Міжнародні правові акти щодо житлових прав громадян

Нормативну базу з житлового права поповнюють укладені та на­лежним чином ратифіковані Україною міжнародно-правові договори. Вони стають невід'ємною частиною її законодавства з житлових пи­тань, доповнюючи останнє обов'язковими нормами, особливо в час­тині забезпечення захисту права власності, спрямовуючи подаль­ший розвиток на шляху гармонізації законодавства України із зако­нодавством Європейського союзу.

Відповідно до статей 6 і 7 Закону "Про правонаступництво Ук­раїни" від 12 вересня 1991 р. за № 1543-ХП Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також стала правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України та інтересам рес­публіки.

Україна як самостійна держава проголосила визнання загально­людських цінностей, а тому зобов'язалася дотримуватися загально­визнаних принципів міжнародного права. Стаття 193 Житлового ко­дексу та ст. 17 Закону "Про міжнародні договори України" визнача­ють пріоритет міжнародних договорів. Якщо міжнародним догово­ром України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, аніж передбачені законодавством Украї­ни, то застосовуються правила міжнародного договору України.

До таких договорів належать передусім договори, що визнача­ють природні права людини, в тому числі право на життя, ім'я, здо­ров'я, гідність, забезпечення отримання належних умов і засобів іс­нування для себе та сім'ї тощо. Серед таких Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., у ст. 8 якої зазначено, що кожна людина має право на повагу до її особистого та сімейного життя, житла та таємниці листування. Держава не може втручати­ся у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випад­ках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах націо­нальної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Європейський суд ухвалив, що житлом можна вважати згідно зі ст. 8, облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облашту­вання було здійснене з порушенням вимог національного законодав­ства. Особа також може оскаржувати порушення права на житло, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу (МЕНТЕС проти Туреччини, 1997 р.)¹. На­решті суд ухвалив, що до області застосування ст. 8 належать та­кож офісні приміщення (НІМЕУ проти Німеччини, 1992 р.)². Право на достатнє житло — це право будь-якої людини. Забезпечення житлом є життєвою необхідністю і одним з головних прав громадян незалежно від рівня економічного розвитку держави. У зв'язку з цим ст. 25 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який включає харчу­вання, одяг, житло.

До міжнародно-правових документів у житловій сфері слід від­нести і Міжнародний пакт про громадські та політичні права, про права дитини тощо.

Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чин­ні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, є частиною національного законодавства Украї­ни, не можна застосовувати закон, який регулює правовідносини у житловій сфері інакше, ніж зазначено у міжнародному договорі. Водночас міжнародні договори застосовуються лише тоді, коли вони не суперечать Конституції України. Це правило знайшло своє відоб­раження також у Проекті Житлового кодексу.

Суб'єкти житлового права та їх повноваження

Відповідно до житлового законодавства, суб'єктами житлового права можуть бути уповноважений державний орган, наділений владними повноваженнями, заінтересований суб'єкт житлового пра­ва (фізична та юридична особи).

Специфіка житлових правовідносин полягає у тому, що окрема їх частина, особливо та, що виникає за умови отримання житла дер­жавного житлового фонду на правах найму, є адміністративними правовідносинами. Користування житлом на умовах оренди чи най­му є цивільно-правовими відносинами. Це суттєво впливає на зміст правового становища суб'єктів житлового права, на обсяг їхніх прав і обов'язків.

Тому за нормами житлового, цивільного та адміністративного за­конодавства сторонами житлових (у тому числі процедурних і про­цесуальних) правовідносин з однієї сторони виступає уповноваже­ний державний орган, наділений владними повноваженнями, з дру­гої — заінтересований суб'єкт. Сторона, наділена владними повно­важеннями, представлена державними органами та посадовими особами.

Сторонами житлових правовідносин можуть виступати як уповно­важені, так і зобов'язані особи. До уповноважених можна віднести:

Верховну Раду України та органи місцевого самоврядування як суб'єкти житлового права;

місцеві державні адміністрації;

підприємства, установи, організації;

державні органи виконавчої влади;

і державні контрольні та наглядові органи.

Профспілки та їх об'єднання можуть виступати як уповноваже­ною стороною, так і заінтересованою.

Найзагальнішою та визнаною є класифікація суб'єктів права на юридичних та фізичних осіб. ЇЇ також можна використати для кла­сифікації суб'єктного складу осіб у житловій сфері. Але вона носить загальний характер і потребує уточнення з огляду на її особливості, залежно від кола прав і обов'язків, ступеня належності суб'єкта права на житло. За останньою тезою, серед фізичних осіб слід вка­зати насамперед власника, наймача, орендаря, піднаймача, суборен­даря, тимчасових жильців, які можуть виступати як зобов'язаною так і уповноваженою особою.

Заінтересованими особами є: громадяни, їх представники, у тому числі органи опіки та піклування.

Для більш детальної характеристики суб'єктів житлового права доцільно розглянути їх правове становище, відповідно до вищенаве-деної класифікації.

Громадяни

Для підтримання нормальної життєдіяльності житло потрібно кожній особистості. Громадянин України — це особа, яка володіє певною цивільною правоздатністю як суб'єкт житлового права. Тіль­ки громадянам України державою надаються жилі приміщення дер­жавного житлового фонду у користування на умовах договору най­му. Саме на задоволення потреб громадян України на житло, реалі­зацію їх конституційних прав і спрямований проект ЖК. Виходячи з цього, серед фізичних осіб як учасників правоохоронних житлових відносин, слід вважати, перш за все, громадян України. Крім грома­дян України носіями житлових прав і обов'язків можуть визнавати­ся й інші особи. Суб'єктами права власності на житло можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Законом України "Про правовий статус іноземців" (ст. 12) визначено, що іноземці, які постійно проживають в Україні, також мають право на підставах порядку, встановленого для громадян України, одержати жиле при­міщення. Тобто право на житло можуть мати фізичні особи, неза­лежно від їх громадянства і постійного місця проживання. В деяких випадках законодавство вимагає засвідчення цих прав.

Правоздатність — це визнана можливість особи вступати у правові відносини. У своїй основі правоздатність, як і всі правові відносини, має юридичний факт. Громадянин має право, за дотри­мання встановлених законодавством вимог, розпоряджатися своїми суб'єктивними правами (отримати житло у найм, власність, укласти договір купівлі-продажу квартири, що перебуває в його власності).

Виникає правоздатність з моменту народження і припиняється на момент смерті. Правоздатність полягає у можливості набуття прав, виконання та несення обов'язків, а не їх наявності. Так, громадя­нин, згідно зі ст. 10 ЦК України може мати житло у власності, пра­но користуватися жилими приміщеннями, успадковувати та запові­дати житло, а також мати інші майнові й особисті немайнові права. Реалізація визначених законодавством прав можлива тільки за на­явності певних об'єктивних умов. Реалізація правоздатності можли­ва за наявності юридичного факту, що виник на підставі правомір­них дій відповідно до вимог об'єктивного права. Так, громадянин має право на приватизацію державного житлового фонду, тобто він може отримати його у приватну власність, але для цього мають бути наявними певні об'єктивні та суб'єктивні умови: законодавство, що регулює приватизацію державного житлового фонду; квартира (бу­динок) державного житлового фонду; заява та необхідні додаткові документи.

Щоб реалізувати правоздатність, дієздатність суб'єкти правовід­носин мають бути дієздатними, тобто спроможними набувати для себе права та створювати для себе обов'язки, іншими словами, здій­снювати юридичні дії (ст. 11 ЦК України). Правові категорії "право­здатність" і "дієздатність" за наявності спільних рис є різними, але їх зміст тісно пов'язаний між собою.

За законодавством громадянин України може поєднувати в собі і наймача, і особу, яка має право на отримання житла державного чи громадського житлового фонду. Але щоб отримати самостійне право на отримання житла він повинен досягти дієздатного віку.

Крім наймача, носієм суб'єктивних житлових прав може бути власник житла або його представник. Власник житла повною мірою може реалізувати свої права, тобто своїми діями набувати житлових прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Цивільна дієздат­ність фізичних осіб виникає у повному обсязі з настанням повноліт­тя, після досягнення особою 18-річного віку. Але законом передба­чаються винятки. Так, відповідно до Кодексу про шлюб та сім'ю (КпШС) дозволяється одружуватися до досягнення 18-річного віку, тоді громадянин з моменту одруження набуває дієздатності в повно­му обсязі.

Органи опіки та піклування

Громадяни як суб'єкти житлового права можуть використовува­ти об'єкти приватного житлового фонду на основі цивільного дого­вору. При цьому права неповнолітніх на житло гарантовані законом. Так, згідно зі ст. 78 КпШС, якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни й піклувальники без спеці­ального на те призначення, але з додержанням відповідних правил щодо опіки та піклування (гл. 16 КпШС). А відповідно до ст. 145 КпШС, опікун не вправі без дозволу органів опіки та піклування ук­ладати угоди, а піклувальник — давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових, тобто всі угоди з житлової сфери. Державним комітетом України у справах сім'ї та молоді, Мініс­терством освіти і науки України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці та соціальної політики України спіль­ним наказом від 26 травня 1999 р. за № 34/166/131/88, затвер­джено Правила опіки та піклування, що забезпечують права та інте­реси неповнолітніх дітей, які залишилися без піклування батьків і неповнолітніх осіб, які потребують допомоги.

Опіка (піклування) встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишили­ся без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.

Опіка (піклування) встановлюється також для захисту особис­тих і майнових прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здо­ров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати

свої обов'язки.

Договорами, здійснення яких вимагає дозволу органів опіки та

піклування, зокрема, є:

договори, що потребують нотаріального посвідчення та спеціаль­ної реєстрації; угоди, направлені на відмову від належних підопічно­му майнових прав;

поділ або обмін жилої площі;

видача письмових зобов'язань тощо. Порушення цієї вимоги дає правові підстави визнання таких угод недійсними.

Стаття 129 КпШС передбачає, що опіка та піклування встанов­люються державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських або районних у міс­тах, сільських і селищних Рад.

Безпосереднє ведення справ з опіки й піклування покладається на відповідні відділи та управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів мі­ських або районних у містах Рад щодо осіб: які не досягли 18 років; які визнані судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства; які визнані судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами, а також

дієздатних, які потребують піклування за станом здоров'я.

У селищах і селах справами опіки та піклування безпосередньо иідають виконавчі комітети селищних і сільських Рад.

Органи опіки та піклування здійснюють свою діяльність відповід­но до КпШС і Правил опіки та піклування.