Європейська політико-правова традиція про співвідношення законодавчої і виконавчої влади

          Вивчення досвіду трансформації політичних та економічних структур у країнах Центрально-Східної Європи має надзвичайно важливе значення для України. Актуальність дослідження цієї тематики не потребує особливих доказів, оскільки саме тепер у нас розпочався динамічний процес переходу від однопартійності до багатопартійної політичної системи. Отже, цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України.

Навіть враховуючи різні так звані стартові умови, по суті, засади демократичного розвитку, наявні розбіжності трансформацій політичних структур у центрально-східноєвропейському регіоні, саме з позицій дослідження механізмів та філософії здійснення радикальних політичних змін слід відзначити як певний паралелізм у цьому аспекті, так і закономірності трансформаційних процесів у таких країнах регіону, як Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина.

Системні трансформації політичного та економічного характеру, які відбуваються ще і тепер, поряд із низкою чинників етнокультурного, внутріполітичного та міжнародного спрямування визначили, власне, спільну рису політичних змін в Угорщині, Польщі, Чехії та Словаччині, а саме – мирний перехід до демократії.

Відповідно до європейської політико-правової традиції більшість кран Центрально-Східної Європи мають парламентську форму правління. У західній юридичній і політичній науках вживають поняття «парламентської системи» (інша назва – «парламентське правління»), котре покликане поєднати власне два феномени – парламентаризм як явище, притаманне сучасній державі, і власне специфічну форму правління, котра відображає місце і роль інституту парламенту в організації влади.

Парламентська форма правління – це така система владних відносин, котра передбачає легітимацію уряду з боку парламенту, їх взаємодію та солідарність за обмеженої участі глави держави. Окремі аспекти сутності парламентської форми правління виявляються в наступних її ознаках.

1. Обмежені конституційні позиції глави держави. Якщо річ іде про парламентську республіку, то президент отримує свої повноваження у три способи – через обрання парламентом (Угорщина), обрання ширшим представницьким органом і врешті – шляхом прямих виборів. Останній спосіб характерний для парламентських республік, в яких президент наділений деякими виконавчими повноваженнями (наприклад, у Словаччині).

Конституційно визначений статус глави держави покликаний вирішити два завдання: а) засвідчити єдність нації (держави), уособлену в особі глави держави; б) передбачити інститут влади, який був би достатньо віддаленим від політичного процесу, але міг би проявитися в період конституційної кризи.

Глава держави в парламентській формі правління не просто обмежений у повноваженнях, особливо у сфері виконавчої влади.

Навіть тими представницькими повноваженнями, якими його наділяє конституція, він не вправі скористатися самостійно, про що нижче ще буде сказано.

2. Уряд легітимізується з боку парламенту (чи його нижньої палати). У даному випадку слід, по-перше, звернути увагу на предмет такої парламентської легітимації.

Річ іде про те, що підтримки з боку парламенту потребують три речі, пов’язані з урядом, а саме: а) кадровий (персональний) склад уряду і найперше кандидатура прем’єр-міністра; б) програма діяльності уряду, тобто перелік пріоритетів урядової діяльності на перспективу; в) власне зміст діяльність уряду (наприклад, зміст внесеного законопроекту), котрий проявляється уже після його сформування.

По-друге, механізми такої легітимації різноманітні. За загальним правилом, це здійснюється в порядку, визначеному конституцією. Так, новосформований уряд Словаччини в 30-денний строк зобов’язаний подати програму своєї діяльності на затвердження парламенту та «прохати» про вираження довіри.

Оскільки парламент може виразити недовіру уряду чи його окремому члену в будь-який момент, Президент призначає главою уряду саме ту особу, яка висувається парламентською більшістю – як правило, це лідер політичної сили, котра отримала перемогу в ході останніх парламентських виборів (ст.113 Конституції Словацької республіки).

Іншими словами, модель первинної легітимації уряду (до початку його діяльності) виглядає наступним чином. Після парламентських виборів і за їх наслідками, глава держави доручає лідеру політичної сили, котра набрала більшість у парламенті, подати йому пропозиції щодо складу уряду (політична складова), а на основі таких пропозицій видає акт про призначення уряду. Але після цього уряду надається строк для отримання вотуму довіри в парламенті (з боку його депутатської більшості) складу уряду, а також затвердження програми його діяльності.

Вторинна легітимація уряду (вже після початку його діяльності) передбачає підтримку парламентом уряду в тому випадку, як- що останній наполягає на цьому. Наприклад, у Чеській Республіці Уряд самостійно може запропонувати Палаті депутатів (нижня палата парламенту) подання про висловлення довіри до себе, пов’язавши це питання з необхідністю схвалення певного законопроекту протягом трьох місяців, бо несхвалення такого законопроекту є підставою для розпуску Президентом цієї палати Парламенту (стаття 71 Конституції). Такий підхід, крім іншого, засвідчує також принцип солідарності у взаємодії парламенту і уряду.

3. Уряд (прем’єр-міністр) наділений сильними конституційними позиціями в системі організації публічної влади. Позиції легітимованого парламентом уряду настільки сильні, що дозволяють говорити про нього як про центр прийняття політичних рішень у державі. При цьому рішення уряду, залежно від характеру питань, формалізуються або безпосередньо ним через видання власних актів підзаконного характеру (постанов, розпоряджень), або шляхом підготовки проектів відповідних законів із наступним їх схваленням парламенту.

Ключова роль уряду в системі публічної влади конституційно закріплюється по-різному. Найбільш поширений спосіб – відмова від визначення конкретного переліку його повноважень у тексті конституції. При цьому такий підхід відштовхується від ідеї, що уряду належать усі повноваження у сфері управління державою. Підкреслимо при цьому, що річ не йде лише про «виконавчу владу» у вузькому розумінні – як інституційного механізму виконання законів, забезпечення їх реалізації іншими способами.

Йдеться про уряд як інструментальний механізм вирішення будь-якої суспільної проблеми, в тому числі й такої, розв’язання якої потребує змін законів – однаково в цьому випадку відповідальність за питання підготовки проектів таких змін лягає передовсім на уряд. Не випадково в умовах цієї форми правління уряд є основним суб’єктом підготовки проектів законів.

Але може бути й інший підхід, за якого повноваження уряду закріплюються в конституції, але при цьому формулюються надто широко.

Сильні конституційні позиції можуть належати і окремо прем’єр-міністру.

Відзначимо також, крім іншого, уряд є відповідальним за правові акти глави держави, що свідчить про недискреційний характер повноважень останнього (чи їх частини) та проявляється в інституті контрасигнації його актів з боку глави уряду чи окремого міністра.

4. Уряд несе політичну відповідальність перед парламентом. У фаховій літературі нерідко невиправдано зміщуються поняття «відповідальності» та «підконтрольності», зокрема вказується, що політична відповідальність уряду передбачає три моменти:

1) уряд або окремі міністри регулярно звітують перед парламентом про свою діяльність;

2) діяльність уряду є об’єктом парламентського контролю; 3) за наслідками незадовільної роботи передбачається можливість парламенту виразити вотум недовіри уряду, наслідком чого є відставка останнього.

У зв’язку з наведеною характеристикою парламентської форми правління слід акцентувати увагу ще на двох моментах. По-перше, політична оцінка діяльності уряду з боку парламенту може бути пов’язана з фактами як неправомірної поведінки членів уряду, так і з питаннями ефективності його діяльності, в тому числі вірності визначення пріоритетів, ефективність використання бюджетних коштів тощо. По-друге, у будь-якому випадку «вірність», «правильність», «ефективність» діяльності уряду визначаються позицією парламенту, точніше – депутатської більшості в парламенті, тієї більшості, яка створила даний склад уряду.

По-друге, вираження недовіри уряду частіше має місце не внаслідок оцінки його діяльності, а в результаті політичного процесу – переформатування депутатської більшості в парламенті (наприклад, створення нової парламентської коаліції).

5. Механізм налагодження взаємодії між парламентом (більшістю депутатів), крім інших засобів, передбачає дострокове припинення повноважень (розпуску) парламенту за ініціативою уряду. Взаємодія між двома вказаними суб’єктами – парламентської більшості і створеного нею уряду, є основою ефективного функціонування цієї форми правління. Така ціль досягається групою конституційних засобів: і порядком формування уряду, і його відповідальністю.

Але час від часу виникають ситуації, котрі засвідчують відсутність належної взаємодії між парламентом і урядом. По-перше, у передбачений конституцією термін парламент у силу низької структурованості не є спроможним сформувати уряд. По-друге, уряд не отримує підтримку парламенту з найважливіших питань, у тому числі через відмову схвалити проект закону, з яким уряд пов’язує питання довіри до себе. По-третє, парламент не є спроможним вчасно схвалити закон про державний бюджет. Можуть бути й інші подібні ситуації, але слід розуміти, що всі вони означають те, що називається в європейській традиції парламентаризму «політичною кризою». Для виходу з такої ситуації якраз і передбачений інститут дострокового припинення повноважень парламенту. Найбільш чутливо будь-яку з наведених ситуацій відчуває саме уряд і зазвичай йому і надається ініціатива в цьому питанні. А повноваженням приймати рішення з цього питання наділений глава держави (монарх чи президент).

Аналіз юридичних характеристик парламентської форми правління у країнах Центральної та Східної Європи дозволяє зробити наступні висновки: по-перше, досліджувана модель організації влади притаманна виключно демократичним державам, в яких зріле громадянське суспільство взаємодіє з ефективною владою, має місце висока політична і правова культура; по-друге, умовами ефективного функціонування парламентської форми правління є економічна та соціально-політична стабільність, суспільний консенсус щодо фундаментальних цінностей, наявність чітко структурованої та консолідованої партійної системи, виборчої системи, яка б стимулювала виникнення 2-5 сильних політичних партій, демократична політична культура правлячої партії.

Список використаних джерел:

1. Шаповал В. Форма держави в конституційному праві / В. Шаповал // Вісник конституційного суду України. – 2003. – № 2. – С. 47-58.

2. Конституція Словацької Республіки від 1 вересня 1992 року // Ústava Slovenskej republiky z 1 septembra 1992 // Sb. Zákonů ČSFR č. 460/1992. – S. 2660–2678.

3. Лемак В. В. Правова реформа в Чехії і Словаччині в умовах постсоціалістичної модернізації: теоретичні і практичні проблеми: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень» / В. В. Лемак. – Харків, 2003. – 40 с.

4. Хоменко О. В. Виконавча влада: соціально-правова природа, особливості : авторефдис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень» / О. В. Хоменко. – Харків, 2005. – 19 с.

“Класифікація та структура парламентів держав ЦСЄ”

План

1. Вступ

2. Класифікація парламентів

3. Структура парламентів

4. Висновки

5. Список використаної літератури

Вступ

Відповідно до концепції поділу влади перше місце серед гілок державної влади належить саме законодавчій. Виконавча і судова влада хоча і мають свою сферу діяльності та контролю, але діють від імені та на виконання закону. Законодавча влада є одним з трьох важливих елементів сучасної демократичної системи. Разом з виконавчою та судовою вона створює надійну систему стримувань та противаг, що забезпечує надійний процес державотворення.

Законодавча влада - це виключне право і здатність встановлювати найбільш загальні правила поведінки, видавати нормативні правові акти, що мають вищу юридичну силу. Зазвичай закони видаються з найбільш важливих питань суспільного і державного життя, хоча в англосаксонських країнах, крім законів такого роду є й приватні закони. Акти глави держави, уряду, інших державних органів і посадових осіб, суду, діяльність різного роду об'єднань, громадян і не громадян повинна відповідати Конституції і законам. Закон може бути скасований тільки іншим законом, органи конституційного контролю можуть лише визнати закон неконституційним.
Законодавча влада здійснюється перш за все загальнодержавним представницьким органом. Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви - конгрес, народні, державні збори, меджліс і інші. Це залежить від історичного розвитку держави та від загального процесу державотворення. Однак, не зважаючи на це, але за назвою законодавчого органу міцно утвердилася узагальнена назва - парламент, що використовується тепер у багатьох конституціях різних країн світу. 

Однак у ряді країн наукове, конституційно-правове поняття парламенту не вичерпується тільки вищим представницьким установою, а має більш складний зміст. У конституціях деяких країнах ЦСЄ зазначається також, що законодавча влада належить парламенту разом з президентом. У багатьох країнах парламент не є єдиним загальнодержавним законодавчим органом. Крім того акти, що мають по суті силу закону, видаються органами виконавчої влади на основі делегування їм відповідних повноважень парламентом і на основі належної їм за конституцією регламентарной влади.

Сучасний парламент - це найвищий орган народного представництва, виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати найважливіші суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади та вищих посадових осіб. Парламент володіє і багатьма іншими повноваженнями. Він формує інші вищі органи держави, наприклад, в деяких країнах обирає президента, утворює уряд, призначає конституційний суд, ратифікує міжнародні договори, укладені урядом, оголошує амністію і т.д. Також парлмент є виразником інтересів різних політичних сил, ареною пошуку компромісів. У ряді випадків, однак, у парламентській діяльності домінують дрібні і найдрібніші інтереси, особисті амбіції, різні неформальні зв'язки. Світовий досвід показує, що парламент тоді виступає справжнім представником нації (народу), коли в його складі є великі політичні об'єднання депутатів, які виражають інтереси значних прошарків суспільства.

Парламент - має багатовікову історію. Дальні прабатьки його - англійський Парламент, іспанські Кортеси - виникли ще в XII - XIII ст. Проте парламент демократичної держави якісно відрізняється від станових представницьких установ епохи феодалізму. Тому і сама його історія починається з епохи буржуазних революцій. У парламентарних країнах парламент відчуває ефективний вплив з боку уряду, який не тільки монополізувала законодавчу ініціативу, але і робить сильний вплив на всі сторони діяльності парламенту.

У президентських республіках країн ЦСЄ парламент юридично більш незалежний. Він не може бути розпущений президентом, законодавча ініціатива належить тільки депутатам. Тим не менш, президенти і в цих випадках в своєму розпорядженні мають значний арсенал засобів впливу на парламент.

Парламент і парламентаризм - поняття взаємозалежні і взаємообумовлені, але аж ніяк не рівнозначні. Парламентаризм - це особлива система державного управління суспільством, що характеризується поділом праці, законодавчого та виконавчого, при привілейованому становищі парламенту.
Юридичним вираженням парламентаризму є контроль парламенту за діяльністю уряду. Цей контроль по-різному здійснюється в парламентарних країнах і президентських республіках, але в будь-якому випадку він є визначальною рисою парламентаризму і саме в ньому знаходить своє вираження привілейоване становище парламенту. Хоча у президентських республіках відсутній інститут парламентської відповідальності, їм відомі певні форми контролю над діяльністю уряду.

Парламентаризм виник і сформувався в той період, коли виборче право було цензове і в категорію політично активних громадян входили тільки чоловіки-власники. Демократизація виборчого права йшла паралельно зі старінням парламентаризму і падінням ролі представницьких установ. На перший план висунулися уряду, практично здійснювали як виконавчу, так і законодавчу владу.

У сучасний період в ряді країн ЦСЄ парламент починає відвойовувати втрачені позиції. Цей процес по-різному проходить в різних країнах, йому відомі підйоми і спади.

В даний час існує понад 200 зарубіжних парламентів, кожен з яких має свої особливості. Однак це аж ніяк не виключає можливості їх класифікації, про що йтиметься далі.