Давньогрецька лірика як синтез поезії та музики

Епос ішов у минуле, він не міг регламентувати нове життя і висловити почуття, тому з'являється лірика. А.Ф. Лосєв стверджує: «Лірична поезія заснована на багатшому розвитку духовного світу індивіда. У ліриці гине гармонія родового світу, і виникає диференційований моральний світ».

Греків почали цікавити не лише ідеалізовані події давнини, а й внутрішній світ людини, який значно краще втілюється в ліричній поезії, ніж в епічних поемах. Лірична поезія в Стародавній Греції стала засобом художнього самовираження розвивається особистості, що вийшла з епосу і назавжди зберегла живу зв'язок з фольклором.

Сам термін «лірика» з'являється дуже пізно – ІІІ ст. до н. е. Це пісенна поезія, що виконується під ліру або кіфару, іноді флейту. До ІІІ ст. греки всю поезію називали – меліка (від «мелос»– мелодія). Наявність мелодії кладеться в основу класифікації поезії. Всю поезію ділили на власне мелос: сольний (монодійний) і хоровий, та декламаційну лірику. Остання ділиться на елегії та ямб. Таким чином, основні різновиди еллінської лірики можна представити у вигляді наступної схеми:

Давньогрецька лірика
/ \
Мелічна (Пісенна) Декламаційна
/ \ / \
Сольна Хорова Елегійна Ямбічна
(монодійна) (елегія) (ямби)

До декламаційної лірики відносяться елегії та ямби. Елегія походить від слова «елегос» – значення його трактується по-різному. Одні вважають, що це назва очеретяної флейти, другі – що це азіатське слово, плач по небіжчику. У давні часи не було любовних, скорботних жанрів.Перші елегії – це військові маршові пісні. Елегія розрізняється як військова, цивільна, філософська, дидактична. І тільки на останньому місці – любовна елегія, що оповідає про узагальнену ситуацію. Звична нам елегія з'явиться тільки в Римі.Для елегії характерний особливий розмір – елегійний двовірш – поєднання гекзаметра і пентаметра.

Виникнення ямба пов'язане з культом богині Деметри. В одному з гомерівських гімнів розповідається про те, як Ямба, служниця елевсинського царя, розсмішила скорбну Деметру, у якої Аїд викрав дочку Персефону, завзятими й непристойними жартами, поклавши тим самим початок цього ліричного жанру. Примітно, що елегії й ямби відразу були перетворені в засіб гострої політичної боротьби демократії з родовою аристократією.

Одним з перших поетів-элегиков був Тиртей. Збереглася легенда, ніби Спарта у важкий момент війни з Мессіною відправила в Афіни послів з проханням про допомогу. Яке було здивування спартанців, коли до них з'явився кривоногий, непривабливий зовні вчитель Тиртей. Але своїми натхненними войовничими элегіями він інспірував спартанців – і вони перемогли. Лірика Тиртея – справжній катехизм полісного патріотизму, вона пронизана ідеєю любові до Батьківщини, готовність до самопожертви в славу Вітчизни.

Іншим великим представником ранньої давньогрецької лірики був Солон –видатний афінський державний діяч і політичний реформатор. Солон прославляв життя вільного грека з її повсякденними труднощами і радощами, прагнув зміцнити молоду афінську державу, не допустити перетворення вільних дрібних власників у рабів. Свої найважливіші політичні реформи Солон викладав в звучних віршах, щоб зробити нові закони надбанням всього народу.

Найбільшим майстром ямбічной поезії був Архілох. Син аристократа і рабині, найманий солдат, його життя було повне мінливостей. Архілох оспівував військові доблесть і мужність, чуттєві радощі життя, виступав з сатиричними ямбами проти особистих ворогів.

Центром мелічной поезії в Давній Греції був острів Лесбос, а її найбільшими представниками – Алкей, Сапфо і Анакреонт.

Поет-аристократ Алкей, вигнаний народом з Метилен, – майстер складних ритмічних форм, прославляв любов і вино, критикував розбещеністьсучасного суспільного життя.

Сафо (Сапфо) – перша жінка-поетеса античності, достовірних відомостей про неї збереглося мало. Народилася вона у другій половині VII ст. до н. е. в містечку Ерес на Лесбосі, в знатній сім'ї. Вона рано вийшла заміж. Більшу частину життя провела в Метилене, звідки в 595 р. утекла  на острів Сицилію (одночасно з вигнанням Алкея), де вона організувала школу для молодих дівчат-аристократок, яких навчала музики, співу й поезії. Повернулася на батьківщину в 580 р., де і померла в похилому віці.

Сафо мала яскравий і сильний поетичний хист і ще в давнину прославилася як «Десята муза». Саме в поезії Сапфо зявля'ється пейзаж душі, він стає способом передачі своїх почуттів. У поезії Сафо відчувається жіночий погляд. Любовна лірика, обрядові та весільні пісні Сафо, близькі до фольклорних зразків, що відрізняються схвильованістю, щирістю, свіжістю почуттів, глибиною, гуманністю та доброзичливістю. Одною з кращих епіталамій вважається «Весілля Гектора й Андромахи».

Близькою за тематикою до поезії Алкея й Сафо є поезія Анакреонта. Уродженець малоазійського міста Теоса, він був мандрівним поетом. В історію літератури Анакреонт входить як творець легких пісень про любов-флірт, гру, але йому належать й філософські вірші. Мова Анакреонта позбавлена прикрас,створюється враження, що рядок сам народжується в нього під пером.На відміну від Сафо він малює чуттєву любов у жартівливих тонах, не пов'язуючи її з глибокими душевними переживаннями.

Хорова лірика давніша, ніж сольна. Вона прямо пов'язана з релігійними й весільними обрядами. «Хор» означало, насамперед, місце для хороводу. Характерною ознакою хорової лірики було злиття в ній поетичного слова з музикою і ритмічними рухами тіла, а також неодмінна присутність дидактичного елемента.

Традиційно виділяють кілька типів пісень залежно від змісту й присвяти їхнім богам. Так, гімни на честь Діоніса – дифірамб, це пристрасна пісня, що оповідає про трагічні події в житті бога. Його особливість є те, що дифірамб виконувався як діалог. Аполлону й Артеміді присвячені пеани. Парфенії або партенії – це гімни на честь Афіни, виконували п'ятнадцятирічні спеціально навчені дівчата. Епінікії – гімни, присвячені переможцям олімпійських ігор. Енкомії – гімни, присвячені впливовим особам. Найбільш значними представниками хорової лірики булиПіндар, Вакхимед, Аріон, Івік.

Видатний поет Піндар (518 - ок. 442 р. до н. е.) отримав широку популярність в давнину. Він славив гармонійно розвинену особистість, «прекрасну і мудру людину», щиро вважаючи, що така особистість може бути вихована лише в аристократичному суспільстві. Поезії Піндара відрізнялися урочистим піднесеним ладом, дивували сміливими метафорами і порівняннями. До нас дійшло 17 його книг: гімни, пеани, дифірамби, пісні для урочистих процесій, енкомії, плачі, застільні пісні та епінікії.

Вірші Піндара прийнято вважати своєрідним еталоном загадковості. Його поезія відрізняється складністю строфічної структури, урочистою піднесеністю мови і примхливістю асоціативних переходів.

Молодший сучасник Піндара, представник урочистої хорової лірики, Вакхілід працював у багатьох жанрах хорової лірики. Але, значний літературний інтерес становлять дифірамби Вакхіліда, в яких лірично розробленіь окремі епізоди міфа в баладному стилі. Вакхілід використовував маловідомі версії міфів, часто звертався до аттичної традиції. Важливе місце посідають серед них ті, що присвячені афінському міфічному героєві Тесею. Саме в дифірамбі Вакхіліда літературознавці вбачають наступну стадію переходу від хорової пісні до драми.

Античний театр

Театр греків – найдавніший на території Європи. Він досяг свого розквіту в V в. до н. е. Роль театру в античному суспільстві була значною, оскільки він був одночасно державною установою, соціальним інститутом, культурним центром, виразником громадсько-політичних настроїв.

Слово «трагедія» (грецькою «пісня козлів») свідчить про генетичний зв’язок цього жанру античної драми з обрядами, пов’язаними з культом бога родючості Діоніса. За міфами його супроводжували козлоногі демони родючості – сатири. А в обряді Діоніса, якого символізував білий козел, його розривали, щоб таким чином прискорити смерть бога і його нове народження молодим і сильним. Під час обряду виконували дифірамби. В трагедії приймав участь хор, що складався з 12-ти хоревтів (співців) і мав соліста (коріфея).

Основними структурними елементами трагедії були пролог, парод, епісодії, коммос і ексод. Пролог знайомив з попередніми подіями, про які на початку розповідали персонажі, потім урочисто виходив хор (парод), який співав пісні – стасими (стоячі пісні). Основний структурний елемент трагедії – епісодій (діалогічна частина твору). В найдраматичнішій і кульмінаційний момент хор співав пісню, в якій оплакував героя і при цьому бив себе в груди. Ця пісня називалася – коммос. Ексод – фінал трагедії. Його роль виконувала, зазвичай, пісня хору.

Трагедії представляли в театрі. Свою назву ця споруда отримала завдяки назві місць для глядачів – театрону. Театрон оточував у вигляді багатоступеневої і поділеної на сектори підкови орхестру, круглу площадку, на якій стояв хор. Посередині площадки находилась естрада – підвищення зі східцями, на яке піднімались корифей або актори. За орхестрою знаходилось місце, в якому зберігались костюми і театральна бутафорія. Місце між сценою і орхестрою називалось проскенієм. На ньому розміщали декорації, які завжди імітували вхід в місто, храм або палац. Про події, які відбувались за ворітьми, частіше всього просто розповідали. По обидва боки сцени виступали вперед бокові флігелі-параскенії, які обрамляли місце дії і не давали розосереджуватися звукам голосів хору і акторів. Актори грали в масках, в особливому об’ємному одязі, взутті на платформі – котурнах. Всі ролі виконували лише чоловіки, а жіночі – юнаки.

Хор – оповідач, коментатор, займав центральне місце в оповіданні. У трагедії він виступав як щось неподільне, як колективний герой. Акторів мало було бути тільки троє, а спочатку взагалі був один – протагоніст (перший, що відповідає), який виділився із заспівувача хору. Другий, що відповідає – девтерагоніст, його ввів Есхіл. Вони могли конфліктувати. Софокл увів третього актора – тритагоніста, що стало вершиною грецької трагедії.

Вистави йшли тільки три рази на рік у свята Діоніса. Починався сезон святом Антестерії (свято квітів) в кінці лютого –на початку березня. На них співалися не тільки трагічні пісні, але й веселі. Юрба, що виконувала такі пісні, називалася коммос.

Ядром Великих Діонісій були театральні змагання. Змагання по-грецьки – агон. Все життя в Древній Греції було підпорядковано агональному принципу. Театральні вистави йшли за принципом агонів – змагалися три трагіки. З'явившись на межі VII - VI ст., вони стали регулярнимиза часів Пісістрата в VI ст. Перше справжнє змагання відбулося в 64 олімпіаду, між 536 й 532 роком до нашої ери. На Великих Діонісіях зазвичай давали прем'єри або найкращі п'єси. Другий агон – Малі (Сільські) Діонісії (кінець жовтня – листопад). Прем'єр у них не давали, а повторювали те, що вже було. Третій агон – найважчий час, січень – початок лютого, голодний час. Ці вистави називали Ленеї – це один з епітетів Діоніса, що значить «звільняючий».

Вистави починалися проагоном – приносили жертви Діонісу, спочатку навіть людські. Потім виводилися хори. У кожного трагіка повинна була бути представлена тетралогія: трагічна трилогія й сатирівська драма. Змагання йшли три дні. Були судді, центральне місце серед яких займав жрець Діоніса. Перше місце нагороджувалося вінком із плюща. Трагіки й актори користувалися незвичайною пошаною.

Як вже було зазначено, головним богом – хоронителем театру був Діоніс. Він символізує не тільки культ вина, але й принцип життя й принцип трагічного існування людини й всесвіту. Діоніс тіснить культ Аполлона – культ аристократів. Ще Аристотель відзначив, що театральні вистави народжуються з дифірамба. Цікавим був той факт, що про Діоніса не написано жодної п'єси. Фрідріх Ніцше, німецький філософ, пояснює це тим, що раз для стародавніх греків Діоніс являв собою узагальнений трагічний принцип, зведений в абсолют, тому всі п'єси, таким чином, про Діоніса: його муки в різних втіленнях.

Традиційно в основі сюжету античних вистав лежали відомі усім міфи, а цінність драми оцінювалась авторською інтерпретацією міфу: наскільки трактування відомого сюжету висвітлювало проблеми сучасності, які моральні та філософські проблеми порушив автор у своєму творі.

Головне завдання театру – катарсис (очищення). Очищення від пристрастей, що роздирають людину. Він повинен був вінчати трагедію. Загибель героя не повинна була бути безглуздою. Вищий зміст – зіткнення суб'єктивних обставин й об'єктивної закономірності. Перше – це герої, друге – вищий закон олімпійських богів, доля. Перемагає завжди доля, хоча герой і шляхетний. Греки вважали, що скрізь повинна була бути гармонія, а виступ героя порушує гармонію, розплата за це – життя. Герой найчастіше гине, і глядачі йому співчувають. Жити завжди залишаються спокійні, пасивні.

За переказами, першим драматургом був Феспід, потім Фрініх, але вони до нас не дійшли.

Найвищого рівня драматичне мистецтво досягло за часів трьох грецьких трагіків: Есхіла, Софокла та Еврипіда.

Есхіл (525-456 р. до н.е.) – видатний давньогрецький драматург, за загальним визнанням, «батько трагедії». Есхіл жив і творив у період становлення афінської рабовласницької демократії. За свідченням античних вчених, народився він в Елевсіні поблизу Афін в аристократичній родині. Брав активну участь у війні греків проти агресивної перської деспотії, виявив неабияку мужність у битвах при Марафоні, де був поранений, при Саламіні, де греки завдали поразки величезному перському флоту, та Платеях. До речі, в епітафії, написаній собі самому, Есхіл жодного слова не говорить про себе як трагічного поета, а згадує лише про свою воїнську звитягу:

Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина, Гели плодюча земля тіло його прийняла.

Згадує гай Марафонський відвагу його, тож і плем'я Довговолосих міфян – в битві пізнали її.

У той же час його світова слава пов'язана саме зі служінням музі трагедійного мистецтва – Мельпомені. Писати Есхіл почав після двадцяти років, але успіху домігся лише після сорока.За своє життя Есхіл створив близько 70 трагедій і 20 сатиричних драм. Він 13 разів перемагав в театральних змаганнях, що свідчить про надзвичайно високий рівень його драматургічної майстерності.

Саме Есхіл сформував канон давньогрецької трагедії, надав їй пафосу громадянського та морально-філософського звучання, ввів багато новацій, завдяки чому вона набула державного значення у житті Греції класичного періоду.

Есхіл же запровадив типову для давньогрецької трагедії форму трилогії – три сюжетно пов'язані між собою трагічні події, обов'язково почерпнуті з міфології. Єдиним винятком в історії давньогрецької трагедії є трагедія самого Есхіла «Перси», присвячена сучасній авторові події – Саламінській битві (480 р. до н. е.), у якій він брав активну участь. Хвилюючі й злободенні для свого часу проблеми людської долі в зіткненні з невблаганним фатумом, невідворотність покарання за злочини проти божественних настанов, проти Правди й Справедливості, єдність греків перед навалою перської агресії могли бути вирішені лише у формі трилогії. Емоційна напруженість трагічних подій упродовж трьох драм вимагала психологічної розрядки, отже Есхіл, як згодом Софокл та Еврипід, завершує свої трилогії веселою сатиричною драмою.

Він ввів другого актора (девтерагоніста), що певною мірою обмежило хор і зробило розвиток дії більш напруженим і динамічним, а також започаткував низку могутніх і монументальних образів – Прометея, Ореста, Кассандри, Клітемнестри – носіїв надзвичайних доль, нечуваних пристрастей і незламних характерів, які стали вічними супутниками людства.

З усієї кількості написаних ним трагедій до нас дійшло лише сім. Це «Перси», «Благальниці», «Семеро проти Фів», «Прометей прикутий» і єдина трилогія, що зберіглася повністю, «Орестея» («Агамемнон», «Жертва біля гробу», «Евменіди»).

Трагедії «Перси» (472 рік до н. е.), «Благальниці» (рік написання невідомий) і «Семеро проти Фів» (467рік до н. е.) відносять до ранніх трагедій ораторного типу, в яких головну роль ще відіграє хор і герої мають здебільшого статичний характер. У «Персах», єдиній трагедії на сучасний сюжет, Есхіл осмислює історичне значення перемоги греків над персами і уславлює патріотизм і мужність свого волелюбного народу.

У «Благальницях» та «Семеро проти Фів» Есхіл звертається до сивої давнини. В основі першої трагедії – міф про втечу Даная зі 50 своїми дочками від небажаного шлюбу з 50 синами Єгипта, брата Даная. Притулку і порятунку вони благають у аргоського царя Пеласга, який після ради з аргосцями бере їх під свій захист. Друга трагедія розповідає про один із епізодів прокляття, що тяжіє над родом фіванських царів. Полінік, один із синів жорстоко покараного за провини своїх предків царя Едіпа, приводить під стіни Фів шестеро своїх друзів із військом, щоб повернути владу, якої незаконно позбавив його брат Етеокл. У цій боротьбі за владу гинуть обидва брати. Трагедія, будучи своєрідним відгуком на греко-перські війни, одночасно несла в собі провідну ідею есхілівської творчості – зіткнення Людини з фатумом і невідворотність покарання всіх членів роду, причетного до злочину проти Правди і Справедливості.

Ця ж ідея, доповнена ідеєю возвеличення афінської держави, її законів і форм демократичного правління, покладена й в основу трилогії «Орестея» (458рік до н. е.). Вона реалізується на матеріалі ще одного міфу про рід, над яким тяжіє прокляття – рід Атридів. Син Атрея, заплямованого жахливим злочином – частуванням свого брата м'ясом убитих ним же братових дітей, Агамемнон, вождь всього грецького війська під Троєю, після повернення додому гине від руки своєї дружини Клітемнестри («Агамемнон»). Сама Клітемнестра, у свою чергу, гине від руки власного сина Ореста, який, виконуючи волю Аполлона, виступає месником за батька. Переслідуваний страшними богинями помсти Ериніями, Орест залишає Аргос («Жертва біля гроба»), тікає спочатку до храму Аполлона у Дельфах, а потім, за порадою того ж Аполлона, до Афін, де за допомогою богині Афіни отримує виправдання і примирення з Ериніями, які віднині стають милостивими богинями («Евменіди»).

Найвідомішою і найвизнанішою трагедією Есхіла вважається «Прометей прикутий», який є частиною трилогії, куди входили «Прометей вогненосний» і «Звільнений Прометей». Очевидно, трилогія була написана у 469 році до н. е. Трагедія «Прометей прикутий» розповідає про покарання, яке Зевс наклав на могутнього титана за те, що той із співчуття до людей, позбавлених Зевсом розуму й світла знань, викрав з Олімпу вогонь і передав його людям. Саме цього Зевс і не може пробачити титану, незважаючи на те, що Прометей не тільки допоміг Зевсові завоювати владу в боротьбі з попереднім поколінням титанів, а й «розподілив почесної долі дари» серед нових богів. Він наказує своїм слугам Владі, Силі й Гефесту (який співчуває титанові, але не насмілюється протистояти волі Зевса) прикувати Прометея до скелі в далекій гірській пустелі, залишивши його без їжі й води, і насилає свого орла щоденно довбати його ребра й виривати печінку.

Зевс готовий замиритись із Прометеєм за умови, що той відкриє володарю богів таємницю його можливої втрати Олімпійського престолу, таємницю, якою володіє провидець Прометей. Але гордий і непохитний титан, незважаючи на загрозу ще жорстокіших страждань, незважаючи на умовляння співчутливих сестер Океанід і титана Океана, відкидає будь-які компроміси з Зевсом, в якому він вбачає жорсткого й несправедливого тирана. Не з гордощів і сваволі Прометей не йде на примирення із Зевсом, а з духу протесту проти несправедливої, антилюдяної і деспотичної поведінки Олімпійця.
У зображенні Есхіла Прометей є першим богоборцем і тираноборцем. «Скажу відверто, – заявляє титан, –всіх богів ненавиджу, за добре злим вони мені віддячил», і він же гордо кидає Гермесові, який умовляє його скоритись, що йому краще бути прикутим до скелі, ніж бути вічним прислужником Зевса. Всією системою художніх засобів: трагічним мовчанням Прометея, коли над ним знущаються Зевсові слуги, вірністю ідеї служіння людям, гуманізмом, тираноборством, фізичною і душевною нескореністю, афористичністю висловлювань, Есхіл возвеличив образ несхитного титана й показав його перемогу над, здавалось би, непереборною силою Зевса.

Софокл народився в селищі Колон, недалеко від Афін. Різні джерела вказують на 488, 495 та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником зброярні. Майбутній поет отримав гарну освіту, навчався музиці у Лампра, а крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях.

Творчість Софокла припадає на період вищого розквіту афінського полісу, в роки правління стратега Перікла (46І-429 рр. до н. е.). Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади.Своє етико-естетичне кредо Перікл сформулював так: «Ми любимо красу, поєднану із простотою, і любимо освіченість, не страждаючи слабкістю духу». Все повинне бути природно. Простота пов'язана з гармонією, симетрією.

Еллін – істота цільна і творчість Софокла – внесок у створення ідеалу гармонійної особистості (людина прекрасна і фізично й розумово).

У 468 до н. е. Софокл уперше взяв участь у театральних святах і здобув перший приз, перевершивши свого великого попередника Есхіла. Змагання двох настільки визначних поетів викликало в публіки живе зацікавлення, з цього моменту і до самої смерті Софокл залишався найбільш популярним з афінських драматургів: більше 20 разів він ставав в змаганні першим, багато разів другим і ніколи не посідав третього місця. Не було йому рівних і за обсягом написаного: вважається, що Софоклу належало 123 драми. На жаль збереглося лише сім трагедій Софокла, які відносяться до пізнього періоду його творчості: «Аякс», «Філоктет», «Електра»– трагедії троянського циклу. «Антігона», «Цар Едіп», «Едіп у Колоні»– трагедії фіванського циклу. «Трахінянки» входить до цикла про Геракла.

Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких сюжетних зв'язків між ними. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились.

Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора (458 до н. е.). Арістотель свідчить, що Софокл впровадив театральний декоративний живопис «сценографію».

Творчість Софокла – якісно новий етап у порівнянні із драматургією Есхіла. Для Есхіла окрема людина нічого не варта, тільки рід. Увага Софокла сфокусована на долі окремої людини. Під зіткненням героїв Софокл розуміє зіткнення певних суспільних сил. Він доводить зіткнення до критичної точки, що приводить до загибелі однієї зі сторін. Герої Софокла –«люди, якими вони повинні бути» (Аристотель), шляхетні та піднесені.

У зв'язку із трагедіями Софокла Аристотель уводить поняття «трагічний герой», який втілює істотні для розвитку суспільства прагнення, завжди діє на благо суспільства, але може помилитися у своєму трагічному невіданні, благі цілі трагічного героя можуть привести його й інших до загибелі). Воля й розум людини незначні в порівнянні з волею й розумом божим.

Кращі з трагедій Софокла, що збереглися, основані на фіванському циклі міфів. Він розповідає про нещасну долю Едіпа, визначену богами ще до його народження: герой у майбутньому має стати страшним злочинцем та про долю його дітей.

В трагедії «Цар Едіп» (428-425 рр. до н. є.). Софокл звертається до того найдраматичнішого епізоду, коли Едіп, бажаючи врятувати Фіви від чуми, шукає «скверну, що в землі Фіванській виросла», тобто вбивцю царя Лая, і врешті приходить до самовикриття, що робить його образ особливо драматичним: герой, з найблагородніших почуттів хоче безкорисливо допомогти своїм співгромадянам, а внаслідок власних дій сам стає найнещаснішою людиною.

Мужній, вольовий і високоморальний Едіп – натура надзвичайно активна, що взагалі характерно для персонажів Софокла, робить усе можливе, щоб змінити свою долю, бореться за неї і програє. Автор підводить глядачів до висновку, що хоч людина й спирається у своїх діях на власну волю, але все одно, якщо це суперечить вироку вищих сил, приречена на поразку, бо неспроможна їх перебороти.

Образ Едіпа дещо суперечливий. Незважаючи на певну різкість, навіть брутальність і запальність, у ньому переважають позитивні риси. Софокл створив образ ідеального громадянина полісу, для якого головним у житті стають суспільні інтереси. Сам же поет, як свідчить Арістотель, говорив, що він «малює людей такими, якими вони повинні бути» («Поетика», XXV).

Система образів у Софокла побудована на прийомі контрасту. Едіпові протистоять розсудливий, холодний і безжалісний Креонт,  який відтіняє благородство і людяність Едіпа, старий і сліпий провидець Тіресій, який нестриманості й несправедливості царя протиставляє величезний життєвий досвід, а головне – знання минулого й майбутнього. Прийом контрасту використаний Софоклом і в композиції трагедії: в кінці твору Едіп потрапляє в становище, що є протилежним від того, в якому він перебував на початку твору.

Мабуть, надто похмуре закінчення «Царя Едіпа» примусило Софокла написати в кінці життя «Едіпа в Колоні», трагедію (поставлена посмертно у 401 р. до н. є.), що стала своєрідною реабілітацією Едіпа: боги його пробачають, і нещасний страждалець помирає в афінському передмісті Колоні. Можливо, міф було змінено, і тоді закінчення трагедії можна розглядати як спробу автора пояснити бурхливий розквіт афінського полісу тим, що боги, завдяки Едіпові, стали його покровителями.

Конфлікт трагедії «Антігона» (442 р. до н. є.) розгортається між Антігоною й фіванським царем Креонтом, що зайняв престол після смерті своїх племінників Етеокла й Полініка. Проте за цими двома героями стоять значно важливіші сили, які і вступають у протиборство одні з одними. Саме вони керують діями Антігони і Креонта, примушують їх відстоювати свої позиції. Антігона захищає своє право сестри поховати Полініка, з яким зв'язана нерозривними родинними узами, освяченими в прадавні часи богами, А Креонт захищає право царя вимагати неухильного дотримання законів, перед якими рівні і царська дочка, і дочка злидаря. Таким чином, Софокл створює надзвичайно напружену колізію, коли кожний з героїв виявляється правим. Автор ніби нікому не віддає переваги, бо й Антігона, й Креонт покарані.І все ж став очевидним, що моральну перемогу здобуває героїня: її смерть викликала ще страшніше покарання погордливого й жорстокого царя. Відповідно до поглядів поета, боги ніколи не помиляються, а людина завжди може припустити помилки. Головна ідея трагедії – показати, що неписані, родові закони значніші від законів державних, писаних.

Антігона в трагедії виступає не тільки як захисниця старовинних традицій, але і як борець проти тиранії Креонта. Образ Антігони – образ сміливої й високоморальної героїні, що свідомо йдо на смерть, вважаючи дотримання сімейних традицій вищим для себе обов'язком. До самого кінця вона не скоряється Креонтові, і навіть її передчасна смерть означає протест: вона помирає не так, як хотів цар-тиран.

Мова трагедій Софокла вже не така велична, як в Есхіла. Вона втратила пафос, позбулася архаїчних виразів, стала значно прос­тішою і, за словами самого поета, «найбільш відповідала характе­рам героїв». Певна урочистість залишилася тільки в піснях хору. Проте мова героїв ще не стала звичайною розмовною, в ній зали­шився елемент штучності. Слід додати, що вона надзвичайно об­разна, трапляються вдалі порівняння, метафори.

Внесок Софокла в дальший розвиток трагедії був значний. Поет завершив вироблення цього жанру мистецтва, створив зразковий тип трагедії. Позбавивши образи героїв есхілової монументальності, він наблизив їх до звичайних людей, приземлив завдяки цьому й саму трагедію. Софоклу належить заслуга створення чудових образів героїв, що ввійшли в скарбницю світової драматургії. Це вже складні різнопланові образи, глибоко людяні, з багатим духовним життям. В його трагедіяхзначно зменшилась роль хору, пісні якого лише ідейно (а не сюжетно) пов'язані з дією трагедії. Софокла вважають найвидатнішим майстром її композиції.

Аристотель назвав Еврипіда«найтрагічнішим з трагічних поетів». З ім’ям Еврипіда пов’язаний третій період розвитку грецької класичної трагедії.

Народився реформатор класичної трагедії у 480 р. до н.е. на острові Саламін, як вважають греки, саме в день Саламінської битви, в якій брав участь Есхіл і яку оспівував 16-річний Софокл у хорі юнаків. Ці дані свідчать про бажання греків об’єднати долю трьох талановитих поетів.

Поет походив зі знатного роду й певний час навіть служив при храмі Апполона Зостерія. Відомо, що Еврипід здобув добру освіту: навчався у філософів Протагора й Анаксагора, товаришував з філософами Архелаєм і Продіком, був власником великої біблиотеки. На відміну від Есхіла та Софокла, більш схильний до усамітненого творчого життя, Еврипід безпосередньої участі в суспільному житті не брав. Однак твори драматурга містять численні відгуки на гострі питання сучасності. При цьому позиція автора, як і його естетичні настанови, нерідко вступає в полеміку з традицією, що викликало невдоволення багатьох сучасників і, цілком зрозуміло, що навколо нього склалася несприятлива атмосфера (відбита у творах Арістофана), внаслідок чого поет наприкінці життя залишив Афіни. Після нетривалого перебування у фессалійській Магнесії Еврипід поселився в Македонії, де й помер 406 до н. е.

Еврипід почав працювати над трагедіями вже у вісімнадцятирічному віці, але в змаганні драматургів він вперше взяв участь лише в 455 до н. е., коли йому було близько тридцяти років. В цьому змаганні драматург посів третє місце. За все життя йому вдалося здобути лише п'ять перемог (останню – посмертно). Еврипід, на відміну від Есхіла та Софокла, сам на сцені не виступав, а також, порушуючи традиції, не писав музику до своїх творів, доручаючи цю справу музикантам. Еврипіду приписують від 75 до 98 драматичних творів.До нас же дійшло тільки 18 п'єс.

За часів Еврипіда грецький театр уже склався, мав певні традиції. Дійсно, Есхіл, а згодом – Софокл, надали трагедії високого героїчного характеру: центральні позитивні персонажі виступали у них ідеальними героями, зразками громадянської доблесті, носіями моральних чеснот. У своїх творах вони захищали ідейні основи полісу, проголошували непорушність суспільних норм і традицій, оспівували вміння підпорядкувати особисті інтереси інтересам суспільства, і тому їхній театр сприймався греками як школа моралі, школа виховання громадянських чеснот.

Натомість Еврипід більшою мірою відобразив настання кризи афінської демократії, розклад полісної моралі, посилення індивідуалізму. Обтяжлива для афінян Пелопоннеська війна, що затяглася, загострила всі суперечності афінського рабовласницького суспільства: від суперечностей між рабами та вільними до суперечностей між Афінами та їхніми союзниками. Давався взнаки і вплив поширених на той час філософських учень: софістики, моральної філософії Сократа, матеріалізму Демокріта. Ці різні за своїм змістом філософські течії у своїй сукупності будили думку сучасників, виховували скептичне ставлення до попередніх догм, норм та уявлень, утверджували силу та значущість індивідуума.

Закономірно, що в нових історичних обставинах Еврипіда цікавила передусім сфера його особистого, а не суспільного життя. Відповідно до такого зміщення кута зору обов'язкове для трагедії зіткнення людини із супротивними силами Еврипід переносить у площину людської душі, зображаючи конфлікт людини із самою собою. Вчинки (а як наслідок – нещастя та страждання) у героїв зазвичай випливають з їхніх характерів. Таким чином, порівняно із своїми попередниками, Еврипід більшою мірою концентрує увагу на зображенні внутрішнього світу героя.

Драматург створює цілу низку різноманітних характерів, змальовуючи різні душевні пориви, суперечливі стани, відкриваючи їхню закономірність та неминучість трагічної розв'язки. Акцент на зображенні психології персонажів приводить до другорядності драматичної інтриги. Еврипід вже не приділяє стільки уваги побудові дії, як, скажімо, Софокл, хоча драматичні конфлікти у його п'єсах гострі та напружені. Нерідко у пролозі Еврипід не лише дає зав'язку трагедії, а й розповідає наперед її головний зміст, аби в підсумку переключити увагу глядача з інтриги на її психологічний розвиток.

Прикметні також фінали еврипідівських драм. Він нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому у фіналі часто пропонує раптовий, зовнішній, штучний розв'язок, зазвичай пов'язаний із втручанням божества, яке з'являється на спеціальній театральній машині. Тому невипадково надалі подібний прийом завершення дії стали іменувати «deus ex mashina» («бог з машини»).

Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер психологічного аналізу і психологічної драми. Найвідоміша його трагедія – «Медея» (431 p. до н.е.), написана на міфологічний сюжет: дочка царя Колхіди, чарівниця Медея, закохавшись в грецького героя Ясона, допомагає йому всупереч інтересам батьківщини добути золоте руно. Вона біжить з отчого дому, в Греції у них народжуються з Ясоном двоє дітей, але він їй зраджує, вирішивши одружитися на царській дочці. Змучена ревнощами і відчаєм, бажаючи помститися чоловікові, вона вбиває наречену Ясона, її батька і своїх дітей.

Однак примітно, що драматург вибирає той фрагмент міфу, коли героїчне минуле героїв позаду, і зображає приватну, родинну драму. Перед нами горе самотньої, покинутої жінки. Еврипід одним з перших звернувся до зображення любовного конфлікту в драмі й зробив любовну пристрасть рушійним мотивом подій. Для Медеї її пристрасть – основа життя. У жертву своїй пристрасті вона принесла близьких, батьківщину, добре ім'я, однак після багатьох років спільного життя Ясон віроломно знехтував нею задля ницого розрахунку.

Сама Медея від природи та цілісності свого характеру не здатна миритися з приниженням. З тією ж силою, що любила, вона починаєненавидіти Ясона та шукає способу помститися йому. На ідею дітовбивства її наводить зустріч із бездітним афінським царем Егеєм. Під час розмови з ним вона зрозуміла, як страждає бездітний чоловік, і вирішує відібрати в Ясона найдорожче. Але цей удар водночас спрямований і проти неї самої, тому не відразу й зі страшною мукою зважується Медея на цей крок. Декілька разів змінює героїня свій намір, суперечливі почуття борються у ній, і все-таки поступово страшний намір визріває в ній.

До Еврипіда переважала версія, згідно з якою дітей вбивали розгнівані корінфяни, дізнавшись про смерть свого царя та молодої царівни. Еврипід дозволив здійснити це самій героїні, переконливо показавши, що, яким би страшним не був цей вчинок, Медея, котра є натурою гордою, могутньою, не здатною прощати образи, могла зважитись на нього. Глядач не може прийняти й вибачити Медеї її вчинок, але розуміє, ким і як вона була доведена до злочину.

Еврипід не тільки міняє зовнішній вигляд трагедії, але й привносить нову тематику. Уперше ним піднімається любовна тематика. Трагедія «Іпполіт» (428 р. до н.е.) змальовує на сцені патологію недозволеного кохання”. В центрі трагедії – образ юної Федри, дружини володаря Тесея. Її гріховна любов до пасинка Іпполіта стала причиною її загибелі. Почуття і поведінка Федри відрізняються від почуттів і поведінки героїв Софокла. Федра розуміє, що її любов гріховна, але вона боїться не морального злочину, а плями на своїй репутації. Зневажена цнотливим Іпполітом, Федра накладає на себе руки, але попередньо вона пише листа чоловікові, у якому звинувачує пасинка в посяганні на її честь. Отже, турбота про репутацію, а не про суть справи й людину, свідчать про кризу моралі.

Після смерті Еврипіда була поставлена його «Іфігенія в Авліді», трагедія, навіяна враженнями від Пелопоннеської війни.
Дія трагедії відбувається під Авлідою, де стояло затримане Артемідою військо ахейців, яке мало намір доплисти до Трої. Дія розпочинається в той момент, коли Агамемнон відправляє лист в Аргос до Клітемнестри, щоб вона привезла їхню доньку Іфігенію ніби для шлюбу з Ахіллом, а насправді на заклання богині Артеміді.

Найчистішим образом в трагедії є царівна Іфігенії. Спочатку це юна дівчина, яка живе передчуттям любові і сімейного щастя. І природна її реакція на слово «смерть», почуте з уст батька, – відчай. Вона благає батька не занапащати її. Однак з уст Агамемнона Іфігенія чує високі слова про Елладу, вона бачить військо, що йде на Трою, бачить воїнів, які готові пожертвувати собою заради Еллади. І зрештою дівчина оголошує, що вона готова «за батьківщину заступитися».

Клітемнестра, мати Іфігенії, зовсім інакше розв’язує питання про обов’язок та особисте щастя. Для неї найголовніше – життя й щастя дочки. Водночас «у розробці образу Клітемнестри помітне прагнення відшукати психологічний грунт для вбивства чоловіка, яке відбудеться пізніше, вже за межами сюжету цієї трагедії».

Герої Еврипіда – надзвичайно індивідуальні, неповторні, особливо це стосується жіночих образів: Федри, Медії, Електри, Гекуби, Андромахи, Іфігенії, а чоловічі образи схематичні.

Поведінка героїв Еврипіда завжди психологічно вмотивована, дія розвивається динамічно. В Еврипіда персонажі говорять та діють як звичайні люди. Вони змальовані не такими, якими повинні бути, а такими, якими вони є: з помилками та страхами.

Для трагедій Еврипіда є характерних розходження з традиційними міфологічними версіями. Для Еврипіда міф – не священна історія народу, а матеріал для творчості. Рамкм міфу обмежують драматурга, оскільки новий соціально-побутовий зміст його трагедій заходить у суперечність зі старою міфологічною формою.

Штучне становище займає в трагедіях Еврипіда також і хор. Згідно з традицією хорові партії збережені, але хор не вводиться в дію органічно. Так, наприклад, він присутній при таких вчинках і словах персонажів, які прийнято приховувати від сторонніх: Медея розповідає хору про свій намір вбити дітей; хор, що її слухає, вражений і каже про те, що слід втрутитися, перешкодити її наміру, однак, природно, нічого не робить, інакше не було б і трагедії.

Ліричний елемент трагедії, виражений в піснях хору, втрачає в Еврипіда колишнє значення, і на перший план висувається драматична гра персонажів, їхні дії та вчинки. Показово, що відповідно до цього Еврипід переносить ліричну частину на дійових осіб: він вводить так звані монодії, арії дійових осіб, які супроводжувались також виразною пластикою і створювали високий художній ефект.

Велике значення в трагедіях Еврипіда мають монологи та діалоги. Нерідко це діалог-суперечка, діалог-двобій. Мова Еврипіда наближена до розмовної і краще пристосована до живих діалогів. У деяких із монологів Еврипід викриває хибну аргументацію софістів. Численні відгуки Еврипіда на сучасні філософські течії створили йому репутацію «філософа на сцені».

Треба підкреслити, що у творчості Еврипіда намітилися два шляхи для наступного розвитку драми:

1. Від трагедій «Медея», «Іпполіт» та ін. – до патетичної, пафосної трагедії, трагедії великих і сильних, іноді патологічних пристрастей. Найяскравішими виразниками цієї лінії стануть згодом Сенека, Ж. Расін та інш.

2. Від трагедій «Іон», «Олена» та інш., де вперше зустрічаються мотиви втраченої та знайденої дитини тощо, – до «побутової» драми, п'єси з побутовим сюжетом, буденними персонажами. Через «побутову» комедію Менандра цей шлях веде до Плавта, а через нього до Ж.Б. Мольєра і далі.

Творчість Еврипіда мала велике значення для наступного розвитку світової драми: сюжети, образи, мистецтво монологу та діалогу, своєрідність композиції тощо збагатили світову драму в процесі її розвитку.

Давньогрецька комедія формувалася одночасно з трагедією, але досягла свого розквіту лише в середині V ст. до н. е.. Її поява пов'язана з процесом злиття двох видів карнавальних магічних дійств, так званих міма і сатиричних пісень. Саме це і визначило основні особливості давньої форми античної комедії, що мала карнавальний характер. В давній аттичній комедії в перебільшеному, гротескно-фантастичному вигляді відображалися неймовірно смішні події, допускалися всякого роду грубощі й вільності, буфонада і блазенство. Але разом з цим, вона біла надзвичайно сміливою і відвертої у постановці суспільних і політичних проблем. За звичай, давню комедію поділяли на: комедію випадків, характерів та інтриги.

Найбільшим майстром давньої комедії був Аристофан, зріла творчість якого співпала за часом з Пелопонеською війною (431-404 рр. до н. е.), події якої відображені в низці його антивоєнних комедій ("Лісістрата", "Мир", "Архиняни" та ін).

Всі його комедії (з 44 написаних збереглося 11) – прямі відповіді на найважливіші для народу злободенні питання сучасного суспільного життя. Ідеал Арістофана – Афінська демократична республіка, і в обстановці її кризи він захоплено прагне зберегти і зміцнити її підвалини, затвердити релігійно-міфологічний світогляд і колективну мораль поліса.

Творчий метод Арістофана визначається гнівною соціально-політичною сатирою, повної громадянської мужності і пристрасті. У центрі комедії спір (агон), який розкриває ідейний зміст. Він великий майстер карикатури, гіперболи, сміливих перебільшень, загострення, узагальнених характерів-типів і ситуацій.

Наприкінці четвертого століття відбулося відродження комедій –  нова аттична комедія. Вона не схожа на давню, оскільки була зосереджена на сімейно-побутових мотивах, любовній або моралістичній проблематиці. Найвидатнішим представником нової аттичної комедії був Менандр. Він широко користується прийомами трагедії Евріпіда, переносячи міфологічні сюжети в сучасне йому середовище. Нова комедія і п'єси Менандра відрізняються від давньої комедії тим, що в них відсутня партія хору. Вони обходяться без пісень, танців як частини дії та каламбурів з непристойностями. Одноманітність фабульних елементів (спокушена дівчина, загублені діти, і їх впізнавання батьками тощо) і типові фігури комедії (раб, трутень, гетера та інш.) Менандр пожвавлює поглибленою розробкою характерів, що й обумовлюють розвиток дії (на відміну від інших представників «нової» комедії, які розробляли головним чином інтригу), і митецькою технікою діалогу. Яскравим прикладом майстерності Менандра в зображенні характерів є вже його рання комедія «Відлюдник».

Література давнього Риму

Література Стародавнього Риму виникла і досягла розквіту значно пізніше давньогрецької і завжди відчувала її плідний вплив. Однак цей вплив не слід надмірно перебільшувати. Римська література мала своє неповторне своєрідність і збагатила світову якісно новими досягненнями і художніми цінностями.

Величезні території Римської республіки, а згодом імперії, небувалий розмах і драматизм соціально-політичного життя Риму, постійні війни, надзвичайно чітка організація військової справи, добре продумана дипломатія та юриспруденція, тобто все те, чого вимагали величезні простори Римської держави, все це наклало глибокий відбиток на римську літературу, все це й створює її національну специфіку.

Останні століття античного світу були глибоким і органічним змішанням споконвічно грецьких і споконвічно римських елементів, де римська духовна культура діяла ніскільки не менше, ніж культура давньогрецька.

Первісні форми релігійних вірувань у римлян були примітивнішими й більш наївними. На відміну від грецької, рання римська релігія була позбавлена антропоморфізму, і тому не могла стати підґрунтям мистецтва. Лише пізніше, під впливом етруської і грецької релігій, римляни «олюднюють» своїх богів, а потім засвоюють давньогрецькі релігійні уявлення, обмежуючись перейменуванням еллінських богів.

Герої грецької міфології жили у віддалені міфічні часи. А герої римлян були набагато ближчі. Вони обожнювали своїх предків. Добрі й злі сили були присутні постійно. Божки, лари й манни, допомагали в повсякденному житті. Героями ставали предки, що жили за покоління або за два. Релігія давніх римлян втрачає космогонічний, містичний ореол.

Література Риму виникла на ґрунті прадавньої усної народної поезії, оскільки до кінця ІІІ ст. до н.е. можна говорити лише про існування усної римської поезії, насамперед, у вигляді усної народної творчості (хліборобська пісня – танець-гра). Фесценіни – насмішкувато-викривальні пісні, що стали зародками народної комедії.

Цікавий ще один вид народної комедії – так званні ателлани (від м. Аттеллана в Кампанії), щось на зразок фарсу, скоромахів з імпровізованим текстом і постійними акторськими масками.

Але на шлях самостійного творчого розвитку римська література стає тільки після Пунічних воєн (264-241 і 218-204 рр. до н. е.). Перемога в цих війнах викликала швидке зростання економічної могутності Риму, сприялаформуванню художньої літератури, зачинателем якої став Лівій Андронік – полонений грек, який організував у Римі школу для знатної молоді. Він вперше в Європі здійснив літературний переклад – вільно переказав латинським гекзаметром «Одіссею» Гомера і переробив кілька давньогрецьких трагедій, пристосувавши їх до смаків римського глядача. Його учні та продовжувачі – перші класики римської літератури Невій, Енній і Плавт.

В царині епічної поезії талановитим послідовником греків був Квінт Енній, плідний автор, який писав у стилі гомерівських епопей, гекзаметром оспівував події римської історії – від легендарного засновника Римської республіки троянця Енея до свого часу. («Аннали»).

Архаїчне враження справляє і творчість Луція, засновника римської літературної сатири. Луцій викривав сучасний йому занепад звичаїв з погляду «добрих старих часів» –«славних» традицій старої військово-землевласницької аристократії, епоха якої, відходячи у минуле,вже оповита романтичною ідеалізацією.

В Римі процвітала комедія, сюжети якої черпали з нової аттичної комедії. Спочатку з’явилась «палліата»(комедії плаща), потім «тогата» (від «toga»– римський верхній одяг). Комедія ділилася на статарну (стоячу) – звернену до психологічних учинків і моторну – постійний рух.

Тит Макцій Плавт (254-184 рр. до н. е.) – найбільший давньоримський комедіограф, був професійним актором. Спираючись на традиції грецької нової аттичной комедії, він не був простим наслідувачем і надав римської комедії специфічні національні якості, сприяв формуванню особливостей самої театральної техніки Риму.

Повністю до нас дійшли 20 комедій Плавта («Амфітріон», «Скарб», «Хвалькуватий воїн», «Псевдол», «Бранці», «Близнюки» тощо), всі вони належать до жанру палліати. Дія римської палліати переносилася в Грецію, характери в ній так само стабільні як і типи нової етичної комедії (хвалькуватий воїн, скупий звідник, гетера, послужливий раб, безсовісний і нахабний паразит тощо), постійно використовувався прийом контамінації (перенесення ситуацій з різних давньогрецьких п'єс в художню тканину палліати).

Плавт збагатив комедію соковитим і яскравим комізмом, ввів музику, спів, танці, ліричні номери і буфонаду (грубі лайки та бійки). Він прагнув зміцнити чесноти республіканського Риму, уїдливо картав найманців, які збагачувалися під час грабіжницьких воєн. Плавт критикує невігластво, марновірство, жадібність («Хвалькуватий воїн»).

Психологічно глибше комедія «Скарб», в якій розкрита сила золота: вперше у світовій літературі створений образ скнари, який розриває заради золота й збагачення сімейні і родинні зв'язки та втрачає людську подобу. Але за законами комедійного жанру, який передбачає перемогу добра, старий Евкліон приходить до тями й віддає нещасливий скарб в придане дочці. Плавт використав прийом «фі про кво»– йому говорять одне, але він не чує.

Комедії Плавта можна розділити на три групи: комедії характерів, комедії із сімейного життя й комедії, фарси, причому деякі з них сам Плавт визначав терміном «трагікомедія». Політично поміркований, він ніколи не критикував основи римського рабовласницького ладу, обмежуючись нападками на лихварство, спекуляцію, сутяжництво.

Публій Теренцій Афр (185-159 рр. до н. е.) – класик ранньої римської драматургії, народився в Карфагені і потрапив в Рим як військовополонений. Теренцію належить шість драм: «Дівчина з Андроса», «Самобичуватель», «Євнух», «Брати», «Свекруха», «Форміон». Теренцій розробляв переважно морально-етичну проблематику, стверджуючи високі моральні цінності: взаємна довіра і повага, доброта і доброзичливість, дотримуючись у всьому «золотої середини». Гуманність і просвітницька спрямованість творів Теренція пояснюють особливий інтерес до нього з боку Дідро й Лессінга, що спиралися на авторитет Теренція для теоретичних обґрунтувань принципів так званої «міщанської драми».

Особливим успіхом завжди користувалася комедія «Брати», у якій протиставляються дві системи виховання: староримський домострой і вільна еллінська система. Автор, прихильник людяності, все ж пом'якшує протиріччя, намагається обходити всі гострі кути, що помітно послаблює творчі можливості Теренція: його серйозні, спокійні комедії не мали успіху в Римі.

Другий період в історії римської літератури охоплює добу соціальної кризи Римської республіки, що поклала край її існуванню (тобто з ІІІ ст. до н.е - до 30-х рр. до н.е.). В обстановці соціальної та політичної боротьби кінця II ст. -початку I ст. до н. е. значний розвиток отримала проза: красномовство, історіографія, мемуарна та епістолярна література. Особливого успіху досягла ораторське мистецтво. Завдяки різноманітно розробленому стилю воно вплинуло на всі види літератури, і перш за все на прозу.

Серед прозаїків даної епохи перше місце належить Марку Тулію Ціцерону. Він був видатним державним діячем, прекрасниморатором, юристом, знавцем філософії, чудовим письменником. У його руках латинська мованабула нового звучання, виразність і пластичність. Проза Ціцерона досконалау всіх відносинах, вона барвиста, легка для розуміння, різноманітна, багата змістом, в ній присутній внутрішній ритм.

Ціцерон писав в різних прозаїчних жанрах: філософські твори («Про межі добра і зла», «Тускуланські бесіди», «Про природу богів» і інш.), юридичні твори («Про державу», «Про обов'язки»), промови «проти Верреса», «проти Катіліни», «Філіппіки проти Антонія»). Його перу належать твори з теорії ораторського мистецтва («Про оратора», «Брут»), численні листи витончені і невимушені.

Твори Ціцерона познайомили римлян з грецькою філософією, збагатили її знанням багатьох питань юриспруденції, історії, політичних вчень.

Великим римським письменником був Юлій Цезар, автор «Записок про галльську війну» і «Записок про громадянську війну». Ці твори являють собою звіти про дві війни, які вів сам Цезар. Виступаючи в образі письменника, Цезар переслідував політичні цілі: виправдати свої завойовницькі і часто віроломні дії в Галії, скласти відповідальність за розв'язання громадянської війни на своїх противників. «Записки» Цезаря це видатні літературні твори, зразки римської художньої прози. Для них характерні продумана ясна композиція, проста, невимушена розповідь, точна і правильна мова.

В царині поезії триває процес еллінізації. Виникають гуртки поетів (з гр. – неотерики), які розвивали малі форми епосу й ліричну поезію, в якій переважають теми кохання і дружби. Вони культивували, як і елліністичні поети, принципи мистецтва для мистецтва, зображення найтонших інтимних переживань людини, ретельну обробку літературної форми, мови, метрики. Неотерики багато зробили для розвитку латинської літературної мови, ввели багато нових віршованих ритмів. Вони пропагували такі ліричні жанри, як епіллія з міфологічним сюжетом, елегії та епіграми. Найвизначнішим з-поміж цих поетів був Валерій Катулл, який за живою безпосередністю і пристрастю почуттів не мав рівних у всій римській літературі.

Окреме місце належить Лукрецієві Кару, авторові геніального філософського епосу «Про природу речей» – найвищого досягнення дидактичної поезії в античній літературі. Лукрецій створює картини виникнення всесвіту, його поема пройнята пафосом універсалізму. Водночас тут дуже виразно проступає інтуїція людської індивідуальності, маленької людини, яка відчуває своє безсилля перед могутніми силами природи й тиску суспільства.

Після смерті Цезаря перемагає Октавіан, на призьвисько Август –«священний», тому що приніс на римську землю мир. Державі була потрібна ідеологія. Август розумів, що без культури немає ідеології. У нього був багатий друг – Меценат. Він створює умови для бідних поетів, а ті підтримують Августа. У цей гурток входили: Вергілій, Горацій, Проперцій, Варій Руф, Азінній Палліон. На противагу цьому гуртку створюється коло Корвіна Мессала, до якого входилиТібул і Овідій.

Найвидатніший поет епохи Октавіана Августа – Публій Вергілій Марон, народися 15 жовтня 70 року до н. е. у селищі Анди неподалік Мантуї. Майбутній засновник «золотої латини» мав незнатне походження. Освіту Вергілій здобував у риторичних школах Кремона, Медіолана й Рима. Не маючи ораторських здібностей, він лише один раз виступив у суді, а потім повернувся до батьківського маєтку, де займався сільським господарством і літературною працею.

У період з 50 до 41 років були видані «Еклоги», більш відомі під назвою «Буколіки». Збірка, що складалася з 10 віршів-еклог, представляла собою адаптацію буколічного жанру грецького поета Феокріта у римській поезії. Вергілієвські пастухи далекі від дійсності. Їхній побут у мальовничо змальованій Аркадії позбавлений прозаїчних подробиць, притаманних життю реальних пастухів. У Вергілія вони освічені, володіють витонченим стилем і пісенним даром, ведуть нескінченні літературні дискусії і змагаються між собою у поетичній майстерності. Найчастіше еклоги являють собою діалог двох пастухів. Темою пісень у більшості віршів є любовні страждання героїв. Важливе місце у їхніх піснях посідає герой пасторального фольклору Дафніс, який трагічно загинув через прагнення противитися любовному почуттю. Отже, можна говорити про те, що «Буколіки» утверджують владу кохання, що охоплює увесь світ.

Найбільш відома IV еклога збірки, де йдеться про чудесного новонародженого, який змінить цей світ і поверне на землю «золотий вік». Цей загадковий образ у наступні століття викликав чимало суперечок.

Після виходу «Буколік» Вергілій стає одним з найвідоміших і найпопулярніших римських поетів. Октавіану та Меценату поет присвячує свій наступний твір – дидактичну поему «Георгіки», що писалася упродовж семи років (37-30 роки до н.е.).
Основна ідея твору – поетизація і, якоюсь мірою, пропаганда життя в сільській місцевості, ідеалізація сільськогосподарської праці. Тема, з одного боку, дуже близька світоглядові Вергілія – вихідця з провінції, з другого боку, дуже актуальна й корисна для держави та політики Октавіана Августа, який, значно скорочуючи римську армію, наділяв земельними ділянками колишніх солдат та офіцерів. Поема складається з чотирьох частин, присвячених основним видам сількогосподарської праці: землеробству, садівництву, виноградарству та бджолярству. Для написання поеми Вергілій використовує досвід попередньої художньої і спеціальної літератури, серед якої головне місце посідала поема грецького поета Гесіода «Труди і дні».

У «Георгіках» людина представлена як частка природи, яка зобов'язана жити й працювати за її законами. Як дидактичний твір, що має загальнолюдську спрямованість, поема носить не тільки філософський, але і повчальний характер, бо містить чимало життєвих і господарських порад, що свідчать про любов і знання автором умов сільського життя, сільської праці. Головне для Вергілія – показати моральні й економічні переваги життя і праці на землі.
Найкращим твором Вергілія вважається епічна поема «Енеїда», написана на прохання самого Октавіана Августа. Робота над поемою почалася у 29 році до н.е. і продовжувалася до смерті поета. Написання поеми переслідувало кілька цілей:

· створити в римській літературі твір, подібний до героїчного епосу Гомера;

· художньо відтворити історію заснування войовничої держави – Риму;

· показати історію роду, до якого належав Октавіан і довести божественне походження влади Октавіана Августа.

Поема складається з 12 книг, які Вергілій ділить на дві частини. Перша частина – втеча Енея з палаючої Трої й прибуття в Карфаген (5 книг). Друга частина – оповідання про війни в Італії. Всередині шостої книги – розповідь про спуск Енея в царство мертвих. Еней спускається довідатися, куди він пливе й про майбутню долю Рима. Вергілій ніби об'єднав «Іліаду» й «Одіссею» у зворотному порядку. Він не приховує, що як приклад використав Гомера.

«Енеїда» являє собою своєрідну міфологічну поему, що має історичну перспективу: римська історія, її фрагменти присутні тут як перспектива, як майбутнє. Це твір не тільки про заснування Рима, але й також про його історичну місію, призначену долею і богами.
Як і поеми Гомера,  вона написані у двох планах: божественному й людському. Але якщо у Гомера люди не завжди погоджуються з волею богів, то у Вергілія це взагалі неможливо. Так, Еней завжди виконує накази богів, бо він представник майбутньої великої військової імперії, і для нього воля богів дорівнює наказам воєначальників, які обов'язково мають виконуватися.
Образ Енея у поемі має дуже велике значення. Міфологічний герой втілює основні ідеали і римські доблесті епохи Октавіана Августа: благочестя, вірність своєму обов'язку, сімейні чесноти (любов до батька й маленького сина), мужність, відвага, здатність до відданої дружби, уміння цінувати союзників.

Принциповим для розкриття соціально-ідеологічнго значення образу Енея є також те, що він – син Анхіза та Венери; бо його син Іул стає родоначальником роду Юліїв, до якого належить як Юлій Цезар, так і Октавіан Август. Це доводить божественне походження римських імператорів і ще раз підкреслює правомірність Октавіана носити ім'я Августа.

У поемі постійно й послідовно проводиться думка про те, що Еней і заснована ним держава є найбільшим благом для Італії. Це світове визнання Риму, на думку Вергілія, є не стільки справою рук людських, скільки виконанням долі, божественного призначення Риму бути об'єднуючим началом навколишніх земель.

Квінт Горацій Флакк (8 грудня 65 до н. е. – 27 листопада 8 до н. е.) – поет «золотого віку» римської літератури.

Кохання, задачі поезії, буття людини, природа, сільське життя – це головні теми творів великого римського поета. Особливо варто відзначити оду «До Мельпомени», присвячену музі драми й трагедії, музі театру. В оді римський митець дякує музі Мельпомені, якій, за його ж словами, завдячує своїм визнанням і повагою до себе. Іншою з найвідоміших у Горація є ода «До Манлія Торквата», присвячена римському ораторові, товаришеві поета. Своєю філософічністю та елегійним смутком ця поезія виходить за межі дружнього послання і зливається з традицією елегії у світовій літературі. Зокрема, тут талановито реалізовано наявний паралелізм у зображенні циклів природи і людського життя.

Горацій започаткував традицію повчання поетичного мистецтва (послання «До Пізонів») і підбиття поетами підсумку свого творчого життя (ода «До Мельпомени»). Горацій обрав чіткий і вишуканий класичний стиль, спираючись на творчість давньогрецьких поетів: Архілоха, Алкея, Сапфо.

Заслуга Горація-сатирика в тому, що він перший в римській літературі свідомо пов'язав жанр сатири з теорією смішного. Звернувшись до жанру сатири, Горацій враховував не тільки літературні смаки сучасного йому римського суспільства, але й його духовні проблеми. Він зробив сатиру жанром, цілком співзвучним естетичним запитам свого часу.

Публій Овідій Назон (20 березня 43 до н. е. – 17 або 18 н. е.), римський поет, останній з великих поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську літературу від Середніх віків до нашого часу.

Овідій народився в м. Сульмон, в Апеннінах, в забезпеченій провінційній сім'ї. Він отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Майбутній поет виявив непересічні здібності до риторики і зайнявся політикою, але потяг до віршування одержав гору, і невдовзі Овідій став членом гуртка Марка Валерія Мессали. На початку творчого шляху зазнав слави, а потім зненацька потрапляє в опалу. Його засилають на Понт, на Чорне море, між Молдавією й Румунією.

Соціальна та філософська проблематика, характерна для попереднього літературного покоління (Вергілій, Горацій), Овідієві чужа. В його творчості переважають еротичні теми, в яких головним є не гибокі почуття, а дотепна іронічна гра традиційними літературними мотивами, з постійними переспівами як попередників, так і самого себе. Твори Овідія відрізняються віртуозною легкістю і гнучкістю стиля, яким він досконало володів.

Блискучій поетичний дебют Овідія («Любовні елегії») пов'язаний з еротичною елегією, поширеним жанром в його час. В цьому жанрі відбилися настрої середніх верств суспільства, які поринали від суспільної діяльності в сферу особистого життя.

Овідій береться до здійснення справді величезного задуму: розпочинає поему «Фасти», де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. Цей твір набував державної ваги, тому що імператор Октавіан Авґуст дбав про відновлення храмів та релігійних свят, відчуваючи себе послідовником Юлія Цезаря. Овідій виступає в ролі охоронця державної ідеології. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг поет створює ще обширніший епічний твір – поему «Метаморфози», в якій у вигляді зв'язної поеми на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розповідає понад двісті сказань про дивовижні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаоса на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку.

Через зіслання «Метаморфози» залишились не відшліфованими остаточно, а «Фасти» були написані тільки наполовину. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, на зісланні творчість носила переважно ліричний характер. П'ять книг твору «Скорботні елегії» та чотири книги «Послань з Понту» містять переважно нарікання на долю вигнанця.

Після класичного періоду література в подальшому була представлена ​​письменниками, які поставили своє мистецтво на службу імператорській ідеології або практичної моралі та пропаганді філософських ідей, головним чином ідей стоїчної філософії (Сенека, Персії). Характерним було також появу ряду письменників з провінції (Марціал, Квінтіліан). У творах цих письменників панує риторичний стиль, прагнення зблизити художню прозу з ритмічною поезією. Типовими жанрами стали поеми, трагедії з міфологічними сюжетами й жанр сатири-бесіди.

З другої половини II ст. н. е. у римській літературі відчувається занепад. Поети прагнуть воскресити старі жанри, в області лексики вони звертаються до словникового багатства Катона, Еннія, Плавта, люблять хизуватися химерністю форми та ритмом віршів.

Але підсумовуючи вищезазначене, треба підкреслити, що римська література – це органічна сполука універсалізму та індивідуалізму, коли грандіозність, піднесеність, почуття гідності, риторика і динаміка зображення по'єдналися з нещадною тверезістю оцінок, практично-діловим і прозаїчним підходом до життя, пристрасністю почуттів і натуралізмом. Останні століття античного світу є глибоким та органічним шляхом змішування споконвічно грецьких і споконвічно римських елементів, де римська духовна культура діяла анітрохи не менше, ніж культура грецька.

Лекція ІІ