, що всі саги пройнято ідеєю захисту рідного краю, вірою в те, що народ здатний витримати всілякі випробування. Кухулін героїзований передусім як захисник племені від ворожих йому сил. У його образі втілений героїчний та етичний ідеал усієї стародавньої Ірландії. Народному герою властиві незламна міць, військова доблесть, почуття високого патріотизму; він вірний слову, друзям, законам гостинності, чуйний до чужої біди.

Героїзація та ідеалізація образу Кухуліна досягається прийомами архаїчного епосу (фантастична гіперболізація, казково-міфологічні риси тощо). Кухулін зображений як людина, яку сама природа виділила серед інших: сім зіниць було в королівських очах його, по сім пальців на кожній руці та нозі.

Важливою частиною ірландського епосу є цикл Фінна, який складається з саг, створених у племені феніїв. Саги цього циклу мають ускладнений сюжет, в якому тісно сплелися героїка і фантастика. Головним героєм їх є король Фіни, у нього був син Ойсин (Оссіан), який складав пісні.

Найдавніші відомості про давньоскандинавські племена відомі з пам’яток, які збереглися переважно в Ісландії.
Свого часу скандінавські народи не увійшли в орбіту античної цивілізації і великого переселення народів. На території сучасних Швеції, Норвегії, Данії впродовж першого тисячоліття зберігався общинно-родовий лад, існувала велика патріархальна сім’я. Вождів племені – конунгів – обирали з племенної знаті.

На рубежі УІІІ - ІХ ст. відбувається масова експансія скандінавів, що отримала назву епоха вікінгів. (спочатку – морський набіг, потім – воїн-моряк). Вважають, що епоха вікінгів збігається з періодом розквіту культури Скандинавії.

Основним джерелом давньогерманської міфології є Едда – книга міфів та легенд про походження та еволюцію світу. Едда – назва двох різних, хоч і пов'язаних між собою творів, пам'яток літератури у народів Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції. Старша Едда«Соемундер Едда» (EddaSæmundar) – збірка міфологічних і героїчних пісень VII –XIII ст. Молодша Едда«Снорре Едда» – своєрідний підручник теорії поезії давньоісландських поетів-співців скальдів. Впорядкована 1222–1223 pp. Ісландським істориком Сноррі Стурлусоном. В західноєвропейській історіографії їх відповідно називають «Поетичною» та «Прозовою».

За міфами, до правління богів існували надпри­родні істоти – гігантські велетні; боги вбили одного з них (велетня Іміра), а з його тіла створили землю і небо. Згодом вони створили людей з дерев: чоловіка – з ясеня, жінку – з вільхи. Боги (аси) поселилися в небесному Житлі Асгарді (аналог давньогрецького Олімпу), де насолоджувалися бенкетами та іграми. В міфах йдеться про тривалу боротьбу асів з велетнями, які напали на них, а також з богами іншого походження – ванами.

У скандинавській міфології діють й інші дві сили, по­роджені давніми велетнями: з одного боку – вовк-чудовисько Фенрір, повелитель вогняного світу Суртр, похму­ра богиня смерті Хель, страшний пес, який стереже вхід в її підземне царство, Гармр, велетенський дракон Фафнір, чорні карлики Альфи, народжені від черв'яків, які руйну­вали тіло убитого Іміра. З іншого – боги та герої, які ве­дуть безперервну боротьбу із злими силами. Серед героїв особливо відзначається Сігурд (Зігфрід) подібний до Геракла.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандінавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги – це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, знайомими з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан – у західних германців). Він – бог мудрості, покровитель поетів і сам поет.Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих). Дружина Одіна – богиня Фрігг – вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.

Великою пошаною в скандінавівкористувався бог блискавки і грому рудобородий Тор. Озброєний кам'яним молотом, дуже сильний, добрий, але запальний Тор завжди готовий вступити у двобій зі злом. Тор захищає від чар, хвороб, біди. В епоху вікінгів його вважали також богом родючості. Втіленням руйнівних сил, чвар у скандінавській міфології був Локі. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). Поряд з ними існують нові, вже скандінавської форми пісні, але різного ступеня давності, й тому в них проявився різний світогляд. В найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв'язки панували над іншими зв'язками. Так, Гудрун («Друга пісня про Гудрун») вбиває своїх синів і чоловіка Атлі – це помста за вбивство чоловіком її братів.

У пізніших текстах Едди значимою стає тема кохання. Їй присвячений ісландський сюжет про зустріч Брюнхільди і Сігурда, про почуття, що спалахнуло між ними («Уривок з пісні Сігурда»). Цей ісландський варіант психологічно пояснює ненависть Брюнхільди до Сігурда і бажання йому смерті, за те що він, не бажаючи цього, зрадив її і одружився з Гудрун.

Характерно, що в еддичній поезії жінка виступає нарівні з чоловіком, не поступаючись йому ні в мужності, ні в рішучості. Саме її характер і вчинки найчастіше зумовлюють весь хід подій, особливо в здійсненні помсти, яка вважалась вищим обов'язком людини. Головна тема героїчних пісень – мужність людини перед лицем невблаганної долі. Герой знає, що чекає його, але, не вагаючись, йде на зустріч неминучості. За тогочасним уявленням, найвище благо – це слава про подвиги і честь, тільки вони залишаються у пам'яті людей.

Едда також подає загальний образ скандинавського Олімпу, населено­го богами та богинями. Вони б'ються з велетнями, лають­ся між собою, порушують обіцянки, обманюють. Відрізня­ються один від одного фізично і характерами. Вони – пер­сонажі драми, яка починається зі створення світу, народ­женого в тумані з льоду і вогню, що безперервно рухається до катаклізму, хаосу, де загинуть і боги, і люди.

Особливе місце відведено дереву, якому поклоняються в священних дібровах. Ідея Всесвіту в міфології германсь­ких народів, як і в міфології шумерів, втілена в дереві фан­тастичних розмірів і незвичайних властивостей. Цим дере­вом є священний ясен Іггрдрасіль. Під його віттям розта­шований весь світ, його вершина підтримує світ, а коріння, заглиблене в землю, сягає підземного царства.

Трактат «Молодша Едда» складається з чотирьох частин: «Пролог», «Видіння Гюльві», «Мова поезії», «Перелік розмірів», які різняться за змістом і за формою. Найбільш монолітною за змістом є «Видіння Гюльви», в якій представлено художньо опрацьований огляд язичницьких міфів і різні відомості про богів. Розділ «Мова поезії» містить перекази міфологічних сюжетів та героїчні оповіді, зокрема сказання про Ніфлунгів (Нібелунгів). Тексти міфів і оповідей потрібні автору для пояснення походження кеннінгів і хейті. Остання частина – «Перелік розмірів» – присвячена метриці, тобто опису розмірів і строф, а також стилістичних прийомів, які виробилися скальдами впродовж століть.

В Норвегії та Ісландії протягом XI-XIII ст. дуже популярною була поезія скальдів. Скальди, дружинні співці та придворні поети, користувались великим авторитетом. Збереглося біля 350 імен скальдів.

Поезія скальдів була актуальною, зверненою до сучасників. Ісландські скальди прославились як неперевершені майстри складання похвальних пісень – панегіриків, які називались драпами (дослівно – «бойова пісня»). Складали вони також і лайливі пісні про ворогів та недругів. Цих пісень боялися; вірили, що погане слово могло накликати біду. Подяка, визнання, а головне – матеріальна нагорода приймались скальдами як належне.

Складання пісень скальдами є усвідомленою творчістю, звідси – пафос самоусвідомлення її творців і навіть почуття переваги над іншими. Вважалось, що поетичний дар – це «дар Одіна». Разом з тим поетична творчість сприймалась як ремесло, як уміння щось добре робити.

Поезія скальдів відзначається складністю метричної форми і вишуканістю поетичної мови. Скальди створили складну систему поетичних синонімів – так звані хейті, і метафоричних, умовних поетичних перифраз – кеннінгів, якими замінювались найбільш вживані у віршах поняття: замість слова сонце вживалось його хеті – коло, світило тощо. Пишними та красномовними були кеннінги: замість слова воїн вживали махач меча, дерево битви, кущ шолому.

У період розквіту поезії скальдів у ній відбились свободолюбство та героїка епохи вікінгів. Це барвистий світ кораблів, що мчать під червоними вітрилами назустріч славі та багатству; світ конунгів, котрі щедро обдаровують скальдів, дружину. Часто тут прославляють бога Одіна, покровителя поетів. Є тут же місце і для воронів, вовків, вічних супутників смерті.

Видатним скальдом був Егіль Скалагримссон (X ст.) – знатний, свавільний та охочий до багатства вікінг. Його бурхливе життя, типове для епохи вікінгів, описане в родовій «Сазі про Егіля».

Видатним ісландським поетом, ученим і політичним діячем був Сноррі Стурлусон (1178-1241). Виходець зі знатного роду, він був втягнутий у політичну боротьбу між родовою ісландською знаттю і норвезьким королем Хаконом, Сноррі був убитий за наказом короля.

Вірші поета не збереглися, своєю славою він зобов'язаний знаменитій «Хеймскрінглі» («Земне коло») – сазі про норвезьких королів і «Молодшій Едді», яка за задумом автора, повинна була стати посібником для молодих поетів і відродити мистецтво скальдів.

Ісландці створили також багату прозаїчну літературу, так звані саги (ісланд. saga – те, про що розповідають). Складались саги з X по XIV ст., запис та письмова обробка їх почались з другої половини XII ст. Початок письмовій обробці саг поклали ісландські клірики творці історичних праць. Серед них особливе місце займають «Книга про ісландців» (близько 1130) Арі Торгільссона, яка являє собою коротку історію Ісландії, та «Книга про заняття землі» (початок XIII ст.), яка включала список перших переселенців та запис про важливі події з життя кожного роду.

Ісландські саги надзвичайно різноманітні за змістом. Багато саг історико-побутового змісту, в них розповідається про подорожі у різні країни. Так, «Сага про Ейрика Рудого» містить цікаві відомості про відкриття Гренландії та Північної Америки. В деяких сагах говориться про походи вікінгів у Стародавню Русь, яку скандінави називали Гардарікою – країною міст і казкових багатств, дивовижних звірів. З історією норвезького королівства нас знайомлять «королівські саги». Найзнаменитіша з них, «Хеймскрингла» («Коло земне»), створена Сноррі Стурлусоном на основі усних переказів та письмових історичних джерел.

Найбільш самобутніми і цінними у пізнавальному відношенні є родові саги, або їх ще називають «саги про ісландців» (їх близько 60). У них відображено побут, вірування, суспільні відносини скандінавів епохи вікінгів. Родові саги виникли з усних переказів про перших переселенців та родових сімейних переказів, які передавались з покоління в покоління. З них поступово складалась історія роду з розгорнутою біографією одного чи кількох її представників. Родові саги охоплюють значний фактичний матеріал і велику кількість персонажів.

Сагам властиве:

• об’єктивність, тверезе, безхитрісне викладення фактів;

• стрімкий хід розповіді;

• лаконічність;

• народно-поетична основа.

  «Беовульф» (VІ-VІІІ ст.) – англосаксонська епічна поема, давня пам’ятка північноєвропейських народів. Її текст був створений,на думку багатьох дослідників, на початку VІІІ ст.,коли англосакси вже переживали процес зародження феодальних відносин. Збереглася поема в єдиному списку ХІст.

Авторство поеми спірне, як і місце її виникнення. Але все ж сюжет і поетична форма дають підставу вважати її пам’яткою англосаксонської словесності. Достеменно невідомо, чи поему створив народний співець. Поемі притаманна однак епічна архаїзація, дійсність зображена у ній зі специфічної точки зору: світ «Беовульфа» V це світ королів і дружинників, світ бенкетів, битв і поєдинків.

Поема містить 3182 рядки, написана вона алітераційним віршем і названа на честь головного героя. «Беовульф» означає буквально «бджолинний вовк», що є інакомовним означенням тотемного звіра, ведведя. Головний герой – хоробрий воїн, племінник короля геатів (чи гаутів) з південних областей Скандінавії.

Головний зміст твору складають оповіді про перемогу Беовульфа над страхітливими чудовиськамими-Гренделем, його матір’ю та драконом. Щодо самого головного героя твору, Беовульфа, то одні дослідники вважають, що це збірний образ ідеального правителя і воїна. А дехто вважає, що Беовульф був реальною історичною особою і брав участь у VІ ст. у боротьбі. Єдиним історично фактом, що відомо про головного героя було те, що він був племінником і спадкоємцем Хігелака.

Події відбуваються у Скандинавії (Данія та південь Швеції). У величному палаці Георот славного конунґаГродґара бенкетували дружинні воїни з племені данів. Проте ось вже 12 зим на Георот нападає Ґрендель, винищуючи найкращих та найшанованіших воїнів. Вельможний ґеатський воєвода Беовульф, відомий своєю силою та військовою вправністю, вирушає морем з дружиною на допомогу Гродраґу, пам’ятаючи про гостинність, яку конунґ виявив до його батька, коли той вигнанцем змушений був покинути рідні землі. Він сам долає Ґренделя у нічному двобої, відірвавши тому руку, і той помирає у своєму лігві. Щоби помститися за нього, з морської безодні з’являється ще страшніший ворог – мати Ґренделя. Щоб її здолати, Беовульфу доводиться спуститися в її морське лігво.

У другій частині поеми Беовульф – на той час уже конунґ ґеатів – стає до бою з драконом, який мстить людям за те, що вони посягнули на його скарб. Дракона вбито, але й Беовульф отримує смертельну рану. Автор не розглядає це як трагедію, а радше як гідний вінець життя героя. Дружина на чолі з доблесним Віґлавом урочисто спалює Беовульфа та драконів скарб на поховальному вогнищі.

Характерна ознака поеми «Беовульф» – наявність у ній низки фольклорних мотивів. Велетні, з якими б’ться Беовульф, нагадують велетнів скандинавської міфології, і двобій з драконом – поширена тема в казках і міфах, зокрема, і північних. Вже юнаком Беовульф мав силу тридцяти чоловіків, але був ледачим і не відзначався особливими доблестями, – такі мотиви суголосні з іншими творами усної словесності. Прихід героя з власної волі на допомогу потерпілим, випробування доблесті героя, вручення йому магічної зброї, порушення героєм заборони, помічник у герці героя з ворогом, три битви героя – все це елементи чарівної казки.

Епопея зберігає багато слідів своєї передісторії, вона закорінена у народній творчості. Але трагічний фінал – загибель Беовульфа, так само як й історичне тло, на якому розгортаються його фантастичні подвиги, відрізняють поему від казки, а це вже ознаки героїчного епосу.

Пісня про Гільдебранда – найдавніша пам'ятка германської літератури, давньогерманський героїчний епос. Створена у ІХ столітті, вона належить до раннього середньовіччя та має віршований текст.

До нас дійшов лише уривок, в котрому розповідається про битву двох військ, на чолі котрих стоять батько Гільдебранд і син Гадубранд.

Зрілий героїчний епос

Література зрілого феодалізму, порівняно з ранньосередньовічною, більш різноманітна за змістом і жанрами. Вона представлена значною кількістю народних пам'яток і творів, які ширше і глибше відображають побут, ідеї, мораль свого часу. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподівання.

З розпадом дружин носіями героїчного епосу стали професійні співці, на Заході – жонглери, хуглари, шпільмани. В їх середовищі і виникли широкі розгорнуті форми – поеми (епопеї). Пісня і поема мають однакові принципи побудови сюжету: протиставлення героя і його суперника, зачини і кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна стійка система художніх засобів – типічні ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний в епосі також урочистий стиль, який надає серйозності та величавості оспівуваним подіям.

На ранніх ступенях розвитку епос зв'язаний з міфологією, але поступово він звільняється від міфологічних уявлень. Предметом зображення в ньому стає історія народу, боротьба за племенну, народну єдність. «Епос - це історія в народній пам'яті в упередженій ідеалізації, але його упередженість поетична» (О. М. Веселовський).

Епос створювався в епоху племінних міжусобиць, у період створення державності та боротьби з чужоземними нашестями. Це й визначило характер його головного героя. Центральним персонажем героїчного епосу всіх народів є воїн-богатир. Роланд чи Ілля Муромець, Сід, Марко Королевич чи Давид Сасунський – народний герой завжди виступає як захисник рідної землі від чужоземної навали, як борець за єдність народу і противник сваволі феодалів. Народна фантазія наділяє героя незвичайною силою, мужністю і доблестю, в яких якби втілена міць цілого народу. Героями епосу часто виступають представники панівної верхівки (правителі, знать), але це не суперечить його народній суті.

Важливою рисою ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології. Класичний героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, він відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного народу.

Народно-героїчний епос епохи зрілого феодалізму дійшов до нас у записаному, частково в літературно опрацьованому вигляді.Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє.

Найкращі пам'ятки героїчного епосу XII-XIV ст. – «Пісня про Роланда» – зразок французького епосу «Пісня про Сіда» – іспанського, «Пісня про Нібелунгів» – німецького.

Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII-XIV ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест» (франц. chansons de geste), що означає «пісні про діяння».

За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»):

· Королівський цикл. Центральною фігурою цього циклу є король Франції. Це збірний образ ідеального короля, символ народної правди і справедливості, оплот країни в боротьбі з іноземними «нехристами» і феодальним свавіллям. У цих поемах звичайно зображувався Карл Великий, який в народній пам'яті перевершив усіх інших французьких правителів.

· Цикл Гарена де Монглана. Тут прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

· Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл). У ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються.

Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда» (королівський цикл). Сюжет поеми має історичну основу. В 778 р. Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря вторгся в Іспанію. Похід був невдалим. Карл захопив декілька міст, оточив Сарагосу, але змушений був повернутися на батьківщину. В Ронсевальському межигір'ї Піренеїв на вузькій гірській дорозі, ар'єргард французів був розбитий місцевими басками, які зненацька напали на французький загін, роздратовані проходженням через їх села і поля чужого війська. Розправитися з басками не вдалося. Про цей драматичний для французів випадок коротко повідомляє історик Егінхард в «Життєписі Карла Великого» (IX ст.), зазначаючи, що в бою серед інших знатних осіб загинув «Хруотланд, маркграф Бретані». В народній творчості ці історичні факти та події переплелися з поетичною видумкою, отримали іншу інтерпретацію та забарвлення.

В результаті переробки і переосмислення його народною фантазією він був перетворений на грандіозну подію – зіткнення двох начал: видатного героїзму, проявленого під славу «милої Франції», з найбільшим феодальним егоїзмом, що призвели до зради по відношенню до тієї ж Франції. Центральним епізодом «Пісні» стала битва в Ронсевальській ущелині між ар'єргардом Карлового війська і сарацинами. Головний герой-патріот – командувач ар'єргардом Роланд, та племінник Карла Великого (історії, однак, не відомий Карлів племінник з таким ім'ям). Основний антипод Роланда – зрадник феодал Ганелон, чия зрада і призвело до величезної катастрофи – загибелі всього ар'єргарду на чолі з Роландом. Під стать Роланду й інші герої-патріоти: його друг Олів'є, єпископ Турпен, рядові воїни. Ганелон ж – носій феодального егоїзму, який з особистої помсти до Роланду губить разом з Роландом ще двадцять тисяч воїнів. Жорстока кара, якої зазнав Ганелон, сприймається в пісні як заслужена їм кара.

Крім прийому протиставлення позитивних та негативних героїв автор вдається до гіперболізації при зображенні Карла (200-річний мудрий старець з сивою бородою, що розвівається, володар надзвичайної сили тощо). Вражаюча художня об'єктивність при змалюванні Ганелона, якому не відмовляється в благопристойності зовнішнього вигляду, в особистій хоробрості. Разом з тим висловлено жаль, що ці хороші якості дісталися негідному зрадникові. Дається зрозуміти, що вади Ганелона – не стільки особиста його особливість, скільки риси, властиві його стану.

Слід зазначити з художніх особливостей пісні її композиційну стрункість і узгодженість, наявність властивих народній поезії прийомів: гіперболізації, повторів, стійких епітетів. Народність «Пісні про Роланда», вираження в ній настроїв прогресивних кіл Франції XII ст. зробили її популярною і в наступні століття.

«Пісня про Сіда», відобразила визвольну боротьбу іспанського народу проти поработивших його на початку VIII ст. арабських завойовників (маврів), як і «Пісня про Роланда», пройнята великим патріотичним пафосом. І в той же час не можна не помітити її своєрідності, відображення в ній демократичного характеру іспанської Реконкісти (відвоювання країни у іноземних завойовників), головною силою якої був народ. Звідси яскраво виражена демократизація образу борця проти маврів Сіда порівняно з його історичним прототипом Родріго (Рій) Діасом де Біваром (1044-1099),  якого маври називали Сід – «пан» з арабського. Руй Діас був видатним діячем Реконкісти, він і звільнив від маврів значну частину Іспанії. Особисті риси Сіда – твердий характер, розсудливість, демократизм, талант полководця і державного діяча – сприяли його популярності серед народу. Він по праву вважається національним героєм Іспанії.

Тут лежать й витоки конфлікту героя з королем і високою знаттю в особі графа Гарсії і інфантів Карріонських, з якими у нього не склалися відносини, незважаючи навіть на те, що інфанти на якийсь час стають його зятями. Сід виступає як типовий народний герой і очолює боротьбу за свободу, володіє властивими народу відвагою, гордістю, почуттям власної гідності, винахідливістю, гумором.

В іспанській поемі героїчне не відокремлене від повсякденного, тут подано різноманітний життєвий фон і домінує оптимістичне світосприйняття. «Дійові особи «Пісні» – не лише християнські та мавританські війська, в ній зображені люди, далекі від військового життя: жінки, діти, ченці, городяни, євреї; усі вони відтворюють картину мирного життя міст: торговельні угоди, розлуки, подорожі, вітання і радість зустрічей, весілля, зустрічі у тісному колі для обговорення сімейних справ або для веселих розваг, відпочинок після обіду, гарне вбрання, урочисті прийоми та релігійні церемонії».

  Іспанська поема відрізняється від «Пісні про Роланда» відсутністю релігійної екзальтації і фанатизму. У поемі зазначено, що боротьба з маврами ведеться в ім'я «доброго християнства», але при цьому виявляється, що для дружини Сіда це можливість «здобути собі хліб насущний» і «заслужити плату». На відміну від французького епосу, в іспанській поемі немає релігійної нетерпимості чи ненависті до іновірців. Людину тут оцінюють не за її релігійною приналежністю, а за особистими якостями.

Отже, демократизмом, властивим ідейної спрямованості поеми, значною мірою пояснюється і своєрідність її художньої манери, для якої характерний не стільки пафос і гіперболізація, скільки теплота при змалюванні героя (постійний епітет «мій» - «мій Сід»), прагнення показати його з сімейно-побутової боку, підкреслити його гумор, який відчувається в фіналі «Пісні» – чудового пам'ятника іспанського героїчного епосу.

Німецький епос XII-XIII ст. сюжетно пов'язаний із старовинними героїчними піснями епохи великого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність, особливо придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями, вишуканою мовою. В німецькому класичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявленнями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII-XIII ст.

«Пісня про Нібелунгів» (XIII ст..), створена в південно-східній Німеччині на основі усних оповідей про епоху великого переселення народів і складається з 39 пісень-авентюр.

У Вормсі – столиці Бургундії під опікою трьох братів-королів, живе молода красуня. Зігфрід, королевич з Нідерландів, заочно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її в богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера і в далекій Ісландії за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда дає згоду вийти заміж за Гунтера. В знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через 10 років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе васала Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфріда. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів – запоруку влади та могутності – і таємно кидає їх у води Рейну.

У другій частині йдеться про те, як через 13 років, за наполяганням рідних, Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, правителя гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни нападають на гостей і починається кривава різня. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунтера, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебрантвбиває її. Сивий Етцель оплакує смерть своєї дружини та сина. Так гине рід бургундських королів.

Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel – туман, звідки «Нібелунги» – діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; в другій – Нібелунгами вже називають бургундів. Попри всю різноманітність джерел, які міг знати і використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив цей епічний матеріал і створив новий сюжетно багатогранний і високохудожній твір вже в категоріях сучасної йому ідеології феодально-рицарського суспільства. В цій останній редакції німецька поема набуває ознак і рицарського роману.

«Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива давнина та пишний придворно-рицарський побут виступають у поемі в складному переплетінні. Зберігся в ній і суворий трагічний дух давніх германських сказань. Так, у германському епосі варварських часів велике місце займають мотиви кривавої помсти, родової й особистої честі. Це відображено і в «Пісні». Сварка Брюнхільди з Крімхільдою і помста, яка стала результатом цієї сварки, відіграють значну роль у розгортанні майже всього сюжету.

Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якою автор захоплюється впродовж майже всієї поеми. Замолоду – це красива і горда дівчина, вона, за звичаями того часу, довіряє свою долю старшому братові. Згодом Крімхільда – любляча ніжна дружина, яка пишається чоловіком-героєм. Після загибелі Зігфріда – це невтішна вдова; й нарешті, розлючена дияволиця, яку жадоба помсти та скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів.

Породженням германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських королів. За поняттями того часу Хагена не можна вважати просто підступним, холодним вбивцею. Згідно з варварським і феодальним кодексом, перша заповідь васала – самовіддана служба сюзерену, заради неї Хаген готовий і на злочин, і на смерть. Заради «честі» і золота з холодною безстрашністю вони здійснюють негідні вчинки, нехтуючи законами кревності, гостинності, не шкодуючи родичів та дітей.

Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген, Брюнхільда, протиставлений образ народного героя – Зігфріда. Улюблений народний герой – не історична особа, це героїзований казковий персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній свідомості здавна пов'язане уявлення про нездоланну богатирську силу, свободу, радість і красу життя.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-рицарського середовища XII-XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята рицарських кіл: бенкети, полювання, рицарські змагання та інші розваги. Немало уваги в ній приділено рицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської пам'ятки. Головне в «Пісні про Нібелунгів» – мотив помсти, криваві чвари між родичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основі поеми лежать пісні, що виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тема героїчного індивідуального подвигу розвивалась на родовому та сімейному фоні.

Лицарська література

В ХІ-ХІV ст. у Європі розвивається література, яка пов’язана з утвердженням особливого стану всередині класу феодалів, тобто лицарства. У створенні цього стану велику роль зіграла церква, оскільки кожен лицар повинен був бути, насамперед, воїном-християнином, покликаним захищати ідеї католицизму. Поступово лицарство перетворюється у станову організацію військово-феодальної знаті, яка претендувала на панування у соціальній, моральній та естетичній сферах діяльності. Формується особливий лицарський кодекс, згідно якого лицар поряд з відважністю і доблестю повинен володіти вишуканими манерами, бути освіченим, щедрим, великодушним., бути привабливим у товаристві, вміти тонко й ніжно відчувати. До програми виховання молодого лицаря входило навчання не тільки військовій справі та полюванню, але й світським манерам, вмінню грати на музичних інструментах, танцювати, співати, складати вірші, обходитися галантно з дамами.

Він зобов’язаний воювати з «невірними», віддано служити своєму сюзерену і Чарівній Дамі, захищати немічних і старих. Усі ці риси об’єднувало поняття «куртуазність»– придворна шляхетність. До героїчного ідеалу приєднується інший ідеал – естетичний. Вперше виникає щось на зразок салонної культури, утворюються світські гуртки, у яких першу роль відіграє господиня дому.

Значна роль в утвердженні лицарського ідеалу належить куртуазній літературі (від фр. куртуа – ввічливий, статечний, гречний), яка сформувалася найраніше у Франції. Основними центрами такої літератури стали двори великих феодалів. Тут же й сформувався культ Чарівної Дами – ідеалізація світської жінки і правила любовного їй служіння. На її честь влаштовувалися пишні учти, лицарські турніри, поетичні змагання. Усі ці сторони лицарського життя знайшли відображення у куртуазній літературі, провідними жанрами якої були лірика і роман.

Лірика трубадурів і труверів виникла в кінці ХІ ст. на півдні Франції, у Провансалі, у найбільш розвинутому в економічному й культурному відношенні регіоні країни. В основі провідних жанрів провансальської лірики лежать фольклорні елементи, перероблені відповідно до вимог куртуазної естетики. Безсумнівний вплив на неї справила антична поезія, насамперед Овідій, лірика вагантів, а також арабська любовна лірика, вплив якої йшов через Іспанію.

Провансальські поети - трубадури (від пров. Тробар - складати, знаходити, вигадувати, відкривати, імпровізувати) займали різне суспільне становище. До нас дійшло понад 500 імен, серед них і 30 жінок, тут зустрічаються імена королів, знатних феодалів, хоча здебільшого – це лицарі, міністеріали, а також городяни, клірики, які тісно пов’язані з феодальними дворами. Тепер новий освічений автор прагне закріпити своє ім’я. Така авторська самосвідомість пов’язана з посиленим прагненням до індивідуального стилю. Проявляється також свідомий інтерес до вирішення естетичних проблем, розробка техніки, віртуозність.

У провансальській поезії головне місце зайняла тема високого, куртуазного кохання, (поняття введене у ХІХ ст. французьким філологом-медієвістом Гастоном Парісом), яке трактувалося як своєрідна світська релігія. Таке кохання зображається як могутнє моральне почуття, яке облагороджує і возвеличує людину і яке нерідко перемагає станові перепони. Водночас кохання до Чарівної Дами у провансальській поезії часто набуває форми васального служіння. Закоханий повинен зберігати вірність своїй обраниці, зберігати у таємниці її ім’я, здійснювати заради неї лицарські подвиги.

Сама Дама зображається як вища істота, сповнена краси й довершеності, яку можна порівняти хіба що з дівою Марією. Незважаючи на явну ідеалізацію жінки у ліриці трубадурів, поети оспівували земні почуття, утверджували право людини на щастя і тим самим підривали аскетичний ідеал церкви. У своїх вищих проявах провансальська поезія виходила за станові рамки і набувала загальнолюдського змісту.

Кохання складало основну, але не єдину її тему. Значне місце займали у провансальській ліриці суспільно-політична проблематика, питання мистецтва, світ природи. У відповідності до змісту своєї поезії трубадури виробляли нові жанрові форми. Найбільш поширеною з них була кансона – вірш на тему кохання. Видатним трубадуром, визнаним майстром кансони був Бернарт де Вентадор. Виходець з низів, він у своїх напрочуд щирих й сповнених глибокого почуття віршах оспівував «високе кохання до знатної дами, недоступної і чарівної. На його думку, саме кохання породжує поетичне натхнення.

Коль не от сердца песнь идет,
Она не стоит ни гроша,
А сердце песни не споет,
Любви не зная совершенной.
Мои кансоны вдохновенны-
Любовью у меня горит
И сердце, и уста, и взгляд.

Кансони писав також Джауфре Родель (бл. 1140-1170), співець «кохання здалеку». Середньовічна легенда оповідає, що він був людиною знатного походження, який закохався у графиню Тріполітанську за її красу і благородність, про які він чув від прочан, і написав на її честь багато гарних віршів. Щоб побачити графиню, Джауфре Рюдель відправився у хрестовий похід, але під час морської подорожі смертельно захворів і помер у Тріполі на руках у коханої. Вона ж пішла у монастир і стала черницею. Ця легенда була дуже популярною у європейській літературі ХІХ-ХХ ст.

Широкого поширення набули також альби – ранішні пісні, які складають цвіт провансальської любовної поезії. У них зображається потаємне побачення закоханих, яких на світанні попереджає про небезпеку приятель, який стоїть на варті. Своїми альбами уславився Гіраут де Борнейль (1170-1210).

Суперечка двох поетів на літературні, моральні та інші теми складає зміст тенсони. Часто його учасниками були представники ясного і темного стилів – двох поетичних манер, які існували у ліриці трубадурів. Прихильники ясного стилю (Гіраут де Борнейль, Бернарт де Вентадорн та інш.) вимагали від поезії дохідливості і простоти. Навпаки, захисники темного стилю (Арнаут Данієль, Рамбаут д’Ауренга та інш.) створювали поезію для обраних, для цього вони вводили у вірші загадкові метафори, символи, алегорії. Інколи ця суперечка набувала й соціального забарвлення, виражаючи боротьбу аристократичного й демократичного напрямків у літературі.

Політичні й моральні теми розроблялися у сирвентесі, характерні зразки якого належать Бертрану де Борну (бл.1135-бл.1210). У них він, виражаючи ідеологію лицарства, відкрито прославляв феодальну війну, радість бою, лицарську доблесть, щедрість королів і вельмож. У своїх сирвентесах Бертран де Борн з вражаючою відкритістю виражає страх і ненависть, які він відчував до селян (вілланів).

Довершена куртуазна любов, яку оспівували трубадури, вимагала довершеної художньої форми, і вони приділяли їй багато уваги, працюючи над метрикою, строфікою, мелодикою своїх віршів. Саме трубадурам належить заслуга утвердження рими у європейській поезії.

Провансальська поезія досягла вищого розвитку, але її розквіт був не тривалий. На початку ХІІІ ст., скористувавшись закликом папи римського викорінити так звану «альбігойську єресь», північно-французькі феодали напали на Прованс. У двадцятилітній кровопролитній війні, яка закінчилася поразкою Провансу, була майже повністю знищена і її чудова культура. Багато трубадурів загинуло, інші втекли до Італії, Іспанії, поширюючи там своє мистецтво. Величезне значення провансальської лірики полягало у тому, що вона відкрила для європейської поезії складний світ людських почуттів, ввела риму. Через школу трубадурів значною мірою пройшли усі поети Відродження.

У Північній Франції лицарська поезія виникла пізніше, у другій половині ХІІ ст. і розвивалася під впливом провансальської. Французькі поети-трувери (трувер – знаходити, вишукувати, запозичувати) створили свої оригінальні жанри, серед яких виділяються «ткацькі пісні», «травневі пісні», пісні про хрестові походи та ін. До найбільш відомих труверів належать Канон де Бетюн (бл. 1150 -до 1224), Тибо, граф Шампанський (1201-1253).

Куртуазна поезія у Німеччині отримала розвиток у ХІІ-ХІІІ ст. Як і провансальська, у своїх витоках вона відходить до народної творчості. Німецькі поети –лицарі-міннезенгери (букв. «співці кохання») оспівували любов, радості життя, природу. З них можна виділити Фрідріха фон Хаузена (бл. 1150-1190), Рейнмара фон Хагенау (бл.1160-бл.1207), Генріха фон Морунгена (писав 1200-1222), Тангейзера (друга половина ХІІІ ст.).

Потрапивши у любовний полон, вони майже не помічають оточуючого світу, все їхнє єство зіткане з любовного томління, з найтонших переливів почуття. Особливо це характерно для Рейнмара фон Хагенау. Поет неначе блукає зачарованим колом наодинці зі своєю любовною тугою. Його пісні – це сумні монологи, сповнені скарг і нарікань. Рейнгард скаржиться на жорстокосердність чарівної дами, яка хоча й сприймає його служіння, але позбавляє його навіть найнезначніших своїх милостей.

Талановитим поетом середньовіччя був Вальтер фон дер Фогельвейде (бл.1170-бл.1230). У його творчості поєднуються високе поетичне мистецтво німецьких міннезенгерів і глибока гуманістична скерованість народної пісні. Вальтер ближче стояв до оточуючого світу, ніж його приятелі по мистецтву, він був бідним лицарем, багато подорожував, багато бачив, переймався близько проблемами батьківщини. Героїня його віршів частіше не знатна дама, а проста дівчина, до якої він відчуває щире й гаряче почуття. Він хоче, щоб не за зовнішністю судили про людину, а за її душевними, моральними властивостями («За красу хваліть жінок…»)

Вальтер фон дер Фогельвейде був співцем не тільки кохання: для нього куртуазія вже не мода, не розвага вищого світу, а вираження моральної й естетичної довершеності; він також значний політичний поет, який відгукувався на актуальні суспільні проблеми свого часу. Він гнівно засуджував церковників, які грабували й пригнічували народ, і феодальних князів, які розорювали країну міжусобними війнами. Йому здавалося, що світ збився з дороги, без даху залишилися Вірність і Правда, забуті Честь і Щедрість. (“Поганий ти, світе, ти зовсім знахабнів”). Дрібніють лицарі, перестають служити Чарівним дамам. При дворі грубість витісняє шляхетність.

Вальтер фон дер Фогельвейде значно розширив межі міннезанга, збагативши його новими темами і формами. Він демократизував німецьку поезію, наблизивши її мову до народної. Для своїх настанов та обвинувачень Вальтер широко використав жанр дидактичного шпруха, який був поширений у німецькій демократичній поезії.

У лицарську поезію проникали побутові сценки з селянського життя, зі сварками(перебранка), бійками та іншими натуралістичними деталями.

Традиції Нейгардта продовжував Тангейзер (1228-1265), який став з часом героєм популярної легенди. Тяжіючи до мотивів «низького» кохання, до форм народної танцювальної пісні, він посміювався над недоречностями куртуазного служіння. Дедалі частіше з’являються поети бюргерського походження, то перемішуючи мотиви високого чи «сільського» міннезанга (Йоганес Хадлауб, Фрауенлоб), то з успіхом виступаючи у жанрі дидактичної поезії (Фрейданк).

У ХІV- ХV ст. міннезанг приходить до занепаду, обумовлений деградацією самого лицарського стану. У нових історичних умовах саме куртуазне служіння вже стає явним анахронізмом.  А останній талановитий мінезингер - Освальд фон Волькенштейн (1377-1445), який прожив бурхливе, сповнене пригод життя, поряд з палкими любовними піснями, створює шинкарські пісні, сповнені хмільного розгулу.Мінезанг поступається місцем перед бюргерським мейстерзангом.

Лицарський роман становить вершину середньовічної оповідної літератури. Його також називаєть «куртуазним романом».Він знаменує початок усвідомленої художньої вигадки та індивідуальної творчості.

Соціально-історичне значення лицарського роману полягає в ідеологічному обґрунтування феодального ладу: ідеалізація феодального монарха, створення і пропаганда військових, політичних, моральних та естетичних ідеалів феодального суспільства. Щодо його художнього значення, то  це перший крок до реалістичного зображення дійсності в літературі.

Самі середньовічні французи розуміли термін «роман» широко, включаючи перекладання різноманітних героїчних і любовних історій «романською», тобто старофранцузькою мовою, але не на теми французької національної історії. Таким чином, «роман» протистояв, з одного боку, літературі латинською мовою, включаючи і латинські джерела античного циклу, а з іншого – французькому героїчного епосу, жестам.

Лицарський роман – велика оповідь фантастичного характеру, за звичай віршована, про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання. На перших порах він відчуває на собі вплив героїчного епосу (віршована форма до 13 ст., потім з’являються монологи, в яких найчастіше аналізується душевний стан, і діалоги, які надають більшої динаміки сюжету). Саме в романі з’являється зображення зовнішності героїв (перші кроки до створення портрету героя), опис обстановки, в якій відбувається дія (опис будинків, костюмів, озброєння, тварин, одиноких предметів).

Отже, характерними рисами лицарського роману можна назвати наступні:

· наявність любовної тематики;

· велика кількість авантюр (пригод) і прагнення лицаря прославитися (герой іде на подвиг заради власних інтересів);

· наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні елемент сюжету, гіперболізація)

· зміщення акценту на внутрішній світ діючою особи, а це крок до індивідуалізації героя.

В літературі виділяють три цикли лицарського роману:

1. античний;

2. бретонський;

3. східно-візантійський.

Романи античного циклу базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея любові і ідея пригод). Основними пам'ятками раннього періоду є «Роман про Олександра», «Роман про Фіви», «Роман про Трою», а також «Роман про Енея». В кожному з цих творів зроблена спроба пристосувати античний матеріал до духу феодальної епохи і куртуазних смаків, що формувалися. Герої і персонажі стародавніх часів у рицарському епосі переносились у феодальне оточення і виступали вже в ролі зразкових рицарів.

Бретонський цикл романів є найчисельнішим. Його джерело був кельтський фольклор. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика.

В свою чергу, бретонський лицарський роман ділиться на:

· бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань);

· романи про Трістана та Ізольду;

· романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура);

· романи про Святий Грааль.

Бретонські ле – це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика зконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація – нещасливе або трагічне кохання. За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою. Не куртуазну любов та служіння дамі, а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька поетеса.

Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччя, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з феодально-церковними законами і звичаями.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (яка була слабо розроблена у середньовічній літературі) – роман приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів. Привертають увагу також картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, «божих судів» та інi. У всьому романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це проявляється, зокрема, в географії твору (події розгортаються на «кельтській» території – Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька Бретань. Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами, морські плавання навмання тощо.

Протягом століть надзвичайно популярними були так звані артурівські романи (або романи Круглого Столу), пов'язані з іменем легендарного героя кельтських переказів. Сказання про короля Артура зародились у глибоку давнину, коли у кельтів складались сказання про героїв племені. Саме ім'я Артура з'явилось у переказах пізніше – в епоху запеклої боротьби кельтів з англами та саксами (V-VI ст.). Він виступав у переказах як головний герой і вождь кельтського опору.

В текстах Гальфреда і Васа старовинні перекази піддавалися обробці в дусі ідеології свого часу. Зокрема, намагання правителів тримати в покорі своїх часто неслухняних васалів втілено в ідеї співдружності короля Артура і рицарів Круглого Столу. Двір Артура і його прекрасної дружини Генієври зображений як зосередження рицарського світу. Кожен благородний рицар мріє бути прийнятим тут, щоб навчитися куртуазії, проявити свою ратну доблесть у подвигах і авантюрах. Крім короля і королеви, в артурівські романи перейшли й інші персонажі з їхнього оточення: племінник короля Говен, безстрашний рицар і Дон Жуан; фанфарон і невдаха сенешаль Кей, прикрий Модрет, фея Моргана, чарівник Мерлін та інi. Сюжетна модель Гальфреда-Васа виявилась надзвичайно продуктивною. На її основі європейські автори створили сюжетно різноманітні яскраві варіанти.

Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік Кретьєн деТруа (друга половина XII ст.). Він створив новаторський у проблематичному і художньому відношенні тип роману, який найбільше задовольняв запити його часу.

Твори Кретьєна де Труа належать до кращих зразків куртуазного епосу. Поета хвилювали головним чином морально-етичні проблеми. «Магістральний» сюжет його творів можна визначити приблизно так: «молодий герой-лицар в пошуках моральної гармонії».

У п'яти його романах наслідується схема артурівського двору з хронік Гальфреда-Васа, але Кретьєн дає нову картину художньої дійсності. Митець створює картину сучасного йому рицарського буття і розкриває його суттєві проблеми. Книги Кретьєна насичені кельтською фантастикою.

Його «Ерек та Еніда» є взірцем нового куртуазного роману, в якому велике місце відводиться «авантюрам» – пригодам і рицарським подвигам, а також світу інтимних почуттів. На думку автора, кохання не повинно поневолювати чоловіка (в центрі уваги Кретьєна – лицар, а не дама). Згідно з його концепцією, шлюб, подружжя – це зв'язок рівних. Кохання і рицарські обов'язки повинні гармоніювати, а не суперечити одне одному. Автор вважає, що жінка має бути не лише дружиною, а й подругою, дамою, яка надихає чоловіка на подвиги і доблесть. Наскрізною у романі є думка про велику виховну роль подвигу: в небезпеках гартується мужність, розкриваються всі духовні можливості людини.

В романі «Кліжес», сюжетна схема якого подібна до «Трістана», але кохання тут підпорядковане контролю розуму і позбавлене трагічно-фатальної неминучості. Шлюб у Кретьєна освячений взаємним коханням. У словах героїні – «душа і тіло одному» – звучить докір Ізольді, яка без любові згодилася стати дружиною короля. У романі широко введені прислів'я, приказки, афоризми, сентенції тощо.

Третій роман – «Ланселот, або Рицар Воза» витриманий у дусі куртуазного розуміння любові. Славний рицар Ланселот закоханий у королеву Генієвру і заради неї готовий не лише на бездумну відвагу, а й на приниження. Так, щоб знайти викрадену невідомим рицарем Генієвру, він погоджується навіть проїхатись на возі, що вкривало ганьбою рицарську честь.У романі торжествує куртуазна любов: рицар васально служить дамі, присвячує їй життя. Автор дає чимало рецептів щодо того, як повинен, поводити себе рицар, щоб стати «ідеальним» куртуазним прихильником.

У романі «Івейн, або Рицар Лева» Кретьєн відходить від крайностей куртуазної любовної доктрини – він утверджує думку, що тільки осмисленість і суспільна користь подвигу властиві справжньому рицареві. Завдяки доблесті і душевному благородству Івейн стає одним із прославлених рицарів Круглого Столу.

Романи про святий Грааль–ця група бретонських романів є спробою поєднання світського рицарського ідеалу з пануючими релігійними догмами. В трактуванні символіки Грааля та морально-етичного ідеалу, який з ним пов'язаний, чимало розходжень. Це значною мірою пояснюється тим, що в розвитку міфа про Грааль є декілька нашарувань. У поганських віруваннях та ритуалах з Граалем пов'язані відголоски культу родючість; в кельтському фольклорі Грааль – це талісман, здатний насичувати і підтримувати сили людей; у християнстві Грааль – чаша-дароносиця.

Дуже популярний твір Кретьєна де Труа «Персеваль, або Повість про Грааль» є однією з перших спроб обробки переказу про Грааль. Історія рицаря Персеваля починається з дитинства. Його мати, чоловік і старші сини якої загинули на війнах і турнірах, хоче зберегти від небезпек рицарського буття молодшого сина і ховається з ним у глухому лісі. Але випадкова зустріч з рицарями викликала в юнакові жадобу доблесних подвигів. На горе матері, він покидає їх лісовий притулок і разом з Говеном, Персевалем та іншими рицарями Круглого Столу відправляється на пошуки Грааля, зображеного в романі у вигляді блискучої посудини, здатної зцілювати і чинити добро. Роман Кретьєна залишився незакінченим, а символіка Грааля – не розкритою до кінця. Послідовники Кретьєна по-різному представляли Грааль, часто в релігійно-містичному дусі, пов'язуючи символ Грааля з християнським смиренням та ідеєю аскетизму.

Кретьєн де Труа – центральна фігура у європейському куртуазному романі, його «авантюрний» (і виховний одночасно) роман виявився найбільш продуктивним взірцем у рамках цього жанру. Високий моральний ідеал, постановка ряду важливих етичних проблем, блискуча художня майстерність французького поета здійснили великий вплив на романістів наступних поколінь, викликавши величезну кількість наслідувань.

Так звані візантійські романи – це досить значна група творів, у яких майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головна роль належить не рицарській доблесті та вправності, а терпінню, наполегливості, а інколи – й хитрості. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які одержали назву «ідилічних» романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих, пошуки один одного, зустріч і щасливе поєднання (шлюб).

Яскравим взірцем «ідилічного» роману є також пісня-казка «Окассен і Ніколет», яка виникла на початку XIII ст. Це розповідь про закоханих, які зуміли подолати всі перешкоди на шляху до щастя. Героїв розділяє соціальне становище і віра: Окассен графський син, Ніколет – сарацинська полонянка. Батько юнака добивається, щоб опікун Ніколет замкнув її у вежі, а сина кидає в підземелля замку. Закохані змушені втікати, однак на їх шляху виявилось стільки перешкод, що тільки через кілька років доля з'єднала їх у щасливому шлюбі.

Головною темою твору є кохання. У романі прославляється все прекрасне, світле, розумне. Автор з зацікавленням змальовує сцени буденного життя, співчутливо ставиться до злиденного життя народу.