Філософське вчення В.І.Вернадського.

Мислитель, гуманіст, академік.Основою життя вважав існування бактерій. Сферу, де живуть всі ці організми, називав біосферою, яка є єдиним організмом. Разом з тим, Вернадський створює вчення про ноосферу. Ноосфера – це космічне явище, а не тільки планетарне. Вважав, що зростання свідомості, її рівня має найвизначальніше місце для суспільства: “Горе тому народу, серед якого не панує свідомість”.

Роз­гля­да­ю­чи люд­с­т­во як пла­не­та­р­но-гео­ло­гі­ч­ну си­лу, Ве­р­над­сь­кий об­ґру­н­то­ву­вав по­тре­бу ра­ці­о­на­ль­ної ре­гу­ля­ції си­с­те­ми "при­ро­да - су­с­пі­ль­с­т­во", те­о­рію пла­но­мі­р­но­го при­ро­до­ко­ри­с­ту­ван­ня, збе­ре­жен­ня та при­мно­жен­ня при­ро­д­них ре­сур­сів пла­не­ти, ко­н­т­ро­лю за їх ви­ко­ри­с­тан­ням, еко­ло­гі­ч­но­го ви­хо­ван­ня мо­ло­ді. Він був од­ним із тво­р­ців ан­тро­по­ко­с­мі­з­му - си­с­те­ми, в якій при­ро­д­но-­іс­то­ри­ч­на, при­ро­д­на (в ши­ро­ко­му ро­зу­мін­ні -ко­с­мі­ч­на) і со­ці­а­ль­но-­гу­ма­ні­с­ти­ч­на тра­ди­ції роз­ви­т­ку на­у­ки зли­ва­ють­ся в єди­не ці­ле. Біо­сфе­ра є сфе­рою жит­тя, тоб­то ча­с­ти­ною Зе­м­лі, за­по­в­не­ної жит­тям або про­ду­к­та­ми жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті. З по­явою лю­ди­ни й су­с­пі­ль­с­т­ва ви­ни­кає своє­рі­д­не при­ско­рен­ня ево­лю­цій­них про­це­сів. Ро­зум лю­ди­ни вно­сить які­с­ні змі­ни в ха­ра­к­тер зе­м­ної ево­лю­ці­ї. Та­ким чи­ном, лю­ди­на по­стає як гео­ст­во­рю­ю­ча си­ла, мо­гу­т­ній чин­ник по­да­ль­шо­го роз­ви­т­ку пла­не­ти. З по­явою лю­ди­ни й її ро­зу­мо­во-­те­х­но­ло­гі­ч­ної ді­я­ль­но­с­ті біо­сфе­ра на­бу­ває но­вої яко­с­ті - ноо­сфе­ри, де жит­тє­ві про­це­си від­бу­ва­ють­ся як ро­зу­м­ні, тех­но­ло­гі­ч­но об­ґру­н­то­ва­ні, мо­ра­ль­но ви­ві­ре­ні. До фо­р­му­ван­ня ноо­сфе­ри, вва­жав В.І­.­Ве­р­над­сь­кий, при­во­дять два від­но­с­но са­мо­стій­ні й вод­но­час вза­є­мо­по­в'я­за­ні про­це­си: ево­лю­ція біо­сфе­ри й ево­лю­ція со­ці­у­му. В те­о­ре­ти­ч­но­му ви­мі­рі ноо­сфе­ра по­стає як по­єд­нан­ня на­ук про при­ро­ду з на­у­ка­ми про лю­ди­ну; у прак­ти­ч­но­му ви­мі­рі - це сфе­ра люд­сь­ко­го - мо­ра­ль­но­го, гу­ма­ні­с­ти­ч­но­го, со­ці­а­ль­но-­сп­ра­ве­д­ли­во­го - бут­тя при­ро­ди та лю­ди­ни. Вче­ний за­зна­чав не­об­хід­ність гли­бо­ко­го ви­вчен­ня при­ро­д­ної ево­лю­ції біо­сфе­ри з ме­тою ко­н­т­ро­лю за її ста­ном і спря­мо­ва­ні­с­тю роз­ви­т­ку. Гео­ло­гі­ч­на си­ла люд­с­т­ва по­тре­бує все­бі­ч­но­го ко­н­т­ро­лю. Пе­ре­ве­р­ши­в­ши на­ва­н­та­жен­ня на ат­мо­с­фе­ру й біо­сфе­ру, лю­ди­на мо­же ви­кли­ка­ти не­зво­ро­т­ний про­цес її роз­кла­ду, не­га­ти­в­ні на­с­лід­ки яко­го пе­ред­ба­чи­ти не­мо­ж­ли­во. Па­ра­ле­ль­но з про­гра­мою ви­зна­чен­ня меж до­зво­ле­но­го що­до біо­сфе­ри люд­с­т­во по­ви­нно пра­цю­ва­ти над про­гра­мою ви­вчен­ня, ор­га­ні­за­ції й ко­н­т­ро­лю про­це­сів у су­с­пі­ль­с­т­ві

Основні концепції походження свідомості.

По­нят­тя сві­до­мо­с­ті з'яв­ля­єть­ся в єв­ро­пей­сь­кий фі­ло­со­фії ли­ше в 17 ст. Сві­до­мість – це ви­ща, на­ле­ж­на тіль­ки лю­ди­ні, фу­н­к­ція го­ло­вно­го мо­з­ку, яка ви­ни­к­ла з мо­вою і по­ля­гає в осмисленому пізнанні, уза­галь­нен­ні і ці­ле­с­п­ря­мо­ва­но­му ві­до­бра­жен­ні дій­с­но­с­ті, в ро­зу­м­но­му ре­гу­лю­ван­ні і са­мо­ко­н­т­ро­лі по­ве­ді­н­ки лю­ди­ни, “одна з форм прояву душі людини”. Об’­єкт сві­до­мо­с­ті - при­ро­да, су­с­пі­ль­с­т­во і са­ма сві­до­мість. Ор­ган сві­до­мо­с­ті - го­ло­вний мо­зок. Но­сій сві­до­мо­с­ті - кон­к­ре­т­но-­іс­то­ри­ч­на осо­ба, лю­ди­на. Свідомість – результат природного і одночасно суспільного розвитку. Свідомість являє собою відображення навколишнього оточення, це є реакція на зовнішній вплив. Відображення – взаємодія об’єкта і суб’єкта, тобто об’єктивне відображення суб’єктивного. Людська свідомість має здатність творити світ, а не тільки відображати його. Свідомість же тварин є образною. Кон­це­п­ції по­хо­джен­ня сві­до­мо­с­ті. В ар­ха­ї­ч­но­му су­с­пі­ль­с­т­ві світ ще не по­ді­ля­єть­ся на ма­те­рі­а­ль­ний і ду­хо­в­ний, тіль­ки на ви­ди­мий і не­ви­ди­мий. То­му ті дії, які ма­ли на ме­ті впли­ну­ти на си­ли не­ви­ди­мо­го сві­ту, бу­ли ма­те­рі­а­ль­но-­пра­к­ти­ч­ни­ми ді­я­ми (ма­гія). Лю­ди ві­ри­ли, що зви­чай­ною їжею мо­жуть на­го­ду­ва­ти ду­шу не­бі­ж­чи­ка і т.д. Да­в­ньо­гре­ць­кі фі­ло­со­фи хоч і по­збу­ли­ся вже мі­фі­ч­них уяв­лень про ду­хо­в­не, але ми­с­ли­ли йо­го як осо­б­ли­ве тво­рін­ня бут­тя. В фі­ло­со­фії Но­во­го ча­су ви­ни­кає пе­ре­хід від ка­те­го­рії "ду­ша" до ка­те­го­рії "сві­до­мість". Най­бі­ль­ша за­слу­га в роз­ро­б­ці про­бле­ми сві­до­мо­с­ті у фі­ло­со­фії Но­во­го ча­су на­ле­жить Де­ка­р­ту. Він роз­гля­дав сві­до­мість як не­про­с­то­ро­ву суб­ста­н­цію, яка бу­ла від­кри­та тіль­ки для спо­сте­рі­га­ю­чо­го її суб­ъе­к­та. Са­ме він від­крив і сфо­р­му­лю­вав по­нят­тя люд­сь­кої су­б’єк­ти­в­но­с­ті. Па­с­каль, ус­ві­до­ми­в­ши, що озна­чає для лю­ди­ни не­скін­чен­ність про­с­то­ру і ча­су, жа­х­ну­в­ся та­кій не­су­мі­р­но­с­ті лю­ди­ни і Все­сві­ту, яка від­кри­ла­ся йо­му. Від не­пе­ре­бо­р­ної роз­гу­б­ле­но­с­ті йо­го вря­ту­ва­ло ро­зу­мін­ня то­го, що в лю­ди­ні за­кла­де­на зда­т­ність ста­ти на рі­в­ні з Все­сві­том. Ця зда­т­ність - ми­с­лен­ня. То­му він ви­зна­чив лю­ди­ну як „ми­с­ля­чу тро­с­ти­ну". Для Па­с­ка­ля ду­м­ка про зда­т­ність лю­ди­ни до ми­с­лен­ня бу­ла ря­ту­ва­ль­ною, для Де­ка­р­та во­на бу­ла все­пе­ре­мо­ж­но­ю. Він де­кла­рує ми­с­лен­ня не про­с­то як од­ну з люд­сь­ких мо­ж­ли­во­с­тей, як це бу­ло ра­ні­ше, а як прин­цип стве­р­джен­ня са­мо­го бут­тя. "Я ми­с­лю, от­же іс­ную". Пред­ста­в­ни­ки ні­ме­ць­ко­го кла­си­ч­но­го іде­а­лі­з­му зро­би­ли ва­го­мий вне­сок у до­слі­джен­ня фе­но­ме­ну сві­до­мо­с­ті. Кант, Фі­х­те, Шел­лінг під­да­ли гли­бо­ко­му ана­лі­зу тво­р­чу ак­ти­в­ність сві­до­мо­с­ті, а Ге­гель стве­р­див прин­цип іс­то­ри­з­му в ро­зу­мін­ні сві­до­мо­с­ті, а та­кож її со­ці­а­ль­но-­іс­то­ри­ч­ної при­ро­ди.

Тест відкритого типу.

3.1. Історичними формами діалектики є аналітична діалектика, німецька ідеалістична діалектика, матеріалістична діалектика.

3.2. Основою визначення історичних станів розвитку філософії є –

3.3. Особливість філософії Платона проявляється в вчен­ні про три ос­но­в­ні он­то­ло­гі­ч­ні суб­ста­н­ції "трі­а­да": Єди­не, Ро­зум і Ду­ша. Ос­но­вою будь-­яко­го бут­тя є Єди­не. "Ро­зум", за Пла­то­ном, є по­бу­то­во-­сві­то­вим по­ро­джен­ням “Бла­га” – со­н­ця. То­му ро­зум, бу­ду­чи ві­до­кре­м­ле­ним і про­ти­ле­ж­ним єди­но­му - "Бла­гу", зав­жди тра­к­ту­єть­ся як спо­рі­д­не­ний цьо­му і по­хі­д­ний від ньо­го. Пла­тон зав­жди під­кре­с­лю­вав чи­с­то­ту ро­зу­му, ві­до­кре­м­лю­ю­чи йо­го від всьо­го ма­те­рі­а­ль­но­го, ре­чо­во­го. На цьо­му ним об­ґру­н­то­ва­на кон­це­п­ція ро­зу­му, як од­ної із вла­с­ти­во­с­тей ду­ші. Про­ти­ста­ви­в­ши "Ро­зум" ра­зом з іде­я­ми і їх скла­до­ви­ми ті­ле­с­но­му сві­ту, Пла­тон по­ви­нен був сфо­р­му­лю­ва­ти по­ча­ток, який об'­єд­нав би і те, і ін­ше. Та­ким по­ча­т­ком і бу­ла у ньо­го "ду­ша", прин­цип са­мо­стій­но­го ру­ху, який від­рі­з­ня­єть­ся від ро­зу­му са­ме ці­єю ві­ч­ною ру­хо­мі­с­тю. Ду­ша без­сме­р­т­на і при­че­т­на до іс­ти­ни і ві­ч­них ідей. 

3.4. Основними ознаками середньовічної філософії є те, що світогляд грунтується на християнській релігії. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога.

3.5. Різниця між психікою людини і тварини проявляється в тому, що тварина діє на основі рефлексів та інстинктів, а людина має здатність мислити.

Тести закритого типу.

4.1. Про що йдеться?

4.2. Дедукція – це: