Загальна характеристика Середньовіччя та периодізація середньовічної літератури

У перших століттях н.е. почався економічний занепад рабовласницького Риму. Суперечності рабовласницького ладу зумовили повстання пригнічених верств римського суспільства-рабів, селян, міського плебсу. Величезна рабовласницька держава поступово занепадала. Європа стає ареною грандіозних битв.

У кінці ІV ст н.е. починається масове пересування варварських племен («велике переселення народів»). Під натиском гунів у пошуках вільних земель і здобичі знімаються з місць германські племена, кельти, слов’яни та інш. Вони вторглися у Римську імперію і в союзі з пригніченими класами імперіїоб’єднаними зусиллями поступово знищили велетенську рабовласницьку машину. На руїнах Римської імперії утворювалося нове суспільство, в якому вже не було рабства. У період з V по Х ст. в континентальній Західній Європі поступово виникали держави, які за своїм суспільно-економічним ладом вже були феодальними, в їх рамках формувалися сучасні європейські народи. Складність та суперечливість цієї епохи знайшли відображення в особливостях розвитку середньовічної культури.

Термін «середні віки» увійшов до наукового обігу завдяки італійським гуманістам ХV-ХVІ ст. Під «середніми віками» вони розуміли період історії, який відділяв їх час від епохи античності, яку вони високо цінували і до відродження ідеалів якої вони прагнули. Для гуманістів, так само як і для істориків епохи Просвітництва, Середньовіччя постає періодом занепаду, «Темними сторіччями», коли панувало насильство, релігійна нетерпимість, майже суцільна неписьменність, побутували найдивовижніші забобони, вірування, палали вогнища інквізиції, не припинялися феодальні чвари і криваві війни.

Слід визнати, що для такої оцінки Середньовіччя існує немало підстав. Алее саме ці «темні сторіччя» багато в чому до невпізнання змінили обличчя Європи, саме тоді й виникла більшість європейських країн і народів, склалися етнічні кордони. Європа стала Європою. Християнство, колискою якого була античність, не тільки пережило загибель античного світу, але й було прийняте майже усіма народами Європи, стало домінантою європейської цивілізації.

У середні віки сформувалися багато європейських мов, з’явилися замки і повітряні млини, родинні герби і куртуазне поклоніння Чарівній Дамі, чудові собори, григоріанський хорал і готичне письмо, рукописні кодекси і манускрипти. До речі, більшість творінь античних авторів дійшла до нас саме у середньовічних рукописах.

Спадщина середніх віків – це архітектурні центри більшості європейських міст, лицарський роман і провансальська поезія трубадурів. Саме у середні віки з’явився механічний годинник, вогнепальна зброя, ножиці і каравели, віконне скло, штани, спідниці, окуляри. Навіть футбол людина навчилася грати у Середні віки.

Розвиток історичних знань привів до усвідомлення великого значення Середньовіччя як необхідного етапу в історії людства. Отже, Середньовіччя не було і не могло бути темним проваллям, перервою в історії західноєвропейської культури. Як зазначає Г.К.Косіков, «Середні віки – «Нормальна», закономірна і повноцінна епоха в розвитку людської цивілізації. Вона знала… суспільні і світоглядні протиріччя і конфлікти, боротьбу консервативних і прогресивних тендецій, церковний догматизм, фанатизм, єресі, релігійне вільнодумство, народні рухи тощо. Разом з тим вона висунула видатних мислителів, поетів, художників, виробила самостійні уявлення про істину, добро і красу…в релігійній формі, обґрунтувала цінності, які стверджували корінну причетність індивіда до надособистнісних ідеалів і до людських колективів, до людського роду, до всього всесвіту в цілому».

У своєму розвитку середньовічне феодальне суспільство пройшло кілька етапів. Раннє Середньовіччя (V – ХІ ст.) – час, коли в Європі майже не було міст, населення зосереджувалося у сільській місцевості, ремісництво було тісно пов’язане із сільським господарством. Феодал не лише володів своїми землями, але й правив ними як государ, прагнучи не підкорятися королю.

В ХІ – ХІІ ст. формувалася складна структура середньовічного суспільства, де кожна верства населення мала посісти своє чітко визначене у цій структурі місце: на вершині – король, потім феодали, внизу – залежні селяни. У цей час сформувалися міста, де встановлювалися нові форми організації: територіальні братства, ремісницькі цехи, купецькі гільдії, а також органи самоврядування – місцеві ради. Міське життя спричинило появу університетів, які забезпечували подальший розвиток і поширення знань. З’явилися фахівці нового типу – юристи, лікарі, вчені. Усе це сприяло розвиткові міської культури. Пізнє Середньовіччя (ХV – початок ХVІІ ст.) характеризується розвитком промисловості, новими географічними відкриттями, змінами у політичному та духовному житті, завдяки яким став можливим розквіт мистецтва та літератури в добу Відродження.

Отже і західноєвропейська література Середньовіччя також пройшла цей шлях і її прийнято поділяти на три періоди:

· літературу раннього середньовіччя (V – ІХ ст.). Вона представлена творами усної народної творчості (кельтів, скандінавів і англосаксів) і латинською писемністю;

· література Високого Середньовіччя (Х – ХІІІ ст.). У цю добу вже твориться література живими європейськими мовами, а також латиною;

· література Пізнього Середньовіччя (ХІV – ХV ст.). Для деяких країн, таких як Італія, це вже початок нової доби – епохи Відродження.

Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається взаємодією трьох головних факторів: традицій народної творчості, культурного впливу античного світу і християнства.

Величезний вплив на всі аспекти життя середньовічної Європи мало християнство, що виникло у І ст. н.е. у Римській імперії як релігія пригноблених мас і поступово перетворилося в державну релігію. З кінця ІV – початку V ст. церква стала називатися католицькою (тобто вселенською), а її римський єпископ –папою, намісником Христа на землі.Християнізація народів Європи носила спочатку дуже поверховий, формальний характер, зводячись до офіційного сповідання основних догм і дотримування найголовніших обрядів. Згодом християнське вчення проникло у моральну свідомість і побут не тільки верхівки суспільства, але й народних мас.

Традиції народної культури принесли з собою варварські племена, що завоювали Західну Римську Імперію у V ст. По-перше, вони володілирозвиненою поезією: трудові, обрядові пісні, календарні колективні свята, що супроводжувалися хоровими піснями, містичні дійства. Досліджуючи такі фольклорні пісні, академік                            А.Н. Веселовський висунув теорію первісного (хорового) синкретизму, ця теорія являє собою думку про те, що у народній культурі елементи лірики, епосу та драми існують у суцільній, ще не розділеній єдності. Тобто, наявність розвиненого фольклору готів, гунів,германців є базою на основі якої формуються роди та жанри середньовічноїлітератури.

По-друге, на підставі міфологічних сюжетів і мотивів германо-скандинавських народів формується героїчний архаїчний епос Раннього Середньовіччя, який зберігся лише на територіях Північної Європи. Це англосаксонський, давньоскандинавский і кельтський епоси. Також історичніподії великого переселення народів VІ ст. поступово міфологізувались і трансформувались у легенди про великих героїв давнини.

Середньовічна культура і література формується також під впливом античної культури. Найвпливовішим аспектом, звичайно, є латинська мова,яка довгі століття Середньовіччя залишалася мовою писемності. На базілатини у Зрілому Середньовіччі формуються національні мови Західної Європи.

В свою чергу, латиномовна література поділялася на клерикальну (церковну) і світську.

Клерикальна література тематично була тісно пов’язана з християнською вірою та церквою. Вона відображала боротьбу між язичницьким і християнським світоглядом, стверджувала нове вчення про створення світу, безсмертя душі та неминучу розплату за земні гріхи в потойбічному світі. Але слід підкреслити, що в ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство.

Характерними особливостями клерикальної літератури були: дидактичність (повчальний, моралізаторський, настановний характер), специфічність проблематики – пропаганда аскетизму (відмова від земних чуттєвих задоволень), пропаганда опису загробного життя, ствердження верховної влади церкви та звеличення церкви над мирянами.

Основними жанрами клерикальної літератури були:

· житія святих, головна мета яких – прославити релігійний погляди;

· легенди (жанр легенди носить більш народний характер, вільний від жорстокого аскетизму);

· гімни;

· видіння потойбічного світу (використовувались, щоб залякати грішників);

· псалми.

Слід також підкреслити, що всередині церкви зародилася також культова драма. Рання історіографія і різного роду дидактика значною мірою наслідують монастирсько-латинські зразки. Християнська легенда ввела в оббіг середньовічної поезії великий міжнародний фонд всякого роду сказань (оповідей) і мотивів новелістичного характеру Не менш важливим є той загальний влив релігійного мислення, який виявлявся у жанрах, які за своїм характером аж ніяк не релігійні, наприклад релігійні мотиви у героїчному епосі чи містична концепція кохання у деяких формах лицарської лірики. Так само католицьке вчення про «дві реальності»,з яких земна буцімто є лише слабим відбиттям чи подобою небесної, лежить в основі поширеного у середньовічній поезії алегоричного чи символічного сприйняття дійсності.

Провідною тенденцією середньовіччя як культурного періоду можна визнати тяжіння до універсальності, розуміючи під цим прагнення охопити світ у цілому, зрозуміти його як певну завершену, всюєдність. Символізм та ієрархія – така формула середньовічного світогляду і така ж формула всієї середньовічної культури. Проникаючи у світ середньовічної літератури, читач виявляє у ньому систему відповідностей, де кожне поняття витлумачується через інше, мікрокосмос – через макрокосмос і навпаки. Природна мова цих відповідностей – символізм.

На зміну античному предметно-міфологічному мисленню в середньовіччі прийшло містично-міфологічне. Будь-яке явище не сприймалося як щось саме по собі величаве чи нице, страшне чи радісне, – на нього дивилися передусім як на символ божественної волі. В такому разі явища та події перестають бути явищами й подіями і робляться «божественними одкровеннями».

На зміну античним епічним поемам з їх міфологією та героїчною тематикою почали складатися поеми, які розробляли сюжети Старого і Нового завітів, про народження Христа та його земне життя, розповіддями про створення світу, про всесвітній потоп і т.п. Одночасно з ними складаються житія святих – короткі сказання про мучеників за віру, монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітнім катуванням.

Пізніше виникають легенди. Спочатку – це релігійно-фантастичні біографії святих, які читалися удень їх пам’яті, з часом легендами стали називати пов’язані з релігійним культом притчі про тварин, рослин тощо. (французька віршова легенда «Жонглер Богоматері» (ХІІ ст.), «Золота легенда» італійця Іакова Варагіне.

Дуже поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки. У цьому плані особливо важливою була творчість Ієроніма та Августина. Його «Сповідь» викликала багато наслідувань (Абеляр, Данте, Петрарка, Паскаль).

Світська література певною мірою продовжувала античні традиції, але в ній також відобразилася боротьба віджилого і нового. Початок середньовіччя представлений багатьма значними поетами і прозаїками, в творчості яких відбилась складна боротьба між античним світосприйняттям, що зникало, і християнським світоглядом, який утверджувався. Найвидатнішою постаттю цього періоду був Боетій (близько 480-525) – поет, прозаїк і, головне, філософ, вихований на традиціях античності. Великим авторитетом користувався його твір «Про розраду філософією», під впливом алегоричних образів якого створювались знаменитий «Роман про Троянду» (XIII ст.), «Бенкет» Данте та інш. Відомим латинським поетом був і Венанцій Фортунат (близько 530-600), чия творчість вплинула на багатьох середньовічних поетів. Але найбільш цікавими з світської літератури латинською мовою були історичні хроніки, у яких правда й вигадка нерідко переплітаються. Це ,насамперед, «Історія готів» Йордана (VІ ст.), «Історія франків» Григорія Турського (І ст.), «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного (поч. VІІІ ст.), «Історія датчан» Саксона Граматика (ХІІ ст.). Ці твори мали велику художню цінність і нерідко виступали джерелом сюжетів для письменників середніх віків та Відродження (шекспірівські трагедії «Гамлет», «Король Лір» та інш.).

Але, латиномовна література (клерикальна і світська) мала загальні характеристики, які зумовили її внутрішню цілісність:

· традиціоналістський тип літератури. Вона розвивалася на основі постійного відтворення обмеженого набору образних, ідеологічних, композиційних та ін структур або кліше, що виражався в сталості епітетів, образотворчих кліше, стійкості мотивів і тим, сталості канонів для зображення всієї образної системи. На основі зазначених кліше сформувалися жанри, що володіли власним смисловим, тематичним і зображально-виразним каноном;

· значний вплив літератури античності. Подвійне ставлення середньовіччя до античної культури як, перш за все язичницької, зумовило вибіркове засвоєння античних культурних традицій і пристосування їх для вираження християнських духовних цінностей та ідеалів. В літературі це виразилося в накладанні античної топіки на топіку Біблії, головного джерела образної системи середньовічної літератури, що освячувала духовні цінності та ідеали середньовічного суспільства;

· яскраво виражений морально-дидактичний характер. Середньовічна людина очікував від літератури моралі, поза мораллю для неї втрачався весь сенс твору;

· християнські ідеали й цінності, які були в основі клерикальної і світської літератури.

Державною мовою і мовою культури в різноплеменній імперії Карла Великого була латинь. При дворі Карла з учених, найкращих учнів, сановників було створене своєрідне об'єднання вчених, поетів, любителів поезії, відоме під назвою «Академія Карла Великого». Тут читались лекції, обговорювались богословські питання, тлумачились твори різних авторів; на диспутах змагались у вченості та дотепності, на банкетах – у вишуканих компліментарних віршах славили Карла, його походи і перемоги, його родину, придворний побут, розваги та інш. Але в цій придворній поезії іноді проявляються й зовсім інші мотиви: напади на пороки духовенства, злих правителів тощо. Деякі твори позначені справжнім ліризмом, особливо вірші, присвячені друзям, зображенню природи; в деяких помітна близькість до фольклорних джерел (наприклад, «Сперечання Весни з Зимою» Алкіїна).

 Вчені-поети широко використовували класичні латинські метри, строфи, жанри, наслідували стиль античних письменників, особливо Вергілія, Пруденція. Незважаючи на звернення до античності, вчена поезія Каролінгського Відродження за духом своїм залишалась середньовічною і вузькопридворною. Ідеалом двору й академії було поєднання досконалих античних форм з «істинністю» християнського вчення. Ця поезія позбавлена значних соціальних проблем, героїки, чуттєво-здорового ставлення до життя, що характерне для античності часів її розквіту. Каролінгське Відродження не можна порівнювати і з широтою європейського Відродження XIV-XVI ст., У даному випадку можна говорити лише про певне культурне піднесення.

На загальному фоні ранньої середньовічної епохи Каролінгське Відродження залишило помітний слід: добре впорядковану школу – базу для майбутніх університетів, поліпшене латинське письмо, що сприяло збереженню і розмноженню античних рукописів. Через кілька століть, у добу Відродження, Європа знайомитиметься з античними пам'ятками здебільшого за списками, зробленими в скрепторіях за часів Карла Великого. Після його смерті придворну «Академію» розігнали, і Ахен перестав бути культурним центром європейського значення. Латинська культура знайшла притулок у монастирях, які в IX ст. переживали піднесення.

Поезія вагантів. Із розвитком міст, а відповідно й світських шкіл та університетів, у Західній Європі набуває поширення поезія вагантів або ще інакше голіардів (від vagantes – бродячі люди) – вільнодумна, пустотлива, і “Goliath” (тут диявол) та “gula”– горлянка: мандрівні дияволи з широкою горлянкою, горлопани, п’яниці, ненажери, невгамовні проповідники світських радощів. Вона виникла ще у ранньому середньовіччі (VІІІ ст. і була переважно анонімна), але розквіту досягла у ХІІ-ХІІІ ст.). Її відкрили лише у добу романтизму (1803), коли було знайдено найбільш значне зібрання світської лірики «CarminaBurana».

Здебільшого до вагантів належали студенти (бурсаки), що переходили з одного університету до іншого, клірики (шкільні вчителі) без постійного заняття, представники нижчої ланки духовенства. Ваганти належали до духовного стану, були людьми освіченими і цим пишалися: вони добре знали античність (особливо творчість Овідія), фольклор, церковну літературу («Пісню пісень»),що знайшло відображення у їх поезії.

Поезія вагантів була тісно пов’язана з традиціями вченої поезії так званого Каролінського відродження, але вона набагато сміливіша; вона розвивалася шляхом світської літератури. В основі її змісту дві основні лінії – сатирична і любовна: викриття пороків церковників і прославляння радощів земного життя. У своїх дотепних віршах вони піддають критиці мораль вищого духовенства, пародіюють Біблію, Євангеліє, гімни і церковні ритуали. У своїй творчості ваганти торкалися серйозних моральних, релігійних і політичних проблем, піддаючи зухвалим нападкам державу й церкву, всевладність грошей і нехтування людської гідності, догматизм і заскорузлість. Викриттю піддається вся діюча система і пануюча мораль, а не окремі особи.Пародією на католицьку месу є, наприклад, «Всеп’яніша літургія». Комедійний ефект досягається тут за допомогою перекручення вживаних у богослужінні слів і виразів. («Сповідайтеся Бахусу, бо то благо єсть, бо у кубках і чашах воспіваніє його», «пир усім» замість «мир усім»).

 Не слід думати, що вагантами рухала тільки богохульська веселість. Поети готові були пародіювати не тільки євангелійні та літургічні тексти, але й самих себе, вони передражнювали, переробляли, доповнювали, перелицювали все, що потрапляло у поле їхньої уваги.

Проте понад усе ваганти цінували свободу («життя на світі гарним є, коли душа свобідна, а коли вона свобідна, тоді й богу вона мила») У ліриці вагантів звучить юнацька радість, любов до життя, протест проти аскетизму. Вона відверто прославляє кохання, плотські насолоди, вино, друзів,жінок. Світосприйняття вагантів найповніше виражене у вірші «Орден вагантів», своєрідному маніфесті метафоричного ордену, у якому вони протиставили жорстокому і користолюбному світу своє вільне братство і мрію про вільних і щасливих людей. Радість та свобода – ось найбільші цінності для вільного братства, туди відкритий доступ усім веселим та добрим людям, що готові поділитися останнім куснем з приятелем.

Однією з основних ознак їх поезії деякі літературознавці вважають «дитячу наївність і музичність» і непереборну тягу до мандрувань, яка виникла насамперед з «почуття гнітючої тисняви, яке робить нестерпним пута осідлого життя». У відомій поезії із збірки «Карміна Буран»«Прощання з Швабією» говориться про те, як молодий простодушний шваб, відправляючись на навчання до Парижу, побоюється, щоб французькі професори не «замучили його до смерті», і не без підств. Курс навчання на богословському факультеті, наприклад, тривав 10 років, а останній екзамен за Е.Терле, тривав з шостої години ранку до шостої вечора, і випускник не мав права ні їсти, ні відпочити.

Оскільки поезія вагантів переслідувалася церквою, то в більшості вона залишилася анонімною, збереглися лише імена трьох поетів-вагантів: Гуго на прізвисько Прімас Орлеанський (бл. 1130-1140). Примас користувався величезною популярністю, деякий час займався вчителюванням, проте більшу частину життя провів у мандрах. Прімас єдиний з вагантів, який зображає свою кохану не умовною красунею, а звичною міською хвойдою. Цей поет виявив вплив на багатьох вагантів, у тому числі, й на Архіїпіта Кельнського(його вірші датуються1161-1165). До нас дійшло десять рукописів під цим іменем. Справжнє ж ім’я його невідоме, так само як і національна приналежність, хоча, найбільш ймовірно, що він був німцем. Усі його твори звернені до Рейгольда фон Дасселя– канцлера імператора Фрідріха Барбароси та архиєпископа Кельнського. Один з найвідоміших його творів – «Сповідь» – жартівливий вірш у формі сповіді із звертанням до вже згаданого архієпископа. У вишуканих віршах Архіпіїти, які насичені біблійними та античними образами, прославляються молодість, любов, красу, утверджується радість земного буття.

Наступний вагант Вальтер Шатильонський (бл.1135-після 1200), клірик, один з найосвіченіших латинських поетів ХІІ ст. Вчився у Парижі та Реймсі, був каноніком у Реймсі, пізніше перебував на службі при дворі Генріха ІІ. Виконував особливі доручення французького короля в Англії. Багато подорожував.

У віршах Вальтера Шатильонського не раз звучать скарги на холод, голод, бідність, приниження, які випали на його долю. («Розмова з плащем», «Старіючий вагант» та інш.). Він автор великої поеми «Олександріада», присвяченої діянням Олександра Македонського. У своєму творі «Викриття Риму» поет тужить за занепадом моралі та знань, критикує папізм, звинувачує князів церкви у ненажерливості, продажності та лицемірстві.

Поезія вагантів дійшла до нас у кількох рукописах ХІІ- ХІІІ ст., які названі за місцем їх зберігання – Цюріхська, Базельська, Оксфордська, Ватиканська та інш. Сюди ж належать «Кембріджські пісні», рукопис з ХІ ст., який містить поезії дуже різноманітні за змістом. Поряд з уривками з класичних митців та зразками вченої та культової поезії тут знаходимо ряд віршованих новел та любовних пісень. Прочитавши їх, «здивована Європа побачила, що похмуре середньовіччя вміло не тільки молитися, але й веселитися, і не лише народними мовами, але й ученою латиною». (Гаспаров М.Л.)

Завдяки застільним пісням вагантів з’явилися чисельні студентські пісні, серед яких найбільш відомим є гімн студентської молоді «Gaudeamusigitur». Свої вірші ваганти не читали, а співали.

Традиції вагантів вплинули на розвиток лірики трубадурів, труверів, студентської молоді. Поезія вагантів проте вийшла далеко за межі середньовічної літератури:її ритми, мелодії, настрої, «дух бродячий» (Єсенін), прижилися у світовій поезії, стали її невід’ємною часткою.

Геть книжки виснажливі!
Годі нам учитися!
Юні нерозважливій
Личить веселитися!
А до знань на схилі віку
Можна причаститися!