Філософія Середньовіччя. Ф. Аквінський. Патристика.

Філософська парадигма християнської середньовічної ф-ї базувалася на баченні реальності за „образом і подобієм духа”, на відміну від античної парадигми, яка орієнтувалася переважно на предметно-речове бачення світу. Тому людина середньовічного європейського суспільства уявляється духовною людиною, тобто такою, яка усвідомлює себе насамперед одухотвореною. А не просто тілесною природною істотою. По­чи­на­єть­ся се­ре­д­ньо­ві­ч­на фі­ло­со­фія пе­рі­одом "апо­ло­ге­ти­ки" (від грец. "апо­ло­гія" - за­хист), пред­ста­в­ни­ки якої ви­сту­па­ли з об­ґру­н­ту­ван­ням і за­хи­с­том хри­с­ти­ян­с­т­ва про­ти ан­ти­чної фі­ло­со­фі­ї. За­ве­р­шу­єть­ся активна, а пе­рі­од ста­но­в­лен­ня і утве­р­джен­ня се­ре­д­ньо­ві­ч­ної хри­с­ти­ян­сь­кої фі­ло­со­фії, так зва­ної "па­т­ри­с­ти­ки" (від лат. pater - ба­ть­ко), пе­рі­одом фо­р­му­ван­ня най­більш ав­то­ри­те­т­ни­ми хри­с­ти­ян­сь­ки­ми ми­с­ли­те­ля­ми - "от­ця­ми це­р­к­ви" ви­хі­д­них прин­ци­пів хри­с­ти­ян­сь­кої фі­ло­соф­сь­кої ду­м­ки. Роз­рі­з­ня­ють дві лі­нії па­т­ри­с­ти­ки - за­хі­д­ну (ла­ти­но­мо­в­ну) і схі­д­ну (гре­ко­мо­в­ну). Представниками грекомовної патристики є члени „каппадокійського гуртка” – Григорій Назіанський, Василь Кесарійський, Григорій Нісський. Вони впорядкували систему християнської думки на базі неоплатонізму, пристосувавши його до світоглядних настанов середньовіччя. Східній патристиці властиві риси грецької ментальності, тобто споглядальний, софійно-плюралістичний підхід до світу людської особи. Західні ж „отці церкви” – Амвросій, Аврелій Августин – мислили в західній, римсько-латинській манері з її практицизмом, формалізмом, епістемно-монологічним баченням світу. Схі­д­на і за­хі­д­на га­лу­зі се­ре­д­ньо­ві­ч­ної фі­ло­соф­сь­кої па­ра­ди­г­ми, зви­чай­но, не роз­ді­ле­ні прі­р­вою, во­ни по­стій­но й ак­ти­в­но вза­є­мо­ді­я­ли між со­бо­ю. Вод­но­час, збе­рі­га­ю­чи про­тя­гом всьо­го се­ре­д­ньо­віч­чя ри­си від­по­ві­д­но­го ме­н­та­лі­те­ту, во­ни на­да­ють за­хі­д­но- і схі­д­но­єв­ро­пей­сь­кій куль­ту­рі не­по­вто­р­ної своє­рі­д­но­с­ті.

Вчення Т.Аквінського.

Фо­ма Ак­він­сь­кий - си­с­те­ма­ти­за­тор ор­то­до­к­са­ль­ної схо­ла­с­ти­ки. Ос­но­в­ний твір "Су­ма тео­ло­гії". Ари­с­то­те­лів­сь­ке по­нят­тя Sophia Фо­ма прак­ти­ч­но ото­то­ж­нює з тео­ло­гі­є­ю. Спо­гля­дан­ня Бо­га за­мість пі­знан­ня го­ло­вних ос­нов об'­єк­ти­в­ної дій­с­но­с­ті - ось зміст тлу­ма­чен­ня Фо­мою Ари­с­то­те­лів­сь­ко­го по­нят­тя на­у­ки по від­но­шен­ню до по­треб це­р­к­ви. Ак­ві­нат ві­до­кре­м­лює тео­ло­гію від на­у­ки в гно­се­о­ло­гі­ч­но­му пла­ні, так як вва­жає, що тео­ло­гія че­р­пає свої іс­ти­ни не з фі­ло­со­фії, не з кон­к­ре­т­них на­ук, а ви­ня­т­ко­во із од­кро­вен­ня. Фо­ма ви­дає на­сту­п­ні те­о­ре­ти­ч­ні прин­ци­пи: 1) Фі­ло­со­фія і кон­к­ре­т­ні на­у­ки ви­ко­ну­ють по від­но­шен­ню до тео­ло­гії слу­ж­бо­ві фу­н­к­ції: тео­ло­гія ви­ко­ри­с­то­вує їх в ці­лях кpaщо­го ро­зу­мін­ня і гли­бо­ко­го роз'­яс­нен­ня іс­тин од­кро­вен­ня. Ви­ко­ри­с­тан­ня їх не є до­ка­зом сла­б­ко­с­ті тео­ло­гії, а на­впа­ки, ви­ті­кає із "убо­го­с­ті" люд­сь­ко­го ро­зу­му. 2) Іс­ти­ни тео­ло­гії ма­ють сво­їм дже­ре­лом од­кро­вен­ня, іс­ти­ни на­у­ки - чут­тє­вий до­свід і ро­зум. 3) Іс­нує об­ласть де­яких об'­єк­тів, які є за­га­ль­ни­ми для тео­ло­гії і на­у­ки. Ні­що не за­ва­жає то­му, щоб од­ни­ми і ти­ми ж про­бле­ма­ми за­йма­ли­ся як фі­ло­соф­сь­кі на­у­ки так і тео­ло­гі­я. Це не ви­клю­чає то­го, що ві­до­мі іс­ти­ни од­кро­вен­ня мо­жуть бу­ти до­ве­де­ні при­ро­д­нім шля­хо­м. 4) Тве­р­джен­ня на­у­ки не мо­жуть су­пе­ре­чи­ти до­г­ма­там ві­ри. Та­ким чи­ном, не за­пе­ре­чу­ю­чи цін­но­с­ті на­у­ки, Ак­ві­нат об­ме­жує її роль ін­тер­пре­та­ці­єю до­г­ма­тів од­кро­вен­ня. Мо­ж­на зро­би­ти ви­сно­вок про те, що Фо­ма Ак­він­сь­кий зо­всім не від­ді­ляв на­у­ку під тео­ло­гії, а на­впа­ки, по­вні­с­тю під­ко­рив її тео­ло­гі­ї

ПАТРИСТИКА(від грец. pater, лат. pater - батько), термін, що значить сукупність теологіч., філос. і політико-соціол. доктрин христ. мислителей 2-8 ст. - т. зв. батьків церкви. Періоди: 2-3 ст. - полемічеське фрагментарне філософствування т. зв. Апологетів (Тертулліан, Клімент Александрійський і особливо Ориген); 4-5 ст. - систематизація церк. доктрини (каппадокийський гурток: Василій Великий, Григорій Назианзин, Григорій Нисський; на Заході - Августин); 6 ст. - початок стабілізації догми і кодифікації наук під егідой теології (Леонтій Візантійський, Боецій), що завершуються в працях Іоанна Дамаскіна.

Філософські основи бізнесу

Сьогодні особливого статусу набуває філософія глобальних проблем, цілі та завдання якої полягають в аналізі передумов розв'язання глобальних проблем так званого постмодерністського стану цивілізації, а основним предметом її дослідження є, відповідно, філософські аспекти соціального та економічного прогнозування та здійснення пошуку шляхів перебудови світового економічного порядку. Останнім часом значного поширення, актуальності та потужного розвитку набуває усвідомлення потреби у формуванні концепції "сталого економічного розвитку" ("sustainable development"), сутність якої полягає у розробці ефективних програм економічного розвитку, що забезпечували б мінімальний вплив на зовнішнє середовище.
У межах сучасного філософсько-економічного знання відбувається екологізація економічної сфери соціальної діяльності, а отже, і екологізація економічної свідомості, що не дивно, адже сьогоднішня екологічна ситуація дійсно вимагає від людини врахування в процесі економічної діяльності, насамперед, екологічних факторів.

 Отже, цілі та завдання, а також методи та засоби їх досягнення, що формуються в межах сучасних соціально-політичних програм в якості принципів утворення нового соціального порядку, як то соціальні проекти та стратегії збереження і відновлення екологічно прийнятних умов існування людства, зумовлені їх проблематизацією в контексті філософсько-економічного знання і постають, насамперед, як концентрований вираз вихідних філософських засад економічного світогляду - одного із факторів визначення сутності соціальних трансформацій.

 Розвиток сучасного філософсько-економічного знання відбувається також в теоретичному контексті двох таких напрямків філософсько-економічного знання, як філософія бізнесу та філософія господарства. А визначення сутності та співвідношення останніх в контексті загального філософсько-економічного знання потребує, на нашу думку, ґрунтовного дослідження. Адже філософія бізнесу та філософія господарства дійсно є різними вимірами філософського осягнення економічного буття, а отже, в чистому вигляді вони є різними стратегіями соціального поступу. При цьому філософія бізнесу як парадигма економічного мислення здебільшого представлена у межах західноєвропейської соціально-економічної парадигми і бере свій початок у філософії прагматизму, а філософія господарства здебільшого є виразом східноєвропейської світоглядної парадигми (С.Булгаков). Втім, в чистому вигляді історії відомі випадки лише господарського регулювання економічних систем, а для економічних систем, у межах яких значне місце відводиться такому виду економічної діяльності, як бізнес, характерним є поєднання репродуктивного знання, властивого господарській системі, з творчим потенціалом бізнес-діяльності.

Сутність даної проблеми окреслюється, таким чином, як позиціонування та визначення змісту і співвідношення таких відносно самостійних галузей філософсько-економічного знання, як філософія бізнесу та філософія господарства.

На сьогоднішній день існує тенденція ототожнення економічної системи з системою господарювання, тобто визначення економіки як теоретичної основи господарської діяльності. Але такий підхід є продуктивним лише в контексті теоретичного аналізу закритих господарських систем і залишає відкритим питання щодо функціонального значення такої сфери соціально-економічної діяльності та соціальної інституції, як бізнес.

 На сучасному етапі соціального розвитку економічна система неможлива не лише без визначення базових принципів господарської діяльності, а й має також бути придатною для їх ефективного поєднання з таким основним методологічним постулатом філософського обґрунтування бізнесу, як принцип свободи індивідуальної економічної діяльності. Тому, на наш погляд, основною функцією економіки як цілісної світоглядно-методологічної системи є визначення принципів та методів ефективного функціонування як господарства, так і бізнесу в контексті конкретної соціально-економічної системи.

 Господарство ж в такому проблемному контексті будемо, в свою чергу, визначати як певну телеологічну парадигму, що зорієнтована на планування економічної системи, а соціальний зміст бізнес-діяльності постає в контексті її функціонування як елементу структури соціуму, форми соціальної поведінки, а також організації та регулювання господарського та соціального життя, що включає в себе сукупність соціальних норм та культурних зразків, формуючи, таким чином, соціальний капітал суспільства, що дає змогу розглядати бізнес як специфічну економічну інституцію.

Економіка в такому разі постає як соціальна підсистема, що поєднує в собі загальні принципи ведення бізнесу та господарства, тобто як сфера визначення та формування максимально ефективних стратегій отримання, розподілу, обміну і використання засобів соціально-економічної діяльності. Основна різниця між бізнесом та господарством в такому контексті полягає в суб'єкті управління, адже різноманітні господарські галузі економічної системи підлягають державному регулюванню, а бізнес-структури - здебільшого регулюванню з боку індивідуального (колективного) суб'єкта господарської діяльності.

Таким чином, різні варіанти визначення сутності економічної системи крізь призму господарювання та бізнес-діяльності формують різні принципи її організації, що і дає змогу розглядати філософію господарства та філософію бізнесу як різні парадигми економічного мислення. Разом з тим відзначимо і їхній діалектичний зв'язок як взаємозалежних елементів економічної сфери життєдіяльності суспільства, де бізнес виступає як відносно самостійна частина господарської системи, а господарство є невід'ємною складовою бізнес-процесу.

Звичайно ж, бізнес передбачає соціальну відповідальність підприємця як суб'єкта соціальної дії і являє собою сполучення різноманітних видів виробничої економічної діяльності, тобто постає як свідома виробнича діяльність, спрямована на досягнення загального суспільного блага, про що свідчить, зокрема, визначення сутності бізнесу як специфічної галузі соціальної діяльності в контексті "поєднання двох цілей, одна з яких спрямована на стимуляцію соціально-економічного прогресу, інша - на отримання прибутку". При цьому на перше місце ставиться саме соціальний вимір економічної діяльності.

Таким чином, філософське осмислення теоретичних засад бізнесу як виду соціальної практики, основний зміст якої полягає в індивідуальному управлінні господарством та соціальній відповідальності перед споживачем, свідчить, що основним фактором філософії бізнесу, тобто основною його світоглядною засадою, є саме можливість реалізації у його межах індивідуального або колективного творчого потенціалу, що, на наш погляд, дає можливість формувати нові виміри соціально-економічного розвитку. Тому бізнес, на наш погляд, постає як сфера екстерналізації та вільного акумулювання нового соціального знання, тобто як відкрита і гнучка система, що відіграє значну роль в процесі розвитку соціально-економічних систем. Адже саме у межах бізнес-діяльності формуються відкриття у галузі господарювання, що, в свою чергу, відкриває можливості формування нових підходів до буття, які сприяють зміні уявлень про соціальну реальність та причинну зумовленість соціально-економічної діяльності. Причинність у такій відкритій системі, як бізнес, розуміється, насамперед, як самодетермінація, а не як характерний для господарських систем вплив зовнішніх факторів. В такому разі у межах відкритих соціальних систем процес управління взаємодією суб'єктів економічної діяльності здійснюється через зміну станів економічного простору, а не через прямий вплив одних суб'єктів на інших.

Отже, філософія економіки в такому контексті постає як основа формування певного соціального порядку, що є основою соціальної діяльності економічного суб'єкта як у сфері господарства, так і у сфері бізнесу, створюючи їх системну єдність, що, на наш погляд, дає можливість за допомогою таких засобів формувати принципово нові бачення і якісно нові стратегії та концепції соціального управління. Таким чином, саме філософія економіки як основа формування стратегій соціального управління постає як засіб формування максимально ефективних стратегій соціально-економічного розвитку, набуваючи у такий спосіб дійсно вирішального значення в процесі формування економічного світогляду.

Тест відкритого типу

3.1. Антропоцентризм – розуміння людини як центру і найвищої мети Всесвіту.

3.2. Верифікація– висунутий неопозитиістами принцип, за яким висловлювання вважається осмисленим лише тоді, коли його істинність або хибність підтверджують дані відчуттів.

3.3.Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.

3.4. Піфагореїзм. ПІФАГОРІЙЦІ - послідовники древньогрецького філософа Піфагора з о. Самсона (біля 580-500 до н. е.). П. абсолютизували абстракцію кількості і відірвали її від матеріальних речей, тим самим прийшовши до ідеалістичної філософії, згідно з якою кількісні відносини є сутністю речей. Так, відкривши, що кількісно певний інтервал полягає у основі музикальних тонів і гармонії, П. абсолютизували це відкриття у своєму вченні про космічну "гармонію сфер". На цій основі виросли піфагорійський математичний символізм і повна марновірства містика чисел, яка поєднувалась з вірою Піфагора у переселення душ.

3.5. Судження– це форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв’язків.

 4.Тест закритого типу

1. Що означає слово «сенсуалізм»?

в) вчення про чуттєвість як головну форму отримання достовірного знання;

2. Це неправильно, що Кант:

б)написав «Феноменологію духу»;г)сформулював основні закони діалектики.

3.  У якому столітті виникають об'єктивні і суб'єктивні передумови марксистської філософії? б)в середині XIX ст. в Західній Європі;

4.  Термін «персоналізм» вперше вжив: в) Е. Муньє;

5.  Підберіть з графи «Б» назви праць, які написані філософами, названими в графі «А»:

        а)      «Натурфілософія, або Фізика»; - Ф. Проконович

        б)      «Книга буття українського народу»; - Костомаров

        в)      «Слово про закон і благодать»; - Ілларіон

        г)   «Серце і його значення в духовному жятті людини»; - Юркевич
        ґ)    «Розмова п'яти подорожніх про істинне j щастя в житті»; - Г. Сковорода

 6. Це неправильно, що агностицизм:

б)заперечує буття Бога;  

г)характеризує філософські погляди Д. Юма;

ґ)пояснює відомий декаргівський афоризм: «Знання — сила».

 7. Визначте, до яких філософських напрямків належать навеіені нижче судження про простір і час:

           а) простір і час — суть форми буття світового розуму;       

           б) простір і час — с)ть об'єктивної форми існування матерії;

           в) простір і час — це форми нашого сприйняття;

           г) простір і час — незалежні від матерії субстанції.

 8.Позиція якого філософа у поглядах на суспільну свідомість акумульована у цій фразі: «Суспільна свідомість відображає суспільне буття»?

а) К. Маркса; б) Ортеги і Гассета: в) О. Шпенглера;

9.Пізнання як форма діяльності здійснюється в: г) художніх образах.

 10.Це  неправильно, що Гегель:         

а)написав працю «Про діалектику»;

б)вперше висловив думку„«Все тече, все змінюється»;

Білет № 24

1. Чуттєве та раціональне в пізнанні, його форми

Методологiї науки, як знання про взаємовiдношення методiв пiзнання, свiдоме використання котрих дозволяє отримувати нове на­­­укове знання, не можуть виникати та iснувати без гносеологiї - на­­­уки, що вивчає пiзнання. Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому (етреігіа — досвід) й раціональному(theoria — розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями "явище та сутність", "зовнішнє і внутрішнє", "одиничне й загальне" тощо.

Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом із зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності. Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення. Це свідчить про те, що центральною ідеєю гносеології є принцип відображення.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Певне значення тут мають і предмети чуттєвого сприйняття, які тією чи іншою мірою вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання, тому і воно має конкретно обрану чуттєву форму вираження і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань.

Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання.

Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності.

Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями об'єктивної реальності. Це й об'єднує їх, характеризуючи діалектичну єдність. Водночас їм притаманна й істотна відмінність. Головна з них полягає у тому, що уявлення, на відміну од відчуттів, сприйняттів, не потребує (в цей момент) безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Воно може бути викликане певними спонукальними причинами (чинниками), які викликають до життя ("оживляють") попередню інформацію про об'єкт дійсності.

Рух пізнання виражається в судженні. Судження — це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. Елементарне вчення про правильне мислення — формальна логіка — розглядає і класифікує судження тільки за формальними ознаками, абстрагуючись від їх змісту. Так, вирізняють судження стверджувальні й заперечувальні (розподіл за якістю), загальні, окремі й одиничні (розподіл за кількістю) тощо.

В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання.Умовивід — це логічна операція (мислительна діяльність), внаслідок якої з кількох суджень, засновків (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях). Свою останню основу умовивід має в об'єктивних зв'язках самої дійсності, в якій "все ...опосередковане, пов'язане в єдине, зв'язане з переходами". Саме цим обумовлена принципова можливість безмежного пізнання світу людиною.

   Зв'язки й відношення дійсності осягаються в процесі практичної діяльності завдяки тому, що людина змушує взаємодіяти між собою різні предмети. На основі різних форм, схем практичної діяльності й виробились основні типи умовиводів.

Мислення здійснюється шляхом таких операцій, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення різних форм умовиводів — індукції, дедукції, аналогії тощо. Це свідчить про те, що мислення за своєю суттю діяльне. Воно таке ж специфічне для людини, як і трудова діяльність та спілкування.

Чуттєве й раціональне пізнання генетичне (в історії становлення людини і в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і є взаємопов'язаними сторонами пізнання. У цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак: як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне й дискусійне тощо, їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання — необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується могутність пізнання.Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не потрібно розуміти лише як зовнішній. Насправді вони взаємопроникають одне в одне. Раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхуючись від нього.

2. Світогляд М. Гоголя

Гоголь Микола Васильович

(1809-1852)

письменник, драматург

Народився Микола Васильович Гоголь 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук.

 Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ.

Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого...» «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..» «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу». Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М.Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства».

Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак.

У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Грунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя.

Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву. Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М.Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої... Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.).

Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості.

Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «...вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі».

 Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова 21 лютого 1852 року.

Для більшості сучасників і пізніших поціновувачів його творчості Микола Васильович Гоголь є непохитним авторитетом письменника, що дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі довічне і почесне місце серед класиків світової літератури. Це сталося завдяки ідеологічно нав’язаному і свідомо спрощеному сприйняттю його творчого доробку.

 Уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус.

Сам Гоголь в «Авторській сповіді» говорить про ті пошуки: «З цього часу людина і душа стали, більше ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив на деякий час усе сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими живе людина і людство взагалі. Книги законодавців, душознавців і спостерігачів за природою людини стали моїм чтивом... і на цьому шляху невідчутно, майже не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що у Ньому ключ до душі людини...» Після перших тяжких нападів страшної недуги письменник ще вимогливіше почав ставитися до себе, сприймати і цінувати час. Його все більше цікавить стан його душі, готовність до вищого звіту, полонить прагнення якнайкраще і найповніше відповідати образу духовної людини. «Та хай не думають, що Гоголь мінявся у своїх переконаннях, — навпаки, з юнацьких літ він залишався їм вірним. Але Гоголь ішов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, твердішим; високе значення мети письменника яснішим; суд над самим собою суворішим», — так писав про нього С.Аксаков. Люди, які близько знали письменника, відзначали навіть зовніш-ні зміни в його вигляді. П.Анненков, який зустрічався з ним у 1846 році в Парижі, згадував: «Гоголь постарів, але набрав особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, окрім назвавши красою мислячої людини. Обличчя його поблідло, схудло; глибока, напружена робота думки поклала на нього ясний відбиток виснаженості і втоми, але загальний вираз його здався мені якимось світлішим і спокійнішим за попередній. Це було обличчя філософа». У цей час письменник багато читає. Здебільшого це книги духовного змісту: твори святих отців Церкви, історія Церкви, богословські трактати. Згодом увесь свій духовний досвід М.Гоголь втілив у один з найкращих зразків духовної прози «Роздуми про Божественну Літургію». Письменник хотів зробити це видання масовим, за найнижчою ціною, без авторства, аби воно стало доступним для найширшого загалу. Актуальні питання буття — від побутових до духовних — М.Гоголь сприймав крізь призму релігійно-морального смислу. З часом переконання його перетворилися у глибоку віру, що змінити існуючий порядок речей, який викликав часом у нього активний внутрішній спротив, можна лише змінивши людину, а не суспільний устрій. Прагнення зробити людину людиною у вищому, горньому розумінні цього слова стало для нього питанням питань. З цим пов’язані його роздуми і про поняття значно ширші, які з часом, здається, лише набувають своєї вагомості. «Суспільство утворюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно, щоб кожна одиниця виконала повинність свою... Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Поки він хоч скільки-небудь не стане жити життям небесного громадянина, до того часу не прийде до порядку і земне громадянство». У цих словах, здається, сконцентровано абсолютно все, що треба знати сучасній людині про саму себе. Геніальний митець допомагав, допомагає і, безсумнівно, допомагатиме нам у справдженні цієї істини.

Тест відкритого типу

3.1. Умовивід – це така форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища.