Класифікація парламентів держав ЦСЄ

Для того щоб зрозуміти роль, сутність, цілі та завдання різних парламентів, найкраще застосувати традиційний спосіб вивчення матеріалу – класифікувати його. Є різні класифікації парламенту, але найчастіше починають класифікувати парламенти за структурою. Говорячи про структуру парламенту насамперед мають на увазі структуру парламенту як цільного органу, парламенту взагалі. У цьому випадку говорять про однопалатний або двопалатний парламент. Однопалатні називаються монокамеральними, двопалатні – бікамеральними. Інші найменування – федеральна рада (Австрія, Ефіопія, Німеччина), Рада Федерації (Росія), Рада штатів (Індія, Швейцарія), Палата народів (Боснія і Герцеговина), Національна рада (Намібія, Непал), палата радників (Японія), палата представників (Буркіна-Фасо), Збори народних представників (Киргизстан), перша палата (Нідерланди), палата лордів (Великобританія), палата земель (Хорватія), державна рада (Люксембург), Національна рада (Словенія). Як однопалатні також розглядають парламенти, подібні до норвезького стортингу, що після виборів розділяється на дві підпадати. Складність питання про те, до якої категорії відносити той або інший парламент, можна проілюструвати прикладом Національної ради Словенії. Цей орган виконує важливі контролюючі функції в законодавчій та іншій сферах, тому ряд авторів наполягає на віднесенні його до категорії "других палат".

Зупинимося докладніше на ідеї поділу парламенту на палати. Сучасні парламенти складаються з однієї або двох палат, хоч історії відомі випадки більшого числа палат. За Конституцією Югославії 1968 р. (у редакції 1968 р.) число палат дорівнювало шести.

Спочатку (історично) парламент був однопалатним. Британський парламент – родоначальник усіх сучасних парламентів – став двопалатним лише у середині XIV ст. Палата лордів представляла аристократію, а палата громад – буржуазію. Двопалатна структура в Англії та інших країнах старої парламентської системи гарантувала від поспішних рішень нижньої палати, убезпечувала аристократію від несподіванок. Традиційно верхня палата була більш консервативною, захищаючи традиції, нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони становили певний баланс.

Незважаючи на те, що парламент поділявся й поділяється на дві палати і кожна з них має своє коло повноважень, свої керівні органи, парламент повинен бути єдиним органом, а прийняті ним акти повинні відповідати потребам громадян і втілювати погоджену волю обох палат.

У двопалатних парламентах є дві моделі відносин. Є двопалатні парламенти з рівним правовим статусом палат і така система, коли у палат статус не однаковий.

Тривалий час принцип рівності палат уважався ознакою демократії, він став особливо пропагуватися після Другої світової війни. У ряді країн він закріплений у конституціях. Однак практика показала, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати. Про це писали численні закордонні вчені, зокрема, Г. Кельзен, який вважав, що обидві палати мають формуватися відповідно до різних принципів, щоб одна не була даремним дублікатом іншої.

Незважаючи на критику другої палати, є безперечні докази того, що її існування абсолютно виправдане. Там, де встановлена федеративна форма державного устрою, практично завжди існує спеціальна друга палата для представництва суб'єктів федерації. Друга палата неначе "страхує" суб'єкти федерації від рішень, які можуть бути прийняті нижньою палатою, утвореною за територіальним принципом.

У ряді унітарних держав друга палата іноді також утворюється за принципом територіального представництва.

В останні роки ідею існування другої палати почали пов'язувати з концепцією органу, який збирає представників, що володіють особливим знанням, особливим політичним і професійним досвідом. Цей орган є більш нейтральним на відміну від нижньої, завжди політизованої палати, і з урахуванням цього – більш неупередженим органом, який може спокійно й заглиблено вивчати важливі питання державного життя. Ряд державознавців говорить про те, що двопалатна структура може дати більше можливостей для забезпечення ширшого представництва різних суспільних інтересів. Другі палати подібного типу представляються в літературі як корисне доповнення нижньої палати. Такої думки дотримуються не всі автори. Деякі доводять, що в більшості випадків в унітарних державах другі палати – це "відстійник політиканів, які вийшли в тираж".

Але за всього цього недоліки двопалатної системи залишаються, оскільки двопалатна система – це завжди ускладнення законодавчого процесу, це певне консервативне ставлення до новацій, це ускладнені процедури й найчастіше затримка прогресивних починань. Справді, друга палата може виправити помилку, загальмувати надто поспішне рішення, але питання це не однозначне, і суперечки із приводу необхідності другої палати будуть тривати довго. У будь-якому разі кожна країна повинна вирішувати це питання самостійно.

Називається в літературі й інша важлива підстава класифікації парламентів: поділ на чотири групи, або чотири моделі, парламентів. Ці чотири групи пов'язані із устроєм вищої державної влади.

Перша модель характерна для парламентських форм правління. Ці парламенти називаються парламентами, які працюють на основі принципу парламентського відповідального правління. Головна ознака цього парламенту – інститут політичної відповідальності уряду. Це група парламентів, яким надане право винесення вотуму недовіри уряду, право відправляти уряд у відставку. Тут класичним прикладом є Великобританія, іноді цю модель називають Вестмінстерською моделлю за місцем розташування парламенту – у Вестмінстерському палаці. Ця модель є в тих країнах, де існує парламентська республіка (або парламентська монархія): Нідерланди, Італія, Німеччина, Австрія, Болгарія, Угорщина та ін.

У більшості країн Східної і Центральної Європи уряд формується під впливом парламентських факторів, що вважається багатьма зарубіжними вченими важливим показником демократизації системи державного управління. Парламент не тільки формує уряд, а й здійснює контроль за його діяльністю в обсязі, визначеному приписами Конституції і законів. На практиці це означає, що президент доручає формування уряду лідеру перемігшої на виборах партії чи коаліції партій.
Більш того, в Конституції деяких країн, наприклад в Болгарії, прямо вказано, що вона є республікою з парламентською системою правління. Щоправда, Президент у Болгарії має право призначити службове уряд, розпустити Народні збори і призначити нові вибори тільки після використання парламентських процедур і відсутність згоди на утворення уряду.

В Угорщині немає обмежень на кількість спроб формування уряду, але є граничний термін, протягом якого Державні збори зобов'язане це зробити. Цей термін - 40 днів. Якщо протягом цього терміну ніхто не буде обраний на посаду голови уряду, то президент зобов'язаний розпустити парламент і призначити нові вибори. У Польщі президент має по Конституційному закону від 17 жовтня 1992 р. більш широкі можливості впливати на діяльність не лише виконавчої, а й законодавчої влади. Так, він має право розпустити Сейм у визначених законом випадках.

Як вже було зазначено, у всіх державах Східної Європи парламент відіграє провідну роль у процесі формування уряду, хоча ініціатива в цьому питанні належить президентові. Фактично президент або доручає формування уряду лідеру партії-переможця (Болгарія), або призначає главу уряду і міністрів (Чехія, Словаччина, Польща), або представляє парламенту кандидатуру, висунуту партій парламентської більшості (Румунія). Але в будь-якому варіанті він, як правило, є одночасно депутатом парламенту. Саме парламент обирає (Болгарія, Угорщина) членів уряду або висловлює довіру сформованому президентом уряду (Польща). У деяких державах парламент не тільки затверджує персональний склад уряду, але і зобов'язаний сформулювати своє ставлення до програми його діяльності (Польща). Фактично це означає, що він повинен або її схвалити, висловивши довіру, або відхилити, висловивши недовіру.

У цілому посилення впливу законодавчої влади над процесами формування та функціонування уряду є важливим показником процесів демократизації адміністративно-державного управління. У результаті реформ парламент в цілому і фракції політичних партій у парламентах держав Східної Європи отримали широкі можливості по контролю над діяльністю всіх державних органів виконавчої влади.

Структура парламенту

Структура парламентів ЦСЄ є досить складною. Основним її елементом є сама колегія депутатів - наприклад, Фолькетинг в Данії, шведський Риксдаг, Рійгікоу (Державні збори) в Естонії. Державне право звичайно вимагає, щоб депутатська колегія (палата) була реально працюючим органом. Одна з умов такого роду полягає в тому, що палата має приймати рішення в присутності певної кількості депутатів - у більшості випадків не менше половини її загального складу. Разом з тим такий древній парламентський орган, як Палата громад у Великобританії, не має суворих правил з приводу її кворуму. Лише у разі, якщо рішення прийняте за участю менше 40 депутатів, вона вважається недійсним.

У структуру парламенту входять його керівні органи. Перш за все до них відносяться голови (спікери) парламентів чи палат. Положення керівника особливе. Неупередженість голови є одним з важливих обставин, що сприяють зниженню напруження парламентської боротьби. Спікер Палати Громад тому відмовляється від своїх політичних уподобань; на чергових виборах він не бере участі в агітації за свою кандидатуру, а партії, навіть опозиційні, не висувають своїх кандидатів в окрузі, де балотується чинний спікер. Іноді спікер може репрезентувати опозиційну партію.

У парламенті створюються постійно діючі органи, звичайно іменовані комітетами, комісіями. У комітетах і комісіях беруть участь депутати від різних партійних фракцій, але особливо точно партійний принцип дотримується при формуванні комісій у коаліційних, що не мають певного партійної більшості, парламентах.

Як правило, комісії і комітети не мають вирішальних повноважень. Хіба що в деяких випадках парламенти наділяють їх правом ухвалювати рішення з другорядних питань, наприклад за результатами розслідувань. У цілому ж завдання комісій полягає у підготовці проектів рішень, що приймаються парламентом. Залежно від змісту підготовлюваних проектів комітети і комісії бувають:

- Законопідготовчими. Вони розробляють або розглядають проекти законів, бюджету чи резолюцій за проектом бюджету, запропонованим урядом, та інші проекти;

- Слідчими. Слідчі комітети і комісії за рішенням законодавчого органу, але власної ініціативи або з інших підстав проводять парламентські розслідування, як правило у зв'язку з порушеннями у діяльності урядових установ, органів, що відають процедурою виборів. За результатами розслідування вони пропонують парламенту проект резолюції, рішення. Наприклад, конституційна комісія шведського Риксдагу вправі запропонувати депутатам прийняти рішення про порушення переслідування проти будь-кого з міністрів;

- Погоджувальними, які утворюються в двопалатних парламентах. Вони призначені для вирішення розбіжностей між палатами, розробки проектів рішень з тих питань, які викликають розбіжності. Зазвичай погоджувальні комітети складаються на паритетних засадах, тобто кожна палата представлена ​​рівною кількістю депутатів.

Комітети і комісії можуть бути постійними і тимчасовими, тобто призначеними для виконання разової роботи. Зазвичай погоджувальні та слідчі комітети є тимчасовими. У більшості парламентів постійні комітети і комісії обираються для виконання законопідготовчих робіт по заздалегідь визначеному колу питань - бюджетні, військові, соціально-економічні та інші комітети. Але, наприклад, у британському парламенті предмет діяльності комітетів заздалегідь не визначений. Вони навіть не отримують найменувань, а просто позначені літерами "А", "В", "С", "D" і далі. У міру необхідності спікер Палати громад доручає одному з комітетів провести підготовку якогось питання до слухання у парламенті. Однак, якщо того зажадає уряд, створюються особливі, разові комісії для розгляду законопроектів, що надійшли від виконавчої влади. І тоді бюджетний або інше питання буде готувати не та комісія, яка до того призначена, а тимчасова, сформована за міністерською ініціативою.

Партійні фракції також є частиною парламенту. Закон встановлює деякі умови, які необхідно дотримати при утворенні фракцій:

- Фракції реєструються у спікера або в бюро парламенту;

- Фракція повинна налічувати певну кількість депутатів. За регламентом парламенту Болгарії, наприклад, було встановлено, що фракція може бути утворена в кількості не менше 10 членів. Правда, коли союзна з соціалістами фракція Болгарського бізнес-блоку скоротилася до 7 учасників, регламент швидко поміняли, скоротивши необхідну чисельність фракції до потрібної цифри 7.

Фракцію очолюють лідери, які керують нею за сприяння своїх помічників. Саме головна фракція чи група фракцій, утворює більшість, попередньо визначають кандидатури членів уряду. За ними може бути закріплено право законодавчої ініціативи.

У деяких країнах ЦСЄ створюються так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами будь-якої партії, або які не побажали стати членами наявних фракцій.

При характеристиці структури парламенту слід назвати також його зовнішні та допоміжні органи. До зовнішніх органів належать парламентські уповноважені (омбудсмани, народні захисники) з правових, фінансових та інших питань. У їх функцію входить контроль за державною адміністрацією, здійснюючи який уповноважені представляють парламенту доповіді, збуджують розслідування, звертаються до правоохоронних органів з метою притягнути до відповідальності чиновників, у діяльності яких вбачаються порушення прав людини, бюджету та інші порушення.
Омбудсмани не пов'язані необхідністю дотримуватися суворої процедури, подібну до тієї, що регулює діяльність суду або поліції. Вони мають можливість без будь-яких обмежень приймати звернення приватних осіб. Уповноважені не мають вирішальних, юрисдикційних повноважень. Проте звернення парламентського уповноваженого у міністерство, інша установа за роз'ясненнями може виявитися достатньо для того, щоб припинити правопорушення.

Зовнішніми органами парламенту можуть бути депутатські делегації, в тому числі делегації, які беруть участь у міжпарламентських асамблеях, міждержавних союзних органах. Допоміжну частину в структурі парламенту представляють собою спеціальні, консультативні служби, персонал архівів і бібліотек, парламентська поліція (гвардія). У японському парламенті функції такої служби виконує комісія з організації внутріпарламентської роботи, яка відає багатьма питаннями - наприклад, стверджує меню страв, що подаються депутатам на обід. Особою, начальником над допоміжними службами, є голова парламенту (палати).

Така в загальних рисах структура парламенту. Однак законодавча установа складається не тільки з голови, комісій, фракцій. Основу парламенту складають його члени. Політико-правове становище парламентарія, поряд з особистими якостями і партійними орієнтаціями, визначає його поведінку в законодавчих зборах і саму роботу парламенту.

Висновки

Отже, парламент є одним з основних гілок влади в країнах ЦСЄ. В залежності від історичного розвитку та в загальному від процесу державотворення в кожній країні ЦСЄ парламент має свою назву і певні особливості. Окрім цього, не у всіх країнах є однаковою внутрішня структура парламентів. Ці всі аспекти залежать від конституції кожної з країн. Можна зробити висновок, що все ж у більшості країн ЦСЄ діє двопалатний парламент. Також, досить важливою є така функція парламенту як формування уряду. Однак, це також залежить від процедурного характеру в кожній країні ЦСЄ окремо.

Список використаної літератури:

1. Баранов, Н. А. Административные системы стран Центральной и Восточной Европы/Н.А. Баранов [ Інтернет ресурс]. - Режим доступу : http://nicbar.narod.ru/adm_sist_lekzia16.htm. - Заголовок з екрану.

2. Бесчасний, В.М. Класифікація парламентів/ В.М. Бесчасний [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com.ua/18800413/pravo/klasifikatsiya_parlamentiv . - Заголовок з екрану.

3. Определение и структура парламента [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/books/127/8587/25/. - Назва з екрану.

4. Парламент в зарубежных странах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://revolution.allbest.ru/law/00224815_0.html. - Назва з екрану.

5. Понятие парламента, его структура и порядок формирования [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://otherreferats.allbest.ru/law/00004918_0.html. - Назва з екрану.

Вступ

Державні функції в кожній країні здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави - парламент, глава держави і уряд, верховний суд - реалізують основні владні повноваження, а їхня діяльність набуває політичної значущості. Проаналізувавши роботу вищих органів, можна визначити, на яких засадах функціонує державний механізм у цілому.

Значну увагу в характеристиці вищих органів держави приділяють парламентам, які розглядають як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів держави. Відомо, що немало конституцій було прийнято парламентами або за їхньою безпосередньою участю, і саме конституції утворюють правову основу для існування і функціонування всього державного механізму. Звідси можна говорити про установчу роль парламентів щодо інших елементів цього механізму.

Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представницькими органами державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів - так званих установчих зборів (конституційних конвентів, асамблей), - діють на постійній основі.

Парламенти - це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях - також і на рівні їхніх суб'єктів.

1. Поняття і структура парламенту в країнах ЦСЭ

Термін «парламент» має узагальнююче значення. Представницькі органи нерідко мають інші офіційні назви. Наприклад «національні збори». Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодержавного органу. Близькими за змістом до неї є назви «народні збори» (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або «державні збори» (Естонія та Угорщина). У деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного устрою – «федеральні (союзні) збори». Нарешті, є країни, представницькі органи яких мають такі назви, як «законодавчі збори (асамблея)»,  «палата представників (депутатів)» або ж «палата провінцій»(Хорватiя), «Верховна (національна) Рада» (Словаччина, Україна)

Парламенти в деяких  країнах ЦСЄ мають зовні суто індивідуальні назви. Наприклад, сейм (Латвія, Литва), сабор (Хорватія), скупщина (Словенія), союзна скупщина (Югославія)  тощо. Усі ці назви мають значення офіційних термінів, якими позначають парламенти та їх представницький характер

У конституціях Молдови таЧехії використовується термін  «парламент». Водночас основні закони Польщі такого терміну не знають, конституція не позначае обидві палати як єдиний законодавчий орган - парламент. Це, однак, не означає, що він тут не існує. Про це свідчать зміст повноважень палат і порядок їх взаємодії, передбачені в конституційних текстах. Найпоширеніші назви верхньої палати парламенту – Сенат (Польща, Румунія та ін.), Віче громадян (Союзна Республіка Югославія)

Одним з вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища та визначенні особливостей представницьких органів конкретних країн є їх побудова. У свою чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є двопалатність, або бікамералізм.

Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їхній боротьбі за політичну владу. В наш час існування верхніх палат передусім пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент звичайно ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. Нерідко пишуть, що діяльність верхніх палат має стримувати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігатиметься рівновага в державному механізмі.

Сьогодні двопалатність вже не має значення типової риси явища парламентаризму. Однопалатні представницькі органи були утворені в країнах Центральної та Східної Європи (за винятком Югославії). Проте характерно, що в наші дні Польща, Румунія, Словенія, Чехія і Хорватія звернулися до двопалатної форми побудови парламентів.

Характеристика парламентів передбачає детальний розгляд структури їхніх палат. Найважливішими елементами цієї структури є парламентські фракції, керівні органи і комісії (комітети). Усі вони своєю діяльністю забезпечують функціонування представницького органу та реалізацію його завдань.

Парламентські фракції (групи, клуби) утворюються за принципом належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репрезентованої у представницькому органі. Угруповання депутатів за іншими принципами звичайно забороняються, хоч існують країни, де, крім фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів на основі спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо.

Фракції мають свою внутрішню організацію. Вони звичайно утворюють керівні органи. Для розв'язання питань поточної парламентської роботи фракції у своєму складі формують так звані робочі групи, які, зокрема, вивчають ті питання, що є предметом окремих законопроектів з порядку денного. Робочі групи мають тимчасовий характер і діють до розв'язання відповідних питань. Фракції орієнтуються на рекомендації робочих груп, до складу яких призначають найбільш компетентних депутатів.

Слід також вказати на існування так званих рульових комітетів. Фактично вони виконують роль колегіальних керівних органів фракцій. До кожного з рульових комітетів входять лідер партії в палаті, голова конференції, а також організатори, що займаються питаннями партійної дисципліни в палаті. Звичайно до їхнього складу входять і члени ряду важливих постійних комітетів палати, які репрезентують там свою партію. В рамках фракцій створюються інші внутрішні комітети, які займаються організаційною роботою.

Крім керівних органів палат, у парламентах нерідко утворюються й інші колегіальні структури, що також вирішують суто організаційні питання і, зокрема, займаються парламентською процедурою. Це конференції голів, ради голів тощо. До їхнього складу, крім керівників палати (парламенту), входять голови постійних парламентських комісій або керівники фракцій, або ті й інші.

Основною організаційно-правовою формою роботи постійних комітетів (комісій) є їх засідання. Кворум складає в Польщі – 1/3. На засіданнях попередньо обговорюють законопроекти, від їхнього імені співдоповідач виступає на парламентарному засіданні парламенту (палати). Комітетська стадія обговорення законопроекту багато в чому визначає їх зміст і долю. Комітети (комісії) часто обговорюють інформації керівників відповідних виконавчих відомств.

Палати (парламенти) у разі необхідності утворюють тимчасові комісії – слідчі, ревізійні, спеціальні, особливі, редакційні та ін. Такі комісії утворюються для розгляду будь-якого конкретного питання та припиняють своє існування після підведення підсумків своєї діяльності. Для них характерними особливостями є суворо обмежені повноваження і терміни дії.

Прямі вибори верхніх і нижніх палат трохи різняться. Якщо депутати нижньої палати обираються за пропорційною, то депутати верхньої — за мажоритарною або за змішаною системою (існує й прецедент формування верхньої палати за соціально-корпоративним принципом). У деяких країнах існують непрямі, або багатоступеневі, вибори. Так, сенат парламенту обирається спеціальними колегіями, які утворюються в департаментах. До складу кожної колегії входять депутати нижньої палати парламенту від департаменту, генеральні радники (члени департаментського органу самоврядування) і делегати від муніципальних органів. Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із 47 воєводств обирає по два, а два найбільших за кількістю населення воєводства – по три сенатори.

Кількісний склад парламенту визначається безпосередньо конституціями або іншими законодавчими актами. Конституція, наприклад, Чехії закріпила у кількісному складі палати депутатів 650 чоловік, а сенаторів – 315. Сейм Польщі складається із 460 депутатів, а Сенат – із 100 сенаторів.

Форми організації керівних органів палат можна поділити на три основні групи:

1) в яких є одноосібні голови палат - за загальним правилом, вони мають одного або декількох заступників (Румунія).

2) керівництво якими здійснюють утворені (обрані) ними колегіальні органи - президії, постійні комітети тощо (Чехія).

3) ті, де в палатах парламенту є і голова й утворений палатою (однопалатним парламентом) колегіальний орган. Тут поряд із обраним палатою головою з власними повноваженнями діють також обрані палатою або утворені партійними фракціями члени колегіальних керівних органів, які також володіють своїми правами. До складу такого керівного органу обов’язково входять голова палати, його заступники, секретарі та квестори.

2. Повноваження парламенту в країнах ЦСЭ

Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Вони не повновладні, неправомочні розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави, бо це б суперечило ідеї установчої влади. Всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, які й наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу поділу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тільки поділені і зрівноважують одна одну, а й рівні.

Традиційними питаннями, що розв'язує Парламент є:
— внутрішньодержавні питання
— питання війни та миру
— територіальні зміни
— ратифікація міжнародних договорів та угод
— визначення видатків на зовнішньо- та внутрішньополітичні та іншого характеру заходи.

Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компетенції, слід зазначити, що вони певною мірою пов'язані з побудовою представницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з двох палат, і, як правило, нижні палати відіграють більшу і навіть домінуючу роль. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат в цілому рівні. Характерно, що в нашi дні Польща, Румунія, Словенія, Чехія і Хорватія звернулися до двопалатної форми побудови парламентів.

В конституціях Польщі, Чехії та деяких інших держав регламентуються такi питання парламентських повноважень . Зокрема, згідно зі ст.70 Конституції Чехії, “законодавча функція здійснюється спільно обома палатами”. Для характеристики компетенції парламентів важливе значення має оцінка змісту конституційно-правового статусу самих парламентаріїв. Як зазначалося, практично в усіх розвинутих країнах депутати не зв'язані юридичними обов'язками щодо своїх виборців. Вони вважаються представниками не відповідних виборчих округів, а всього народу (виборчого корпусу) в цілому, і не можуть бути відкликані виборцями. Тим самим їхній мандат не має імперативного характеру, і його прийнято називати вільним. Такий характер депутатського мандата звичайно фіксується в конституціях.

Конституції зарубіжних країн закріплюють термін повноважень парламенту, протягом якого він виконує покладені на нього функції. Цей термін залишається незмінним або може тривати, скорочуватися за власним рішенням або рішенням глави держави чи уряду.
Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відносини між законодавчою та виконавчою владою Республіки Польща, а також про місцеве самоврядування (“Мала Конституція” 1992 p.): “Сейм може бути розпущений власною постановою, прийнятою не менш як двома третинами голосів загального складу депутатів” (ст. 4, п. 3). Президент Республіки Польща може розпустити Сейм після заслуховування Маршала Сейму та Маршала Сенату; одночасно з розпуском Сейму припиняється термін повноважень Сенату (ст. 4, п. 4 Конституції).
У конституціях деяких країн указані підстави для розпуску парламенту. Підставою для розпуску президентом Народних зборів Болгарії є неможливість сформувати Раду Міністрів як представника третьої парламентської групи. У цьому разі президент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори та призначає нові вибори. Під час дії Конституції Республіки Болгарія 1991 р. президент двічі розпускав Народні збори та призначав нові вибори.
Президент Республіки Польща може розпустити Сейм, якщо той протягом трьох місяців не прийняв закон про бюджет (ст. 21 “Малої Конституції”). Сейм може виявити недовіру Раді Міністрів і обрати нового голову Ради Міністрів і запропонований ним склад уряду. Якщо Сейм виявив недовіру Раді Міністрів і не обрав її голову, то президент має право прийняти відставку уряду або розпустити Сейм (ст. 57- 62 “Малої Конституції”). Так, у 1993 р. президент розпустив Сейм і призначив нові вибори.
Конституції окремих країн закріплюють умови, що виключають право глави держави приймати рішення про розпуск парламенту в цілому чи його нижньої палати.
Так, Президент Болгарії не може розпускати Народні збори протягом трьох місяців до закінчення строку свого мандата.

Не можуть достроково бути розпущені парламенти Іспанії, Польщі, Португалії та інших країн під час надзвичайного стану, а Сейм Польщі – особою, яка тимчасово заміщує президента. Основні закони Угорщини обмежують право президента розпускати парламент. Президент Угорщини протягом терміну своїх повноважень може скористатися наданим йому правом розпуску Державних зборів не більш як двічі.
Термін повноважень парламенту – це встановлений конституцією даної держави період часу, протягом якого орган державної влади здійснює свої конституційні функції складом депутатів, обраних під час проведення виборів. Це визначення притаманне як однопалатному, так і двопалатному парламенту, верхня палата кожного з яких обирається на один і той самий термін, що й нижня палата і розпускається разом з нею.

Поняття депутатського індемнітету означає, що член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов'язків у представницькому органі. В теорії і практиці англомовних країн термін “індемнітет” замінений поняттям привілею свободи слова.

Принцип депутатського індемнітету прийнятий в усіх країнах. Проте іноді йому надають дещо звуженого значення. Зокрема, в Латвії депутати на загальних підставах несуть відповідальність за наклеп, а в Литві - за наклеп і образу.

Зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв визначає також принцип несумісності депутатського мандата і певних посад. Згідно з цим принципом, депутат протягом усього строку своїх повноважень не може займати визначені законом посади, що повинно сприяти його незалежності під час роботи у представницькому органі. Цей принцип доповнює умови дискваліфікації на виборах кандидатів у депутати (принцип невиборності). На відміну від таких умов, несумісність мандата і певних посад стосується не кандидата, а вже обраного депутата, який мусить відмовитися від своєї попередньої посади аби посісти місце в парламенті.

В Македонії, Словаччині  членство в парламенті визнається абсолютно несумісним з міністерським портфелем. В Болгарії, Естонії в таких випадках депутати тимчасово припиняють свої повноваження. В Естонії повноваження резервних членів парламенту припиняються після поновлення депутатських повноважень тих, хто тимчасово був членом уряду.

3. Порядок роботи парламенту й законодавчий процес

Для оцінки парламентської компетенції і діяльності мають значення характеристики, віднесені до законодавчого процесу. Цей процес об'єктивно поділяється на ряд стадій. Початковою стадією є внесення законопроекту. Зміст цієї стадії прямо пов'язаний з правом законодавчої ініціативи. Коло суб'єктів цього права залежить від форми правління, прийнятої в тій чи іншій країні.

У країнах з парламентарними формами правління суб'єктів права законодавчої ініціативи в більшості випадків двоє: окремі депутати і уряд. Коло суб'єктів права законодавчої ініціативи в країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління не обмежується вищеназваними. У багатьох країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, це право належить президентам. В Австрії, Естонії, Латвії, Словаччині, Угорщині суб'єктами права законодавчої ініціативи визнані комісії (комітети) парламентів, в Естонії - парламентські фракції, в Чехії - представницькі органи місцевого самоврядування.

У цілому ряді країн суб'єктами права законодавчої ініціативи проголошені палати парламенту. Звичайно це означає, що законодавча функція здійснюється представницьким органом. Суб'єктом права законодавчої ініціативи названі верхні палати парламентів в Польщі, Чехії i Хорватії. Характерно, що відповідні законопроекти нерідко вносяться в нижню палату через уряд.

Особливістю парламентаризму Білорусі, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словенії є так звана народна законодавча ініціатива.  Слід додати, що в Латвії  та в ряді інших країн припускається тільки колективне внесення законопроектів. Кількість підписів депутатів під таким законопроектом звичайно дорівнює або наближається до такого числа членів парламенту, яке необхідне для організації фракції.

Процедури реалізації права законодавчої ініціативи прямо пов'язані з внутрішньою побудовою представницьких органів. У двопалатних парламентах, де палати рівноправні, законопроект може бути внесений в кожну з них. Такий самий порядок застосовується в парламентах тих краiн ЦСЄ, палати яких не є рівними. У тих країнах, де законопроект може ініціюватись в обох палатах, це звичайно і робиться з метою прискорення законодавчого процесу.

Наступною стадією законодавчого процесу можуть бути дебати в палаті щодо законопроекту. Ця стадія визначається як друге читання, вона передбачає постатейне обговорення, внесення поправок, голосування тощо. Залежно від особливостей регламенту загальні дебати проводяться до  або після розгляду законопроекту в постійній парламентській комісії (комітеті). Цей момент має принципово важливе значення. Якщо законопроект передається в комісію після його обговорення в палаті з прийнятим нею рішенням, то таке рішення зобов'язує комісію, і вона практично діє за інструкцією палати. Якщо ж законопроект надходить у комісію ще до його детального розгляду в палаті, то саме комісія у багатьох випадках вирішує його долю і визначає його зміст.

Однією із стадій законотворчості є розгляд законопроекту в комісії (комітеті). У будь-якому випадку постійні комісії суттєво впливають на остаточне рішення палат, а іноді навіть фактично їх підміняють. Робота парламентської комісії за своєю процедурою мало відрізняється від роботи самої палати на стадії загальних дебатів, хоча звичайно ця робота проводиться в закритих засіданнях. За її результатами комісія готує доповідь. Після цього законопроект надходить або повертається в палату.

У країнах, де загальні дебати щодо законопроекту передують розгляду в комісії, після повернення його в палату він детально розглядається (так звана стадія доповіді). Це дає змогу депутатам відкоригувати зміст законопроекту. Після цього відбувається трете читання, в процесі якого законопроект ще раз обговорюється і приймається без принципових змін.

Повертаючись до характеристики стадій законодавчого процесу за рубежем, слід зазначити, що у двопалатних парламентах законодавчий процес практично завжди проходить в обох палатах.  Свої особливості має законодавчий процес у парламенті Чехії. Коли нижню палату розпущено, сенат має право приймати законопроекти з “невідкладних питань”. Відповідні акти верхня палата може приймати тільки за ініціативою уряду. На першій сесії після поновлення роботи парламенту ці акти повинні бути схвалені нижньою палатою, без чого вони не мають сили. Водночас у такий спосіб не може бути змінена конституція, прийнятий бюджет чи фінансовий законопроект, також не можуть бути прийняті законопроекти з питань виборчого права і ратифікації деяких міжнародних договорів.

Кінцевою стадією законодавчого процесу є офіційне опублікування закону, тобто доведення його до загального відома. Опублікування звичайно здійснюється главою держави або від його імені. Строки опублікування не встановлюються, хоча в окремих випадках конституції містять вимогу негайного обнародування закону після одержання ним санкції глави держави. Тексти законів публікуються у спеціальних офіційних виданнях.

З процедурою опублікування законів пов'язане набуття ними чинності, хоча нерідко закони починають діяти відразу ж після підписання. Як правило, закон набуває чинності через певний час після його офіційного опублікування. Іноді він починає діяти з моменту, вказаного у його тексті.

Висновки

Державні функції в кожній країні здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави - парламент, глава держави і уряд, верховний суд - реалізують основні владні повноваження, а їхня діяльність набуває політичної значущості. Значну увагу в характеристиці вищих органів держави приділяють парламентам, які розглядають як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів держави.

З вищевикладеного зрозуміло, що інтерес до парламентів зумовлений і тим, що вони є представницькими органами, а в основі їх формування і роботи лежать ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне життя пов'язане із становленням сучасної державності зарубіжних країн. Одним з вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища та визначенні особливостей представницьких органів конкретних країн є їх побудова. У свою чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є двопалатність, або бікамералізм. У федеративних державах двопалатна побудова парламентів вважається практично обов'язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб'єктів федерації та їхнього населення. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх - тільки свій штат, провінцію тощо.

Таким чином, характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і головні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань надав мені змогу скласти об'єктивне уявлення про те, як реалізуються засади теорії народного представництва в зарубіжних країн.

Проаналізувавши загальні закономірності побудови парламентів зарубіжних країн стала зрозумілою реальна роль представницьких органів у здійсненні державної влади, справжнє місце їх у державному механізмі.

Список використаної літератури

Азнар М. Двопалатний парламент в країнах-членах Європейського Союзу. // UEPLAC, 2001 р.

Артур Білоус, "Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи", Нова політика, 1999, ч.1(21), ст.2-5.

Загальна теорія держави і права. /За ред. В.В. Копейчинкова, К: Юрінком Інтер-1999 р., С. - 76.

Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод личности. - М., 1993.

Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право. - К., 1993.

Парламенты мира. - М., 1991.

Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. - М., 1993.

Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. - К., 1995.

Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. - К., 1993.

Шаповал В.М. Конституційні системи зарубіжних країн. - К., 1992.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - К.: АртЕк, Вища шк., 1998. - 264 с.

Інститут уряду, функції та структура

Поняття уряд може мати троїсте значення. У найширшо­му розумінні, цей термін означає сукупність політичних органів держави, включаючи парламент. У менш широкому значенні – сукупність органів, які утворюють виконавчу владу, тобто главу держави і раду міністрів. Нарешті, у вузькому розумінні, під урядом розумієтьсятільки та частина виконавчої влади, яка утворена з колегії міністрів (рада міністрів), за винятком глави держави[1].

Як відомо, ще Дж. Локк і Ш.Л.Монтеск’є, які обгрунтували концепцію розподілу влад, вважали, що обмежений монарх, будучи главою держави, одночасно буде здійснювати виконавчу владу через підлеглих йому міністрів. Саме згідно з цими уявленнями створювались багато ранніх конституцій у монархічних державах.

Незважаючи на використання у конституційному праві різних держав світу неоднакових понять, термін уряд є нібито узагальнюючим. Проте, як зазначає професор Сорбонського університету Ф.Ардан, до цього часу в юридичній науці не дано точної відповіді на елементарне запитання: що таке уряд?

В енциклопедичних виданнях і конституційно-правовій літературі різних країн під терміном "уряд" розуміють, зокрема: "центральний орган держави"; "вищий колегіальний виконавчий орган держави"; як "орган, який володіє виконавчою владою у державі". Проф. В.М.Шаповал таким чином визначає цей термін: "Уряд … один з вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері управління".

Вразливість деяких із цих дефініцій очевидна. Уряд не можна визначити як центральний орган держави, оскільки у країнах із парламентарною формою правління таким є парламент. Не є уряд і вищим колегіальним виконавчим органом держави, особливо у президентських республіках і в абсолютних монархіях, де глава держави нерідко приймає рішення одноособово. Не можна кваліфікувати уряд як орган, який володіє виконавчою владою у державі, в силу того, що у багатьох державах виконавча влада поділяється між главою держави і урядом.

Звернемось тепер до конституційних визначень терміну "уряд". Ст. 108 Конституції Словаччини фіксує таке положення: "Уряд Словацької Республіки є вищим органом виконавчої влади". Загальноприйняте позначення уряду в конституційному праві більшості держав зводиться до того, що він є органом виконавчої влади.

Цікаво, що ще В. Даль тлумачив поняття "уряд" ("правительство") як "правління або управління, начальствування", знаходячи коріння цього слова в іншому – "правильний", "згідно з правилами".

Підсумовуючи аналіз визначень терміну уряд у науковій літературі та законодавстві ( насамперед, у конституціях) можна запропонувати таку дефініцію: уряд – це орган, який володіє виконавчою владою у державі і здійснює загальне управління державними справами згідно із законодавством (згідно із правилами).

Конституційно-правовий статус уряду складається із сукупності норм, які регулюють порядок формування і повноваження уряду, його структуру, звітність, взаємовідносини його членів як між собою, так і з іншими державними органами.

Залежно від форми правління та ступеня участі парламенту у формуванні уряду в конституційній теорії та практиці зарубіжних країн застосовують дві основні моделі або два основних способи формальної процедури: парламентську і позапарламентську.

У державах зі змішаною республіканською формою, а також з парламентарними формами правління застосовується т.зв. парламентський спосіб утворення уряду, суть якого полягає в тому, що орган народного представництва безпосередньо здійснює відповідні процедури, пов’язані з формуванням уряду. У будь-якому разі утворення урядів відбувається на базі підсумків парламентських виборів до нижньої палати (однопалатного парламенту). Прикладом парламентської моделі формування уряду є положення ст. 37 Конституції Греції. Згідно з цією статтею, Президент Республіки призначає Прем’єр-міністра, а за його пропозицією решту членів Уряду і заступників міністрів – Прем’єр-міністр.

Прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті. Якщо жодна з партій не має абсолютної більшості місць у парламенті, президент Республіки доручає лідерові партії, яка має відносну більшість місць, вивчити можливість формування Уряду, який користувався би довірою парламенту. У випадку його невдачі президент доручає таку ж місію лідеру партії, яка посідає за кількістю місць друге місце у парламенті, а якщо і ця спроба не матиме успіху – лідеру третьою за чисельністю місць у парламенті партії. У разі, якщо пробні мандати не дадуть результатів, президент скликає лідерів партії і доручає їм формувати уряд із представників усіх парламентських партій з метою проведення загальних виборів. У випадку невдачі і цієї спроби – доручає місію формування Уряду злагоди з цією ж метою на голову або Державної ради, або Верховного касаційного суду, або Контрольної ради і розпускає парламент.

Цікаво, що в ряді держав можливе й обрання парламентом (точніше парламентськими фракціями) окремих міністрів.

Щодо питання формування уряду, то вважається, що уряд має підтримку нижньої палати доти, доки вона не проголосує проти його пропозиції з принципово важливого питання або прямо не висловить йому недовіру. В сучасних умовах у багатьох державах голова уряду після його призначення повинен у встановлений основним законом строк подати парламенту (нижній палаті) склад уряду й урядову програму, щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту (палати) приймають абсолютною більшістю голосів. Така процедура називається інвеститурою уряду. Парламентська інвеститура (затвердження) дається або нижньою палатою, або обома палатами окремо, іноді на спільному засіданні палат (Румунія).

У президентських республіках застосовується суто позапарламентський спосіб формування уряду.

Досить суттєвими є і питання, пов’язані з організацією самого уряду як колегіального органу. І хоча деякі з них мають конституційне значення, проте у переважній більшості випадків в Основних законах про них нічого не сказано. Насамперед, докладно зупинимось на використанні термінів, які застосовуються в різних країнах для позначення членів уряду. До складу уряду поряд з його головою входять державні міністри, міністри, міністри без портфеля, статс-секретарі, а також молодші міністри і парламентські секретарі. В одних країнах державні міністри очолюють найбільш важливі департаменти і в силу цього координують діяльність деяких суміжних міністерств. Даний ранг тут вважається більш високим, ніж просто ранг міністра. В інших же країнах він, навпаки, вважається більш низьким, оскільки державні міністри в них є тільки заступниками голів великих міністерств.

Міністри (фр. mіnіstrе, лат. mіnіstеr – слуга) – це родова назва керівників найбільш важливих органів державного управління, які входять до складу уряду (закордонних справ, торгівлі, освіти тощо). Вони завжди є членами уряду. Міністри без портфеля – це посадові особи, члени уряду, які не керують міністерствами, але виконують окремі доручення голови уряду і які мають право вирішального голосу на засіданнях уряду. Деякі з них включаються до складу уряду з урахуванням їхньої важливої ролі у правлячій партії. У даний час вони існують у багатьох країнах. Парламентські секретарі (іноді їх іменують молодшими міністрами) функціонують в основному в окремих країнах англосаксонського права із парламентарною формою правління. Головним їхнім завданням є надання допомоги міністрам, главам департаментів у здійсненні їх парламентських обов'язків. Нарешті, в деяких країнах поряд з міністром для керівництва департаментом призначається статс-секретар, який виконує або функції заступника міністра, або відає певною ділянкою роботи всередині даного відомства.

В урядах деяких країн передбачається посади заступників голови уряду. Внутрішня структура урядів різноманітна, проте її можна звести до двох основних систем – континентальної та англосаксонської. Континентальна система характеризується тим, що до складу уряду входять усі керівники центральних відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією, подібний порядок організації уряду призводить до збільшення його чисельності. Тому в багатьох країнах утворюється більш вузький орган (бюро, президія, рада), який складається з державних діячів, які очолюють найважливіші відомства.

Англосаксонська система урядової структури відрізняється двома суттєвими особливостями: по-перше, реально існуючий виконавчий орган державної влади конституцією не передбачений (кабінет існує на основі конституційної угоди). По-друге, до складу уряду у власному розумінні цього слова, тобто кабінету, входять не всі керівники центральних виконавчих відомств, а тільки найважливіших з них. Отже, при англосаксонській системі поняття "уряд" і "кабінет" не збігаються, про що вже йшлося вище.

На сучасному етапі спостерігається тенденція до звуження складу уряду – чисельний склад коливається від 6 до 20. Звичайно ж, центральною політичною фігурою, яка володіє величезними повноваженнями, є голова уряду (прем'єр-міністр). Нерідко він поєднує в своїх руках функції лідера партії та керівника найбільш могутнього органу державної влади.

Функціонування уряду як колегіального органу при вирішенні політичних проблем і питань управлінського характеру багато в чому залежить від форми правління і політичного режиму, розстановки політичних сил, традицій та звичаїв, які склалися в тій чи іншій державі. У президентських республіках, а також в абсолютних і дуалістичних монархіях засідання уряду проводяться на власний розсуд носія виконавчої влади, без будь-якої суворо певної періодичності. Основною формою роботи кабінету залишається не стільки колективне обговорення тих чи інших питань, скільки їх вирішення главою держави одноособово або спільно з тими чи іншими міністрами, радниками, фахівцями. Однак при розгляді питань, які зачіпають інтереси багатьох відомств, наприклад, бюджетних, проводяться наради зацікавлених керівників (нерідко під головуванням глави держави), в ході яких відпрацьовується проект рішення.

У змішаних і парламентарних республіках, а також парламентарних монархіях основною формою функціонування уряду (кабінету) є проведення його чергових засідань. У парламентарних державах такі засідання проводяться звичайно в період парламентської сесії один, два або навіть три рази на тиждень. В окремих країнах розрізняються різновиди засідань кабінету. Наприклад, основним є т.зв. "загальне засідання", що проводиться не рідше одного разу на тиждень під час парламентської сесії. На ньому обговорюються найбільш важливі політичні питання. Другим різновидом засідань кабінету є т.зв. "засідання за обідом". Як правило, члени уряду обідають разом в їдальні урядового приміщення, де крім них, не буває відвідувачів. Багато рішень приймаються під час цих неофіційних обідів, після брифінгу, проведеного тим чи іншим міністром. Існує третій, ще менш формальний, спосіб прийняття рішень – два або три міністри обговорюють питання між собою і приходять до згоди, щоб не забирати час у решти членів кабінету.

Ще однією важливою формою функціонування уряду є діяльність різних комітетів при голові уряду. Всі вони існують поза формалізованою структурою уряду, утворюються і ліквідуються за рішенням прем'єр-міністра.

Переважну частину часу засідання уряду звичайно посідають рутинні питання. Дискусія проводиться з питань, з яких не досягнута попередня згода. На засіданнях заслуховуються також інформації з різних аспектів внутрішньої та зовнішньої політики. Протокол засідання веде присутній на ньому спеціальний чиновник. Протоколи засідань є таємними і не публікуються. Рішення формулюються головою уряду і не обов'язково ставляться на голосування.

Рішення, що приймаються урядом або від його імені головою виконавчої влади, можуть розрізнятися за своєю юридичною силою. Акти виконавчої влади мають різні назви в окремих країнах. Усі акти виконавчої влади мають загальнообов'язковий характер, вони діють на всій території країни.

Більшість конституцій зарубіжних країн, як правило, не містять розгорнутих положень, які би детально регламентували компетенцію урядів.

У т.зв. "старих конституціях" регламентацію компетенції уряду зведено до формули "виконавча влада належить королю".

В конституціях держав Центральної та Східної Європи детально про компетенцію урядів ідеться. Наприклад, ст. 35 Конституції Угорщини так визначає компетенцію Уряду: а) захищає конституційний порядок, захищає і гарантує права громадян; б) забезпечує виконання законів; в) спрямовує і координує діяльність міністерств та інших установ, які йому безпосередньо підпорядковуються; г) у співробітництві з міністром внутрішніх справ забезпечує нагляд за законністю дій місцевих органів управління через уповноважених республіки; д) забезпечує підготовку планів соціально-економіч­ного розвитку та їх виконання ; е) визначає завдання держави з питань розвитку науки і культури та забезпечує умови, необхідні для їх виконання; визначає систему соціального забезпечення та охорони здоров'я і забезпечує необхідні для цього матеріальні ресурси; є) контролює діяльність Збройних сил, поліції та інших силових органів; ж) вживає заходів для відвернення катастроф, що загрожують безпеці життя та власності грома­дян, для ліквідації їх наслідків та підтримання громадського порядку і безпеки; з) бере участь у формуванні зовнішньої політики; укладає міжнародні договори від імені уряду; і) виконує всі обов'язки, встановлені для нього законом; ї) у межах своїх повноважень видає закони і приймає рішення.

Із цього переліку можна вивести і предмети відання, і повноваження Уряду Угорської Республіки.

Уряди, як правило, наділені широкою предметною та функціональною компетенцією.

З позицій сучасної державно-правової доктрини, уряд у будь-якій державі покликаний забезпечити захист існуючого конституційного порядку, гарантувати права і свободи людини, захист зовнішніх інтересів держави, на нього покладено здійснення економічних, соціальних та інших функцій у сфері державного управління. Для здійснення таких завдань уряд наділяється необхідними владними правами і прерогативами, володіє матеріальними і фінансовими ресурсами, в його розпорядженні знаходяться розгалужені адміністративний та військово-поліцейський апарати.

Повноваження у сфері політичного керівництва. Конституції переважної більшості країн закріплюють за урядами провідну роль у розробці, формуванні та реалізації внутрішньої та зовнішньої політики. Англійські державознавці тепер стверджують, що виконавча функція полягає насамперед у пропагуванні загальної політики, її формулюванні та керівництві, її проведенні в життя.

Уряди, як правило, пропонують досить привабливі програми під гаслами "боротьба із безробіттям", "відродження країни" тощо. Однак у більшості випадків такі програми залишаються на рівні політичної риторики. Вони породжують тільки деякі політичні, але не правові наслідки та не створюють прав і обов'язків у юридичному розумінні слова.

Повноваження у галузі управління є винятково широкі й багатоманітні та охоплюють усі основні сфери суспільного життя. Оскільки уряд є вищим адміністративним органом країни, то він здійснює функцію загального управління, тобто діяльність, спрямовану на реалізацію політичних цілей, які висуваються ним. Передусім уряд узгоджує, координує і спрямовує діяльність усіх центральних міністерств і відомств. Ця функція здійснюється як за допомогою періодичних засідань кабінету, так і за допомогою комітетської системи. Не менш важливий засіб – використання адміністративного апарату. Уряд у будь-якій країні комплектує і безпосередньо спрямовує діяльність адміністративного апарату. Саме чиновники є головною ланкою, яка забезпечує послідовність і постійність у діяльності державного механізму. Через них уряд реалізує свої повноваження в конкретних сферах управління. Професійна бюрократія займається конкретною управлінською діяльністю. Адже відповідно до законодавства та прийнятої доктрини державні службовці повинні коректно виконувати приписи та накази уряду і надавати необхідні поради міністрам і начальникам з питань управління. Прийнято вважати, що вони несуть відповідальність за практичне здійснення урядової політики. Уряд володіє правом контролю та розслідування їхньої діяльності.

Повноваження в галузі законодавства. Умовно ці повноваження можна поділити на дві групи: перша — це участь у законодавчому процесі; друга – його власне правотворча діяльність. Участь уряду в законодавчому процесі здійснюються у двох напрямках. По-перше, уряд є головним джерелом законодавчої ініціативи. Так, парламентська статистика західноєвропейських країн підтверджує, що понад 90 % законопроектів, які ветуються парламентом і стають законами вноситься урядом.

По-друге, уряд здійснює вирішальний вплив на законодавчий процес. Для цього в президентських республіках уряд використовує право відкладального вето і безпосередні контакти з парламентаріями. Водночас у країнах із парламентарною формою правління партійні фракції є головним засобом, за допомогою якого уряд контролює законодавчий процес.

Нормовстановлюючу діяльність уряду можна також поділити на дві сфери: 1) власне регламентована влада, коли видаються різні нормативні акти на основі та на виконання парламентських законів; 2) делеговане законодавство, коли уряд видає нормативні акти за уповноваженням парламенту.

Зовнішньополітичні повноваження. Дискреційний, тобто на власний розсуд, характер зовнішньополітичних повноважень уряду досить широкий. Таке становище обґрунтовується конституційно-правовою доктриною, яка використовує при цьому концепцію зовнішнього суверенітету і зовнішньої влади. Згідно з першою концепцією зовнішньополітичні повноваження федерального уряду є похідними від особливої природи зовнішнього суверенітету і здійснюються незалежно від того, закріплені вони в конституції чи ні. Друга концепція, яка виходить із особливої природи зовнішньої влади, обґрунтовує свободу самостійного прийняття ухвал уряду при проведенні зовнішньої політики. Це виправдовується особливими умовами її здійснення і передбачає мінімальну гласність і майже відсутність парламентського контролю. До числа юридично закріплених повноважень уряду у цій сфері відносяться: а) визначення загальних цілей, шляхів і засобів реалізації зовнішньої політики, а також давання вказівок і директив дипломатичному апарату на проведення міжнародних переговорів; б) участь у ратифікаційному процесі; в) призначення дипломатичних представників; г) участь у вирішенні питань війни і миру.

Інші повноваження. Чисто урядовим повноваженням є складання та виконання бюджету. В країнах із парламентарними формами правління уряду в разі внутрішніх заворушень або зовнішньої загрози належить право прийняття надзвичайних заходів. Зауважимо при цьому, що умови застосування урядом надзвичайних повноважень детально регламентовані на конституційному рівні. У багатьох країнах діє спеціальне законодавство про надзвичайний стан.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що визначальна роль уряду в державному механізмі в цілому забезпечується не тільки формальними його повноваженнями, які зафіксовані в конституційному законодавстві, а на практиці нерідко зумовлюється й тим фактом, що до складу уряду, як правило, входять найбільш впливові діячі держави. Саме тому уряд зазвичай є реальним центром політичної активності, своєрідним двигуном, який дає хід усьому державному механізму.