Основні законодавчі акти охорони праці

Конституція України. Ст. 43 Конституцією України гарантовано право всіх громадян України на належні, безпечні і здорові умови праці та встановлено заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах. Ст. 45 Конституції гарантує право всіх працюючих на щотижневий відпочинок та щорічну оплачувану відпустку, а також встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Інші статті Конституції встановлюють право громадян на соціальний захист, що включає право забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності (ст. 46); охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право знати свої права та обов’язки (ст. 57), в тому числі, право на охорону праці.

Закон України «Про охорону праці»(1992) визначає основні положення щодо реалізації права на охорону життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Цей Закон відповідає діючим конвенціям і рекомендаціям Міжнародної організації праці та іншим міжнародним правовим нормам у цій галузі.

З прийняттям цього Закону вирішились наступні питання:

ü державні функції нагляду за охороною праці в народному господарстві, які в СРСР виконувались профспілками були передані Держнаглядохоронпраці — державному комітету, який входив до структури Кабінету Міністрів України (на сьогодні — Держгірпромнагляд), тобто визначена державна структура, що відповідає за стан охорони праці в Україні;

ü вперше визначені обов’язки працівників щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці (ст. 14) та відповідальність робітників усіх категорій за порушення вимог охорони праці (ст. 44); на законодавчому рівні було визначено, що кожен працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених Законом, нормами і правилами вимог;

ü статтею 4 цього закону визначені пріоритетні напрямки реалізації конституційного права громадян на захист їхнього життя і здоров’я в процесі трудової діяльності.

Рис.2.1. Правова база України

У розділі І Закону «Про охорону праці» визначені загальні положення, поняття, терміни та сферу дії цього закону. У ст. 4 визначено принципи державної політики в галузі охорони праці (див. 2.3).

У ІІ розділі Закону «Про охорону праці» перелічені гарантії прав на охорону праці.

У ст. 5 зазначені права на охорону праці під час укладання трудового договору. Важливим є те, що роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.

Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Статтею 6 передбачені права працівників на охорону праці під час роботи. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов'язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці.

За період простою з причин, передбачених частиною другою цієї статті, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.

Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.

Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.

На час зупинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду за охороною праці чи службою охорони праці за працівником зберігаються місце роботи, а також середній заробіток.

Ст. 7 визначає право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці.

Статтею 8 передбачено забезпечення працівників спецодягом, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами.

Ст. 9 визначає відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я працівників або у разі їх смерті. Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування України відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності".

Специфіка охорони праці жінок, неповнолітніх, інвалідів викладено у статтях 10-12 цього закону.

У ІІІ розділі Закону «Про охорону праці» розглянуто організація охорони праці.

У ст. 13 перелічені обов'язки роботодавця щодо управління охороною праці.

У ст. 14 перелічені обов'язки працівника щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці.

Також у цьому розділі зазначені положення щодо створення служби та комісії з охорони праці на підприємстві (ст. 15, 16).

У 17 статті зазначено обов’язковість медичних оглядів працівників певних категорій, питання навчання з охорони праці (ст. 18) та фінансування охорони праці (ст. 19).

Зобов’язання роботодавця щодо розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємстві закріплені у ст. 22 цього закону.

У розділі IV Закону «Про охорону праці» викладені питання стимулювання охорони праці.

У VI розділірозглянуті питання щодо державного управління охороною праці.

У розділі VIIзазначено державний нагляд і громадський контроль за охороною праці.

Розділом VIIIЗакону «Про охорону праці»передбачено відповідальність за порушення законодавства про охорону праці.

Кодекс законів про працю (КЗпП) України (1971). Правове регулювання охорони праці в ньому передбачено главою ХІ «Охорона праці». Норми щодо охорони праці містяться в багатьох статтях інших глав КЗпП України: «Трудовий договір», «Робочий час», «Час відпочинку», «Праця жінок», «Праця молоді», «Професійні спілки», «Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю».

Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Цей закон визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі людини на виробництві.