Анатомо-фізіологічні основи вимови й

Сприймання звуків

Знання анатомо-фізіологічних механізмів мовлення, тобто будова і функціональна організація мовленнєвої діяльності, допомагають: по-перше, уявити складний механізм мовлення в нормі; по-друге, диференційовано підійти до аналізу мовленнєвої патології і, по-третє, правильно визначити шляхи корекційного впливу.

Усне мовлення є результатом роботи мовного апарату, що складається з центрального (або регулюючого) й периферичного (виконавчого) відділів.

В акті мовлення беруть участь різні аналізатори, але вирішальне значення відіграють мовнослуховий і мовноруховий. Мовні зони кори (кіркові відділи слухового, рухо­вого й інших аналізаторів) взаємодіють між собою і пов'я­зані з діяльністю всієї нервової системи.

Центральний мовленнєвий апарат міститься у головному мозку. Він складається із кори головного мозку (переважно лівої півкулі), підкоркових вузлів, провідних шляхів, ядер стовбура і нервів, які ідуть до дихальних, голосових та артикуляційних м’язів.

Мовлення розвивається на основі рефлексів. Мовленнєві рефлекси пов’язані з діяльністю різних ділянок мозку. Однак деякі відділи кори головного мозку мають першорядне значення в утворенні мовлення. Це лобна, вискова, тім’яна і потилична долі переважно лівої півкулі мозку (у лівші правої). Лобні звивини(нижні) є руховою ділянкою і беруть участь в утворенні власного мовлення (центр Брока). Вискові звивини (верхні) є мовленнєвослуховою ділянкою, куди поступають звукові подразники (центр Верніке). Завдяки цьому відбувається процес сприйняття чужого мовлення. Для розуміння мовлення має значення тім’яна доля кори головного мозку. Потилична доля є зоровою ділянкою і забезпечує засвоєння писемного мовлення (сприйняття буквенних зображень при читанні і письмі). Крім цього, у дитини мовлення починає розвиватися завдяки зоровому сприйняттю артикуляції дорослих.

Підкіркові ядра відповідають за ритм, темп, виразність мовлення.

Провідні шляхи. Кора головного мозку пов’язана з органами мовлення (периферичними) двома видами нервових шляхів: відцентровими і доцентровими.

У ядрах стовбура беруть початок черепно-мозкові нерви. Усі органи периферичного мовленнєвого апарату інервуються черепно-мозковими нервами, а саме: трійчастий нерв – інервує м’язи, які приводять у рух нижню щелепу; лицевий нерв – мімічну мускулатуру, в тому числі м’язи, які здійснюють рухи губ, надування і втягування щік; язикоглотковий і блукаючий нерви – м’язи гортані і голосових зв’язок, глотки і м’якого піднебіння. Крім цього, язиглотковий нерв є чутливим нервом язика, а блукаючий нерв інервує м’язи органів дихання і серця. Додатковий нерв інервує м’язи шиї, а підязиковий нерв забезпечує м’язи язика руховими нервами і повідомляє йому про можливість здійснювати різноманітні рухи.

Через цю систему черепно-мозкових нервів передаються нервовоі імпульси від центрального мовленнєвого апарату до периферичного. Нервові імпульси приводять у рух мовленнєві органи.

Шлях від центрального мовленнєвого апарату до периферичного складає лише одну частину мовленнєвого механізму. Інша частина полягає в зворотньому зв’язку – від периферії до центру.

Кора великих півкуль еферентним й аферентним шляха­ми пов'язана з різними частинами периферичного мовного апарату.

Периферичний відділ мовного апарату складається з апарату слуху й апарату мовлення.

Апарат слуху (слуховий аналізатор) складається з трьох частин: периферичної, провідникової й центральної.

Периферична частина включає зовнішнє, середнє і внутрішнє вухо. Звукові хвилі через слуховий прохід зов­нішнього вуха досягають барабанної перетинки і зумовлю­ють її коливання, яке передається слуховим кісточкам середнього вуха. Ланцюжок слухових кісточок передає звукові коливання у внутрішнє вухо. Слухові коливання викли­кають подразнення волоскових слухових нервових клітин кортієвого органа, які пов'язані із слуховим нервом провід­никової частини. Далі через провідні шляхи нервові імпуль­си надходять до слухових зон кори головного мозку. У корі головного мозку здійснюється вищий аналіз і синтез слухо­вих подразнень, що є фізіологічною основою сприймання звука.

Периферичний апарат мовлення складається з трьох частин: дихального апарату (легенів з бронхами і дихаль­ного горла); голосового апарату (гортані); артикуляційного апарату (надставної труби з системою порожнин).

Дихальний апарат. Дихальний апарат здійснює газовий обмін, потрібний для організму та голосоутворення.

Головний орган дихання (легені) розміщений у грудній клітці. Права й ліва легені з'єднані відповідно з правими й лівими бронхами. На рівні п'ятого грудного хребця бронхи переходять у трахею. Трахея, або дихальне горло, складається з хрящових півкілець завдовжки 11 – 13 см. Задня стінка трахеї прилягає до стравоходу. У верхній частині трахея перехо­дить у гортань.

Дихальний циклсклада­ється з двох фаз – вдиху і видиху. За одну хвилину відбувається 16 – 20 повних дихальних циклів. Загальна життєва ємкість легень ста­новить 3500 – 4000 см³. У людей різного віку життєва ємкість легень неоднакова. В учнів молодших класів вона становить 1100 – 1600 см³. Фаза видиху під час мовлення значно переважає фазу вдиху (співвідношен­ня 5:1 або навіть 8:1). Це забезпечує злитність мовлен­ня на фазі видиху. Вдих під час мовлення здійснюється в основному через рот.

Гортань складається з хрящів і м'язів. Основу гор­тані становить перснеподібний хрящ. Над перснеподібним хрящем міститься щитоподібний хрящ. До цього хряща прикріплений надгортанний хрящ, або надгортанник. При ковтанні він щільно закри­ває вхід у гортань і захищає дихальні шляхи від потрап­ляння їжі. Під час дихання надгортанник піднімається, тому повітря вільно проходить у гортань. Зверху на печат­ці перснеподібного хряща симетрично розміщені два черпалоподібних хрящі. Кожний з них має по 2 відростки – го­лосовий і м'язовий. До голосових відростків прикріплені голосові зв'язки. Голосові відростки черпалоподібних хрящів сходяться і розходяться (наближаються і віддаляються один від одного). До того ж змінюється положення голо­сових зв'язок.

Найважливішим органом в утворенні голосу (фонації) є голосові зв'язки, які мають форму двох губ, що виступа­ють назустріч одна одній із внутрішніх стінок щи­топодібного хряща. Завдяки рухливості черпалоподібних хрящів і здатності голосових зв'язок скорочуватися вони можуть змикатися, утворюючи перепону для ви­дихуваного повітря, або розмикатися, утворюючи голо­сову щілину. Під час вимовляння голосних, сонорних та дзвінких при­голосних голосові зв'язки зближені.

Голос людини характеризується різною висотою, силою й тембром, що залежать від довжини, напруженості голосо­вих зв'язок, а також від статі, віку, індивідуальних особли­востей будови та функції голосових органів кожної людини.

Надставна труба складається з порожнини глотки, ро­тової і носової порожнин. Глотка розміщена над гортанню. У ній виділяють верх­ню (носоглотку), середню (ротову) й нижню (гортанну) частини. Носоглотка відділена від ротової частини м'яким піднебінням. М'яке піднебіння, скорочуючись, піднімається вгору й закриває вхід до носової порожнини. При такому положенні м'якого піднебіння повітря виходить тільки крізь ротову порожнину.

Якщо ж м'яке піднебіння опускається вниз і повітря проходить через носову порожнину, то звуки, утворювані при цьому, набувають носового відтінку. Носоглотка та носова порожнина з приносовими пазуха­ми відіграють роль резонатора, що підсилює голос і надає йому своєрідного тембру. Ротова порожнина розміщена між нерухомою верхньою й рухомою нижньою щелепами. У ротовій порожнині міс­тяться мовні органи: язик, зуби (верхні й нижні), альвеоли (верхні й нижні), м'яке й тверде піднебіння й язичок. Спе­реду ротова порожнина обмежена губами.

Найдіяльнішим органом мовного апарату є язик. На ньому виділяють кінчик, передню, середню і задню части­ни та корінь язика. Слизові оболонки, що вкривають м'язи язика, на дні ротової порожнини утворюють складку (вуз­дечку) . Завдяки великій кількості м'язів, розміщених у різ­них напрямах, язик може швидко й точно рухатись (угору, вниз, уперед, назад), утворюючи потрібні звуки.

Звуки мови утворюються під час видиху. Повітря, що йде з легень, надходить у бронхи, потім – у трахею, гор­тань. У гортані проходить між голосовими зв'язками і, коли вони змикаються, зумовлює їхнє дрижання. У надставній трубі голос набуває певного забарвлення. Органи артику­ляції, постійно рухаючись, увесь час змінюють форму й розмір ротової порожнини. Завдяки цьому утворю­ються різні звуки мови. Кожний звук характеризу­ється певним положенням органів артикуляції (артикуляція – це робота мовленнєвих органів спрямована на утворення звуків) та го­лосових зв'язок. Правильна будова органів мовлення є запорукою успіш­ного оволодіння звуковимовою. Але в деяких дітей є ті чи інші відхилення в будові мовного апарату.

Досвід роботи свідчить, що вади вимови не обов'язково зумовлюються відхиленнями у будові. Проте в процесі корекційної роботи їх не можна ігнорувати.

На оволодіння правильною звуковимовою можуть впли­вати відхилення в будові верхньої щелепи, зубних рядів, піднебіння та язика. Досить поширеними дефектами щелеп є прогнатія (збільшення й виступ уперед верхньої щелепи) і прогенія (аналогічна вада нижньої щелепи). На формування звуковимови здебільшого впливають прогнатія й прогенія, уск­ладнені вадами прикусу, що характеризуються деформа­цією зубних рядів. При глибокому прикусі верхні різці перекривають нижні або навпаки. Це обмежує рухи ниж­ньої щелепи, може позначатися на акті жування й артику­ляції.

Відкритий прикус характеризується відсутністю зімк­нення між зубами. Якщо щілина утворюється у фронталь­ній ділянці – це відкритий передній прикус. Утворення щілини між бічними зубами після їхнього зімкнення називається відкритим бічним прикусом.

Трапляються випадки звуження щелеп (здебільшого верхньої щелепи), що проявляється в зменшенні відстані між бічними зубами, надмірному зближенні фронтальних зубів або виступі їх уперед. Інколи звуження проявляється в асиметрії на певних ділянках зубного ряду. Аномалії роз­витку (розщеплення) твердого і м'якого піднебіння, язичка характеризуються утворенням щілин, через які повітря, що має потрапляти під час мовлення в ротову порожнину, над­ходить у носову. Голос і звуки мови набувають своєрідного носового тембру. Такі вади характерні для ринофонії і ринолалії. Інші відхилення в будові піднебіння (високе, вузьке, куполоподібне, низьке, плоске) впливають на вимову тоді, коли вони доповнюються вадами у будові щелеп, прикусів, зубних рядів тощо.

Вади у будові язика, що характеризуються збільшенням чи зменшенням його розміру (макроглосія, мікроглосія), відсутність язика (аглосія) та дефекти губ трапляються рідко. Частіше бувають випадки укорочення вуздечки язика.

Якщо вада в будові артикуляційного апарату перешкод­жає виробленню потрібних для правильної вимови того чи іншого звука положень органів артикуляції, можуть з'яви­тись вади у вимові звуків. Логопед повинен передбачити негативний вплив тієї чи іншої вади у будові мовного апарату на вимову певного звука, щоб вибрати правильний для такого випадку спосіб корекції вади вимови. У тяжких випадках потрібні консультація лікаря-ортодонта і відпо­відне лікування.

Досвід роботи свідчить, що вади звуковимови поширені в дітей з правильною будовою периферичного артикуляцій­ного апарату так само, як і в дітей з вадами у будові арти­куляційного апарату. Іноді, маючи значні вади в будові щелеп, язика, дитина оволодіває правильною вимовою всіх звуків.