Конфіскація за рішенням суду

Згідно із ч. 6 ст. 41 Конституції України,

«Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.»

Законом, який передбачає «випадки, обсяги та порядок» конфіскації майна, є насамперед Кримінальний кодекс України (далі - ККУ). Відповідно до ст. 59 ККУ,

«1. Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

2. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.»

Зокрема, конфіскація майна передбачена за вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 ККУ), торгівлю людьми або іншу незаконну угоду з людьми при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 149 ККУ), крадіжку, вчинену в особливо великих розмірах або організованою групою (ч.5ст. 185 ККУ) та ін.

На наш погляд, як конфіскацію можна розглядати також стягнення в доход держави одержаної стороною (належної стороні) земельну ділянку за господарським зобов´язанням, що «визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства» за рішенням суду (ч. 1 ст. 208 ГКУ). Водночас, можливість застосування даної норми ГКУ щодо угод про відчуження земельних ділянок ставиться під сумнів положеннями ч. 1 ст. 4 кодексу, які виключають земельні відносини з предмету регулювання кодексу.

Положення про конфіскацію містяться в деяких інших законодавчих актах (наприклад, Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП)), проте передбачена цими актами конфіскація навряд чи може бути застосована щодо земельних ділянок, оскільки там йдеться про предмет, «який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення» (ст. 24). Уявити таку ситуацію щодо земельної ділянки вкрай важко.

Невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк.

Ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 ЗКУ передбачають обов´язок іноземних фізичних та юридичних осіб, осіб без громадянства протягом року відчужити набуті у спадщину землі сільськогосподарського призначення. У разі порушення цієї вимоги земельна ділянки підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду (ст. 145 ЗКУ). Кодекс не деталізує процедури примусового відчуження. Видається, що за таких умов ст. 145 застосована бути не може, адже, відповідно до ч. 5 ст. 41 Конституції України,

«Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.»

Є сумнів щодо відповідності ст. 145 ЗКУ критеріям «винятку» і «мотивів суспільної необхідності». Що не викликає сумніву - це те, що відсутній «порядок, встановлений законом», який до того ж передбачав би «попереднє повне відшкодування».

Між тим, практика застосування ст. 145 ЗКУ в Україні все-таки існує. Так, заочним рішенням суду було «припинено право власності» іноземного громадянина, що успадкував земельну ділянку сільськогосподарського призначення (земельний пай) і протягом року не відчужив її. Видається, що суд припустився грубої помилки, оскільки його рішення по суті є рішенням про конфіскацію, прийнятим без достатні правових підстав.

Справа № 2-518/09, розглянута Жашківським райсудом Черкаської обл. за позовом Жашківської РДА до Ш. О.М. про примусове відчуження земельної ділянки.

У іншій справі, на наш погляд, жодного спору між сторонами не було. Натомість іноземний громадянин, очевидно, зіткнувся зі складнощами при посвідченні договору купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для товарного виробництва), ймовірно, через те, що нотаріуси не бажали посвідчувати договір про відчуження з огляду на положення п. 15 розділу X ЗКУ, що передбачають мораторій на відчуження таких земель. Рішення суду мало освятити відчуження.

На відсутність спору вказує як наявність договору між позивачем та відповідачем про продовження терміну позовної давності (який, до речі, жодного правового значення не має), визнання позову відповідачем, а також зазначення у позовних вимогах конкретної особи, якій має бути відчужена земельна ділянка. На наш погляд, підстав для задоволення таких вимог не було, як не було підстав і для розгляду «спору» судом. Якщо позивач зіткнувся із складнощами при посвідченні договору, йому слід було оспорювати відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Не повинна була розглядатися судом і третя справа - «про продовження строку для відчуження землі сільськогосподарського призначення іноземним громадянином». Відповідний строк встановлений законом (ч. 4 ст. 81 ЗКУ), і судом, звичайно, змінюватися не може.