Суб’єкти екологічно-правової відповідальності – підприємства, організації, громадяни.

Будь-яка шкода нанесена оточуючому середовищу може бути відшкодована у вигляді:

- За наслідками:

- економічні (втрата майна чи прибутку) (відшкодується за майновою відповідальністю – натуральна чи грошова компенсація нанесених збитків);

- екологічні (забруднення, виснаження природних умов і ресурсів) (відшкодується на основі натуральної чи грошової компенсації; у деяких випадках її неможливо відшкодувати: здоров’я людини, вимирання видів рослин, тварин).

- За правомірністю

- правомірна – виникає у зв’язку із необхідністю саме такого шкідливого виробництва, пов’язана із недовершеністю технологій виробництва, із необхідністю використання ресурсів;

- неправомірна – пов’язана із порушенням природоохоронних законодавств.

Відповідальність за порушення в області охорони природи.

Види відповідальності:

- громадянська (за фактом правопорушення);

- адміністративна (відшкодування у грошовому вигляді при незначних збитках);

- кримінальна (регламентується кримінальним кодексом);

- економічна (за фактом нанесення збитків природному середовищу).

Названі види відповідальності виконують такі функції: виховання, відшкодування та компенсації, стимулювання, дисциплінарної та кримінальної відповідальності.

Основним законом – є закон про охорону оточуючого середовища.

38.Класифікація об’єктів природно-заповідного фонду.

Збереження біорізноманітності – комплексна, складна проблема, пов’язана з системою юридичних, наукових, організаційних, фінансових та ін. заходів.

Завдання збереження біорізноманіття входять до глобальної концепції стратегії та тактики виживання людства:

- планування й збалансоване використання земельних ресурсів;

- боротьба зі зменшенням площі лісів;

- невиснажливе використання природних екосистем та ведення сільського господарства;

- зниження рівня техногенного забруднення води, грунту, повітря;

- раціональне використання ресурсів моря та ін.

Проте існує система специфічних заходів захисту: заповідна справа та біоконсервація.

Заповідна справа – теорія і практика організації та збереження заповідних територій різних рангів. На заповідних територіях охороняються як окремі популяції, види, так і цілі екосистеми. Ранг заповідної території визначається науковою значущістю об’єктів, що охороняються та її площею. Найвищий ранг мають заповідники й національні природні парки, потім заказники й заповідно-мисливські господарства, пам’ятки природи.

Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше 10-15% його площі зайнято заповідними територіями рангу заповідника чи заказника. Наявність розвиненої заповідної мережі необхідна, хоча і не достатня умова збереження біорізноманіття.

ЗАПОВІДНИК – виділені державою території та акваторії в межах яких охороняються природні об’єкти, що становлять особливу екологічну, генетичну, наукову чи культурну цінність: типові чи рідкісні ландшафти, еталонні ділянки природного середовища, рідкісні геологічні утворення, угруповання рослин і тварин із характерним генофондом тощо. Заповідники охороняються законом, на їх території категорично забороняються всі види господарської діяльності, застосування хімічних засобів, шумові дії. Може бути абсолютне заповідання (цілковите невтручання людей у природні процеси), обмежене заповідання (припустимі біотехнологічні заходи які дозволяють підтримувати рівновагу для максимального збереження систем). Всього у світі створено більше ніж 11 тис. заповідних територій із статусом заповідника чи національного парку.

Заповідники, що являють собою еталонну ділянку біосфери певної фізико-географічної зони або біома, де діє режим абсолютного заповідання – біосферний заповідник. В світі їх 350, 4 в Україні: Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський, Дунайський.

НАЦІОНАЛЬНІ ПРИРОДНІ ПАРКИ – території, що створюються для збереження природних комплексів, які мають екологічну, історичну, естетичну цінність завдяки сприятливому поєднанню природних і культурних ландшафтів, і для використання їх у рекреаційних, виховних, наукових і просвітницьких цілях. В Україні 11 національних парків: Швацькі озера, Подільські Товтри, оз. Сине вир тощо.

ЗАКАЗНИКИ – території та акваторії, на яких охороняються окремі види рослин і тварин або природні комплекси (озера, болота, ділянки лісу чи степу з рідкісними видами рослин, тварин, печери, території з унікальними геологічними утвореннями, тощо). Дозволена обмежена господарська діяльність.

ПАМ’ЯТКИ ПРИРОДИ – являють собою окремі не відновлювані природні об’єкти, які мають наукове, історичне, культурно-естетичне значення (водоспад, печера, джерело, геологічна пам’ятка), можна віднести до пам’ятки природи також невеликі території зайняті популяціями рідкісних та реліктових видів або популяціями розташованими на межі ареалу. Система таких заповідних територій сприяє збереженню генетичного різноманіття.

ПЗФ України налічує близько 7 тис. об’єктів, площа їх 2508 тис.га, що становить 4,16% території країни.

БІОКОНСЕРВАЦІЯ – система заходів, спрямованих на збереження генетичної і видової різноманітності шляхом збереження популяційних і видових генотипів окремих особин поза їх природними місцями проживання – в зоопарках, бот садах, у колекціях культур. Сьогодні законсервовано близько 10% відомої науці біоти. Однак, консервація це не гарант збереження біорізноманітності, оскільки законсервований вид може не ввійти в звичайну природну екосистему.

Протягом останніх 5 років велике значення в світі та Україні стали надавати розвиткові ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ. Ця концепція є інтегральною в організації збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, створення мережі схвалено було у 1995 р. конференцією міністрів охорони довкілля 55 країн Європи в Софії. В Україні набув чинності закон «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 рр.», основною метою – є збільшення частки земельного фонду з природними заповідними територіями до рівня, достатнього для збереження різноманіття, шляхом створення сприятливих умов для природної міграції біологічних видів.

42. Екологічні закони.

Екологія – молода наука і через те вона ще не сформулювала своїх законів із математичною точністю. Поки що прийнято вважати, що екологічні закони – це середньостатистичні прояви певних причинно зумовлених явищ.

Більшість екологічних законів та принципів сформулював американський еколог Б. Коммонер у 1974 р., він звів їх до 4 основних екологічних законів:

УСЕ ПОВ’ЯЗАНО З УСІМ. Всі зв’язки в біосфері реалізуються за принципами зворотного негативного зв’язку (система «хижак-жертва»), прямих зв’язків, також завдяки різноманітним взаємодіям, що взаємо виключають одна одну. За рахунок цих зв’язків формуються гармонійні системи кругообігу речовин і енергії. Будь-яке втручання в роботу збалансованого механізму біосфери викликає відповідь одразу за багатьма напрямами, що робить складним прогнозування в екології.

УСЕ МАЄ КУДИСЬ ДІВАТИСЯ. На прикладі біологічного круговороту видно, що рештки й продукти життєдіяльності одних організмів є в природі джерелом існування інших. Людина не створила такого кругообігу у своїх господарських системах. Так створена людиною продукція та відходи від її споживання постійно нагромаджуються у біосфері повністю не перетворюючись.

ПРИРОДА ЗНАЄ КРАЩЕ. Так Б. Коммонер говорить: «Живе складається з багатьох тисяч різноманітних органічних сполук, людині здається, що принаймні деякі з них можуть бути поліпшені, якщо замінити їх якимось штучним варіантом природної субстанції». Таке штучне введення органічних речовин, які не існують в природі, а створені людиною і беруть участь у живій системі швидше буде мати негативні наслідки аніж позитивні. Одним фактом є те, що для будь-якої органічної субстанції, виробленої живими істотами, в природі є фермент, здатний її розкласти. Коли людина синтезує нову органічну сполуку, яка за структурою значно відрізняється від природних речовин, цілком ймовірно, що для неї немає розкладального ферменту, й ця речовина «накопичуватиметься». За другим законом можна визначити наслідки такої діяльності.

НІЩО НЕ ДАЄТЬСЯ ЗАДАРМА. «Глобальна екосистема являє собою єдине ціле, в межах якого ніщо не може бути вигране або витрачене й яке не може бути об’єктом загального поліпшення: все, що вилучається з неї людською працею, має бути відшкодоване. Сплати цієї не можна уникнути, але можливо лише відстрочити». Б. Коммонер.

Природні ресурси не нескінчені, людина в процесі своєї діяльності бере в «борг» частину продукції природи, залишаючи під заставу ті відходи й ті забруднення, яким не може або не хоче запобігти. Цей борг зростатиме доти, доки існування людства не опиниться під загрозою й люди сповна не усвідомлять необхідність усунення негативних наслідків своєї діяльності, це усунення потребує великих затрат.

ЗАКОНИ БІОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ

ЗАКОН НЕОБОРОТНОСТІ ЕВОЛЮЦІЇ. Еволюційні зміни живих організмів вирізняються необоротністю (закон Л. Долло еволюція – необоротний процес, і організм не може повернутися до колишнього стану, вже здійсненного в його предків), причому в цілому еволюція має прогресивний характер, що виражається у підвищенні під час геологічної історії морфологічної складності, енергетичного рівня життєвих процесів та ефективності розмноження, поліпшення сприйняття сигналів, які надходять із зовнішнього середовища, і здатності реагувати на зовнішні подразники, зменшенні залежності від середовища. Історичний розвиток живих організмів спричиняє ускладнення їхньої організації через наростаючий розподіл функцій і спеціалізацію органів, які виконують ці функції.

АКСІОМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ БІОЛОГІЇ щодо вирізнення живого і неживого:

1. Всі живі організми відповідають єдності фенотипу та генотипу, останній передається в спадок від покоління до покоління АКСІОМА О.ВЕЙСМАНА

2. Генетична програма організму утворюється матрично, як матриця, на якій формується ген наступного покоління з використанням гену попереднього покоління АКСІОМА М.К. КОЛЬЦОВА

3. У Процесі передачі з покоління в покоління генетичні програми змінюються випадково та спрямовано, і лише випадково такі зміни можуть виявитися вдалими в даному середовищі ПЕРША АКСІОМА Ч. ДАРВІНА

4. Випадкові зміни генетичних програм при становленні генотипу підсилюються в багато разів АКСІОМА М.В. ТІМОФЄЄВА-РЕСОВСЬКОГО

5. Підсилені в багато разів зміни генетичних програм піддаються відборові умовами зовнішнього середовища ДРУГА АКСІОМА Ч. ДАРВІНА.

ПРАВИЛО ПОСИЛЕННЯ ІНТЕГРАЦІЇ БІОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ ШМАЛЬГАУЗЕНА

Біологічні системи в процесі еволюції стають дедалі більш інтегрованими, з усе більш розвинутими регуляторними механізмами, які забезпечують інтеграцію.

Інтеграція в екосистемі проявляється у залучені до неї більшого розмаїття складових, поєднанні їх речовинними, енергетичними та інформаційними стосунками та поступовому еволюційному перетворенні на цілісний «організм».

ЗАКОНИ Д. ЧІРАСА

1. Рециклічності, або повторного багаторазового використання найважливіших речовин;

2. Постійного відновлення ресурсів;

3. Консервативного споживання, коли живі істоти споживають лише те, й у такій кількості, яка їй необхідна;

4. Популяційного контролю – природа не допускає вибухоподібного росту популяцій, регулюючи кількість особин того чи іншого виду створенням відповідних умов для його існування та розмноження.