Характеристика опорно-ресорної та локомоторної функції стопи людини. Методи діагностики опорно-ресорної функції людини.

Нижні кінцівки виконують опорну й ресорну функції для всього тіла. Вони забезпечують реалізацію основних природних циклів локомоцій людини - ходьби, перегони, стрибків. Вони також можуть брати участь в ударних рухах (наприклад, удари у футболі, кик-боксінгу, ушу й інших видах єдиноборств). Нижні кінцівки забезпечують віддалення тулуба від опори, наприклад, у веслуванні, важкій атлетиці, у велосипедному спорті, відштовхування від навколишнього середовища (лижний спорт, плавання).

Опорну функціюнижніх кінцівок людина здійснює звичайно в положенні стоячи, з опорою на обидві ноги або на одну ногу. При нормальному стоянні нижні кінцівки розігнуті в колінному й тазостегновому суглобах, а суглоби стопи при цьому перебувають у середньому (центральному) положенні між згинанням і розгинанням. 

Ресорні функції нижніх кінцівок забезпечують безпечна взаємодія тіла людини з опорою. Вони знижують силу ударів тіла об опору, зменшують його поштовхи й стрясання при ходьбі, бігу, стрибках. Багато в чому вони обумовлені наявністю в кінцевої ланки - стопи зводів, м'язів і внутрісуглобних зв'язувань. Стопа має склепінну будову в поздовжньому й поперечному напрямку. Воно збільшує її ресорні властивості. Склепіння стопи втримуються пасивними й активними силами.

До пасивного ставиться сили натягу зв'язкового апарата стопи, що втримує у взаємному зіткненні суглобні поверхні костей, що утворять склепіння стопи. Найбільш великим зв'язуванням також забезпечує ці властивості є довге підошовне зв'язування.

До активних сил, що втримують склепіння стопи, ставиться напруга м'язів. Їх можна умовно розділити на дві групи: довгі м'язи, що переходять на стопу з гомілки й короткі - м'яза самої стопи.

Ресорні властивості нижніх кінцівок залежать від особливості будови й функції не тільки стопи, але й всієї кінцівки. У будь-яких стрибках, при приземленні на стопу бере участь вся нижня кінцівка, як апарат проти струсу. Амортизація такого струсу відбувається завдяки тому, що всі суглоби в момент приземлення виявляються в трохи зігнутому стані, а м'язи, що роблять розгинання в них ( у суглобі стопи- згинання ), рефлекторно напружуються й дозволяють шляхом роботи, що уступає, виконати подальший рух у цих суглобах, перешкоджаючи, однак їх, крайньому положенню.

Ресорна функція, при приземленні забезпечується також, роботою м'язів. На стопі - це всі м'язи підошовної поверхні; в області суглоба стопи, всі м'язи, що проходять позад його поперечної осі. У тазостегновому суглобі - це м'яза його задньої поверхні - більша що приводить, двоголовий м'яз. При приземленні з п'яти (наприклад, у стрибку в довжину ) амортизаційні властивості стопи майже не використаються й вся робота, пов'язана з ресорною функцією нижньої кінцівки, доводиться на інші її відділи.

Локомоторна функціянижніх кінцівок полягає в тім, що, роблячи відштовхування від різних опорних поверхонь, вони забезпечують можливість активного переміщення всього тіла людини в просторі при ходьбі, бігу й стрибках. Робота нижніх кінцівок при цьому зводиться до того, що спочатку зближені проксимальні й дистальний її кінці віддаляються друг від друга завдяки рухам у суглобах. Внаслідок цього тіло одержує поштовх, що переміщає його в просторі.

Серед існуючих методів діагностики патології стопи виділяють наступні: візуальна оцінка стопи, подометрія, методи планто-контурографії, гоніометрія, рентгенографія, іхнометрія, динамометрія (реєстрація опорних взаємодій), методи відеореєстрації й міотонометрії.

Візуальні методи вважаються найбільш простими й розповсюдженими методами. Як правило, використаються при огляді медіального (внутрішнього) зводу стопи й підошовної поверхні обох стіп, а також визначенні форми стопи, що ставиться до однієї із трьох основних груп: вигнута, правильна (нормальна) і плоска. Результати цього методу залежать від скарг і відчуттів досліджуваного. При візуальної оцінки зводів стопи можуть використатися також функціональні проби. Це насамперед підведення на носки й піднімання пальців стопи без відриву від поверхні опори. Доповненням цього методу є опитування пацієнта, на підставі якого необхідно визначити час і характер навантаження на стопи протягом дня, довідатися ймовірні проблеми, що турбують, зокрема, особливості взуття.

Під час огляду насамперед звертають увагу на змушене положення кінцівки, так звані патологічні установки. Вони пов'язані з фіксацією окремих сегментів кінцівки в певнім положенні, що є відповідною реакцією на біль при поразці суглоба або кістки, м'яких тканин. Це різні форми контрактур і анкілозів. Патологічна установка сегмента кінцівки може бути результатом скривлення самої кістки.

Вимір стопи метричною стрічкою - подометрія.

При цьому методі виробляється вимір різних анатомічних утворень стопи, зі співвідношень яких обчислюються різні індекси, наприклад, Фридланда В основі цього методу лежить вимір стіп за допомогою спеціального приладу - стопометра або спеціального циркуля й трикутника. Метод зручний для обстеження й може дати досить точні дані про справжній стан форми стопи й виявити початкові ступені плоскостопості. І хоча він не дозволяє враховувати такі відхилення, як (ступінь відхилення п'яти) і величину відхилення великого пальця, проте, завдяки своїй простоті й об'єктивності, він знайшов широке застосування в практиці масових медичних обстежень.

Одним з найбільш ефективних способів вивчення стопи є методика оцінки її відбитків - плантографія. Цей метод має тривалу історію, що починається з вивчення слідів мокрих стіп на підлозі. У цей час пропонуються різні способи збереження відбитків, у тому числі за допомогою хімічних реагентів і типографської фарби.

Метод плантографії є найбільш зручним для обстежень у польових умовах і дозволяє більш точно визначити форму й ступінь зплощення стопи. Суть цього методу полягає в знятті відбитків підошовної поверхні стіп (плантограми) за допомогою спеціального пристрою - плантографа - і наступній обробці цих відбитків з розрахунком спеціальних індексів.

У лікарсько-педагогічній практиці плантографія застосовується і дотепер, методика зручна для виміру площі опори, а також у динамічних випробуваннях для оцінки положення стопи на опорі, під час перекату стопи. Крім того, метод дозволяє вивчати характеристики різних кутових і лінійних параметрів стопи. Методи плантографії й контурографії (з обрисом - контуром стопи) дозволяють одержувати зображення зони контакту підошовної поверхні стопи, по яких також розраховуються різні індекси й показники.

Гоніометричні методи дозволяють оцінити просторове розташування анатомічних компонентів стопи, рухливість і амплітуду рухів у досліджуваних суглобах .

Традиційна площинна рентгенографія - найпоширеніший метод діагностики патології стопи, для якого запропоноване велика кількість різних проекцій, що мають метою одержати зображення тих або інших анатомічних утворень стопи. Рентгенографію застосовують для визначення рухливості в гомілковостопному й предплесневих суглобах стопи, а також для визначення обсягу рухів у цих суглобах. Рентгенографія має високу точність і надійністю вимірюваних характеристик, однак, цей метод досить трудомісткий, а іонізуюче випромінювання впливає на організм людини.

Реєстрація реакцій опори - класичний метод дослідження рухової функції нижньої кінцівки, застосовуваний у переважній більшості досліджень . Для дослідження реакцій опори використають різні за принципом дії тензометричні датчики, убудовані в устілки або вкладені у взуття. Крім того, реєстрацію опорних взаємодій проводять за допомогою спеціальних тензодінамометричних платформ. Типовий представник цього виду приладів являє собою збірну металеву плиту, у кутах якої розташовані трикомпонентні датчики . Сигнали від датчиків надходять в електронний блок, де піддаються подальшій обробці, посиленню, підсумовуванню й ін. Кінцевий вихід містить аналогові канали для виміру у відповідному масштабі величини кожної складової й координати вектора додатка сили. Подальша обробка здійснюється на комп'ютері.

Методи відеореєстрації. Під цією назвою поєднується більша група методів реєстрації рухів, характерною ознакою якої є наявність тільки оптичного каналу зв'язку апаратур, що реєструє, з досліджуваним . Переваги цих методів очевидна: відсутність зв'язку обстежуваного з реєструемой апаратурами, наявність повної просторової картини дослідження, мала вага маркерів і іншого встаткування, що носить обстежуваним. До недоліків можна віднести високу вартість спеціального устаткування, складність і неоднозначність обчислення похідних параметрів.