Антична література та її періодизація

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Запорізький національний технічний університет

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни “Історія зарубіжної літератури”

для студентів 1 курсу спеціальності “Переклад”

Заочної форми навчання

2015

Конспект лекцій з дисципліни „Історія зарубіжної літератури“ для студентів 1 курсу спеціальності „Переклад” заочної форми навчання /Уклад.: Гура Н.П. - Запоріжжя: ЗНТУ, 2015. - 90 с.

Укладач: Гура Н.П., к.філол.н., доцент

Рецензент: Катиш Т.В., к.філол.н., доцент

Відповідальний за випуск: Гура Н.П., к.філол.н., доцент

Затверджено

на засіданні кафедри

«Теорії та практики перекладу»

Протокол № 6 від 04.02.15

ЗМІСТ

Лекція IАнтичність – колиска європейської цивілізації.. 4

Лекція IІЛітература європейського середньовіччя………..46

Лекція I

АНТИЧНІСТЬ – КОЛИСКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ.

1.1 Антична література та її періодизація.

1.2 Грецька міфологія.

1.3 Поеми «Іліада» та «Одіссея – вершина героїчного епосу.

1.4 Давньогрецька лірика як синтез поезії та музики.

1.5 Античний театр.

1.6 Література давнього Риму

Антична література та її періодизація

Античність є культурним та історичним фундаментом сучасної Європи. Її культурна спадщина цілком справедливо вважається колискою європейської цивілізації. Саме античний світ заклав основи європейських філософських, правових, політичних, художніх та наукових систем, котрі виникли набагато пізніше. До тепер антична література вабить людство високим гуманістичним пафосом, звеличує героїзм людини та готовність до самопожертви, оспівує її мужність і прагнення до свободи, підносить людину в рівень з богами, вірить у її безмежні здібності.

У перекладі з латини «античний» означає «стародавній». Але коли говорять про античну літературу, то мають на увазі не давню літературу взагалі (індійську, перську, єгипетську), а тільки давню літературу Європи, тобто література Давньої Греції і Давнього Риму.

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння. Отже, провідні риси античної літератури це:

1. Міфологічність.Образитасюжетиміфайобрядовихігор, драматичнітасловесніфольклорніформивідіграютьпровіднурольвантичнійлітературінавсіхетапахїїрозвитку;

2. Світоглядний синтез, оскільки вона зберегла тісний зв'язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська література пов’язані з релігією, філософією, політикою,мораллю,судочинством, без якого їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій сенс.

3. Музичність. Антична література була тісно пов'язана з музикою, що пояснюється зв'язком з магією і релігійним культом. Епічні твори виконувалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів;

4. Віршованість теж пояснюється зв'язком з магією. Великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами;

5. Традиційність. Традиційність античної літератури була наслідком загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Система літератури здавалась незмінною, і поети наступних поколінь намагались йти шляхом попередніх. У кожного жанру був основоположник, що дав його досконалий зразок. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків;

6. Жанровість. З традиційності випливає і сувора система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою та літературознавством. Жанри були чіткими і стійкими. Жанри поділялись на давніші й новіші (епос і трагедія – ідилія і сатира). Жанри розрізнялись на високі й низькі. Кожен жанр мав свою традиційну тематику, зазвичай нешироку;

7. Особливості стилю. Система стилів у античній літературі повністю підпорядковувалась системі жанрів. Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до розмовного, високим – високий стиль, що формувався штучно.

Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. До таких цінностей належить насамперед:

· античний гуманізм ідеалом якого стала активна, діяльна, закохана в життя, одержима жагою знання і творчості людина, яка готова самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність вважала вищим сенсом життя щастя на землі;

· піднесення земної краси. Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі – зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

· філософія. Греки створили основні поняття європейської філософії, зокрема започаткували філософію ідеалізму, а саму філософію розуміли як шлях до персонального духовного і фізичногоудосконалення. Римляни розробили ідеал держави, наближений до сучасного, основні постулати права, що зберігають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили і апробувалив політичному житті принципидемократії,республіки,сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.

Антична література пережила такі етапи:

1. Архаїчний період (VIII – VIIст. до н. е.). Розвивається усна народна творчість. Характерним є відсутність казки. У грецькому мистецтві казку витісняє міф. З'являються епічні, архаїчні, героїчні поеми, з яких до нас дійшли тільки гомерівські. На зміну Гомеру приходить дидактичний епос Гесіода, що бажає утримати старі моральні норми.

2. Класичний (аттичний) період (VII – ІV ст. до н.е). Другий період античної літератури збігається зі становленням і процвітанням грецького класичного рабовласництва. Рання класика характеризується розквітом ліричної поезії, центром якої стають острови Іонійської Греції. Висока класика представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературноюпрозою (історіографія – Геродот, Фукідід, Ксенофонт; філософія – Геракліт,Демокрит,Сократ,Платон, Арістотель;красномовство – Демосфен, Лісій, Ісократ).Її центром стають Афіни, що пов'язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських війнах. Пізня класика представлена творами філософії, історіософії, театр же втрачає своє значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою.

3. Елліністичний період (ІІІ ст. до н. е – ІІ ст. до н. е.). У цей період Греція завойовується спочатку Філіпом, потім Олександром Македонським. Полісна система віджила себе. В Олександра є велика ідея – нести грецьку культуру варварам. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики. Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики, наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється нова аттична комедія про родину, про дім. У самому кінці періоду з'являється грецька повість або грецький роман.

4. Період грецької літератури епохи римського панування (ІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). У цей період на арену літературного розвитку виходить молодий Рим. В його літературі вирізняють:

· етап республіки, який завершується роками громадянських війн (ІІІ – І ст. до н. е.),коли творили Плутарх, ЛукіанЛонгу Греції, Плавт, Цецилій, Стацій,Теренцій, Лампадіон, Луцій, Афраній,Децим Лаберій,Волкацій Седигіт, Луцій Акцій, Луцій Стілон,Порцій Ліцин,Сантра, Варрон Атацинський, Публій Нігідій Фігул,КатулліЦіцерон у Римі;

· «золотий вік» або добу імператора Авґуста, позначену іменами Вергілія, Горація, Овідія, Тібулла, Проперція (І ст. до н.е. – І ст. н. е.), Манілія, Луція Вария Руфа, Доміция Марса, Корнелія Севера, Веррія Флакка, Гая Юлія Гігіна, Латрон, Корнелій Галл.

· літературу пізньої античності (І – ІІІ ст. н.е.), представлену Сенекою, Валерієм Катоном, Цезієм Бассом, Петронієм, Федром, Луканом, Марціалом, Ювеналом, Апулеєм, Публієм Стацієм, Гігіном Молодшим.

Грецька міфологія

Як антична література стала колискою всієї європейської літератури, так і давньогрецькі міфи стали підґрунтям літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва Стародавньої Греції.

Грецька міфологія виникла як спроба стародавніх греків пояснити появу життя на землі, причини виникнення стихійних явищ природи, перед якими людина була безсила; визначити його місце в навколишньому світі.

Створення міфів було першим кроком людини до творчості й пізнання світу й самої себе. Поступово з окремих сказань, що зародилися в різних областях грецької землі, склалися цілі цикли про долі героїв і богів. Усі ці легенди, міфи і пісні, що виконувалися мандрівними співцями – аедами, із часом об’єднувалися у великі епічні поеми, такі як «Іліада» й «Одіссея» Гомера, «Теогонія» і «Роботи і дні» Гесіода і безліч інших, що не дійшли до нашого часу.

Міф або міфологія як зібрання міфів – це витвір колективної фантазії, що узаганено відображає дійсність у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та живих істот, які мисляться первісною свідомістю як цілком реальні. Це одна з форм осмислення світу, перша картина світу, яка сформувалась у свідомості первісної общини. Міф – явище синкретичне, він поєднував у собі майбутню науку, релігію, філософію, поезію, ідеологію. Сутність грецької міфології зрозуміла тільки за урахування особливостей первіснообщинного ладу греків. Греки сприймали світ як одну велику родову громаду, спочатку матріархальну, потім патріархальну.

Міф не релігія, тому що він з'явився до поділу віри й знання. Кожна релігія встановлює культ (дистанція між богом і людиною). Це не казка, тому що казка – це завжди свідомий вимисел, її складають, але не вірять. Міф набагато древніший. Казка часто використовує міфологічне світосприймання. У казці багато чарівного, умовне місце дії, а в міфі все конкретно. Це не філософія, тому що філософія завжди прагне пояснити, вивести певну закономірність, а в міфі все сприймається як безпосередня даність – запам'ятати, а не пояснити.

Міф виконував багато функцій: пояснення навколишнього світу, повчальну та розважальну функції, за допомогою міфів передається інформацію від покоління до покоління (як про звичаї, так і події), оскільки писемності не було.

Грецьку міфологію варто розглядати не як звичну і нерухому картину, але в постійно змінюється соціальним і історичним контекстом античного світу. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології:

1. Докласична (архаїчна).

2. Класична (олімпійська):

· рання класика

· пізній героїзм (кінець III тисячоріччя - II тисячоріччя).

3. післякласичний (самозаперечення) (кінець II тисячоріччя - початок I тисячоріччя - VIIIст. до н. е.).

Докласична епоха(архаїчна епоха). Від слова «архес» – початок. Доолімпійська, дофессалійська епоха (Фессалія – область у Древній Греції, де розташовується Олімп). Хтонічна епоха, від слова «хтонос» – земля, тому що обожнювалася насамперед земля – Гея. Тому що на чолі всього стояла мати-земля, тож це матріархальна міфологія. Давні шреки поклонялися фітаморфним (рослинним) істотам і зооморфним (тваринним), а не антропоморфним (людиноподібним). Зевс – це дуб, Аполлон – лавр, Діоніс – виноградна лоза, плющ. Або Зевс – бик, Афіна («совоока») – сова й змія, Гера («волоока») – корова, Аполлон – лебідь, вовк, миша.

Процес життя сприймається первісним суспільством у безладно – нагромадженому виді, що матеріалізується, населяється якимись незрозумілими сліпими силами Землі. Предмети представляються первісній свідомості живими, одухотвореними, все з себе виробляючі і всі собою живлять, включаючи небо, що Земля теж народжує із себе. Як жінка є главою роду, матір'ю, годувальницею і вихователькою в період матріархату, так і земля вважається джерелом усього світу, богів, демонів, людей.

На ранньому етапі тобто на стадії збирацько-мисливського господарства, свідомість обмежена чуттєвим сприйняттям – це є фетиш, а міфологія – це фетишизм. Давня людина розуміла фетиш, як осередок магічної, демонічної, живої сили. Через те, що увесь предметний світ представлявся одухотвореним, то магічною силою наділявся увесь світ і демонічна істота не відокремлювалася від предмета, у якому вона жило. З розвитком господарства людина цікавиться питаннями походження речей, їхнім складом, їхнім змістом та принципами їхньої будівлі. Тоді людина навчилася відокремлювати «ідею» речі від самої речі, а оскільки речами були фетиші, то відокремлювати магічну силу демона від самої речі – так стався перехід до анімізму.

Спочатку анімізм зв'язаний із представленням про демонізм, як про деяку силу, злу чи благодійну, ту що визначала долю людини. Це є миттєво виникаюча, страшна та фатальна сила, про яку людина не має ніякої уяви, яку не можна назвати по імені і з якою не можна вступати ні в які стосунки, тому що цей демон ще не має ніякого обрису. Демон – це діюча сила, про яку людині чогось не відомо, його закінченого образу ще не існує, але він уже не є фетишем (Сфінкс, кентаври, сирени).

В цей період великого розповсюдження набули космогонічні міфи – міфи про походження світу й перших богів. Перший тип таких міфів: усе має початок з Хаосу – величезної пащі, що позіхає. Другий міф: спочатку був океан, потім на поверхні океану танцює богиня Еврінома, і народжується все живе.

Класична міфологія. (Олімпійська, фессалійська, антропоморфна, патріархальна).пов'язана з патріархатом,ранніми формами кріто-мікенського рабовласництва, централізацією міфології навколо гори Олімп.

А) Рання класика. У ній спостерігаються дві теми – боротьба із чудовиськами й встановлення космосу (упорядкованості). Боги породжують героїв, що мають допомогти їм у боротьбі із чудовиськами.

Замість дрібних богів і демонів з'являється один головний, верховний бог Зевс, якому поклоняються всі інші боги і демони. Патріархальна громада оселяється тепер на горі Олімп. Зевс сам веде боротьбу з чудовиськами, перемагає циклопів і відправляє їх під землю, у тартар. З'являються боги нового типу. Жіночі божества, що оформилися з давнього образу богині-матері, одержали нові функції в епоху героїзму: Гера, стала покровителькою шлюбів і моногамної родини, Афіна Паллада – чесної, відкритої й організованої війни, а Афродіта – богинею любові та краси. Богами патріархального укладу життя стали Афіна Паллада й Аполлон, що славляться мудрістю, красою й художньо-творчою діяльністю. Гермес перетворився в заступника всякого людського підприємства, включаючи скотарство, мистецтво та торгівлю.

Не тільки боги і герої, але і все життя одержало в міфах зовсім нове оформлення. Насамперед перетворюється природа, що раніш була наповнена незрозумілими і страшними для людини силами. Влада людини над природою значно зросла, вона уже вміє знаходити в ній красу, використовувати природу для своїх потреб. Але всім править Зевс, і всі стихійні сили були сконцентровані в його руках. Колись він був і жахливим громом, і сліпучою блискавкою. Тепер же грім і блискавка стали сприйматися більше як атрибути Зевса. Греки стали представляти, що від розумної волі Зевса, залежить, коли і для яких цілей він користається своїм перуном.

Герой – прабатько, дитя богів і людей, який прагне зробити подвиг, щоб здобути безсмертну славу.Героїв можна  розділити на кілька типів:

1. за розповсюдженістю:

· загальногрецькі: Геракл, Ясон, Тесей;

· локальні: Орфей – герой Фракії

2. за вчинками:

· герої подвигів сили (архаїчні герої – Геракл, Ахілл, Тесей);

· культурні герої – зробили щось суспільно корисне, створили суспільні норми або вчили греків творенню. Так, Тріоптолемдав притулок Деметрі, і вона навчила його вирощувати хліб. Дедал – винайшов слюсарні інструменти;

· інтелектуальні герої – Едіп, розгадав загадки;

·  межові герой, наприклад, Одіссей інтелект і сила.

Насамперед у цей період відбуваються подвиги сили – знищення чудовиськ. Мотивація вчинків – герої шукають вічної слави, тому що їм відмовлено у вічному житті. Але це з'явиться й у пізньому героїзмі.

Б) В епоху пізнього героїзму змінюються стосунки з богами, що викликано соціальними процесами: ідуть у минуле родові взаємини. Раніше на чолі стояв цар, вельможна людина, тепер правителем держави можна стати завдяки розуму, тому з'являються міфи про родове прокляття, щоб це пояснити. Це міфи про провину першопредка, з поколіннями вина роду накопичувалась і спокуту не може одержати ніхто. Наприклад родове прокляття Танталідів– Атридів.

Крім родових проклять з'являються міфи про змагання смертних і безсмертних. В цей період усвідомлюється цінність своєї особистості та з'являються жінки-героїні. Гармонія перемагає стихійність, але не завжди справедливо.

Післякласичний період (самозаперечення). У цей період виникають міфи про загибель кращих родів Еллади – міфи про війни (Троянська, Фіванська), міфи про світові катастрофи – Атлантида, міфи про Прометея та Діоніса. В цей період з'являються сумніви в тому, що олімпійці – зосередження справедливості.

Пізній героїзм – це процес розпаду родових відносин, формування ранньокласових держав у Греції, який знайшов відображення в грецькій міфології, зокрема в гомеровському епосі. Він став своєрідною перехіднимщаблем між старимгероїзмом і новим. Герої в цій міфології помітно смілішають, їхнє вільне поводження з богами росте, вони насмілюються навіть вступати в змагання з богами.

Традиційно дослідники виділяють три цикли античних міфів: троянський (про події троянської війни), фіванський (про царя Едіпа) та цикл (про пригоди Яссона та золоте руно). Але існує й інша класифікація, за якою міфи розподіляють тематично. Отже, виділяють такі категорії міфів:

- етіологічні (пояснювальні) пояснюють походження рослин, тварин, елементів ландшафту, культів ритуалів;

- космогонічні пояснюють походження Всесвіту і його головних елементів.

- теогонічні розповідають про походження богів, солярні – сонця, лунарні – місяця, астральні – зірок, антропогонічні – людей;

- календарні пояснюють зміну дня і ночі та пір року;

- тотемічні розповідають про тотемних першопредків;

- героїчні – про подвиги героїв, їх боротьбу з чудовиськами;

- близнюкові – про близнюків;

- есхатологічні розповідають про кінець світу.

Грецький космогонічний міф розповідає що спочатку існували Хаос (порожнеча), Гея, Тартар та Ерот. Хаос народив Морок (Ереб) і Ніч, а вони – Світло (Ефір) і день. Потім з’явився Уран (небо). Тобто спочатку з’явився простір. Дітьми Геї і Урану стали Хронос (час) і Рея. Хронос силою відняв владу у батька, а сам ковтав своїх дітей. Реї вдалось обманом врятувати тільки Зевса, який виріс, переміг батька, примусив повернути своїх братів і сестер і став керувати світом. Боги жили на горі Олімп, тому їх називають олімпійськими. До них відносилися Зевс (верховний правитель, цар богів і людей), Посейдон (брат Зевса, володар морів і океанів), Аїд (брат Зевса, володар царства мертвих), Деметра ( сестра і дружина Зевса, богиня родючості), Гера (сестра Зевса і дружина після Деметри, богиня родинного щастя), Афіна (дочка Зевса, що народилася з його голови, покровителька ткаль, богиня мудрості і справедливої війни), Аполлон (син Зевса, покровитель медицини і мистецтв), Артеміда (дочка Зевса, сестра-близнюк Аполлона, богиня звірів, рослин, природи, полювання), Арес (син Зевса, бог агресивної війни), Гермес (син Зевса і його вісник, покровитель мандрівників, мореплавців, шахраїв, купців), Афродіта (богиня краси, молодості, кохання), Гефест (син Зевса і Гери, чоловік Афродіти, бог-коваль). В грецькій міфології існувало і багато інших богів. Діоніс був богом рослинності, плодючості, вина. Дев'ять муз (дочок Зевса і богині пам’яті Мнемосіни) були богинями різних мистецтв і наук: Мельномена – трагедії, Терпсіхора – танцю, Талія – комедії, Кліо – історії, Ерато – любовної лірики, Евтерпа – лірики, Полігімнія – гімнів, Калліона – епічної поезії, Уранія – астрономії.

Багато міфів розповідають про подвиги героїв. Серед них міфи про Геракла, який здійснив багато подвигів, але головними вважають 12. Він вбив Лернейську гідру, Німейського лева, Стафілейських птахів, коней-людожерів, царя Діомеда. Міфи про Тезея розповідають про його двобій з Мінотавром. Серед героїв слід виділити Ясона, який здобув Золоте Руно, Персея, який врятував від морського чудовиська царівну Андромеду і вбив Медузу Горогону.

До найбільш відомих етіологічних міфів відносяться міфи про Аполлона і Дафну, Пана і Серінгу, Арахну, Дедала і Ікара, Пігмаліона.