Розвиток земельно-правового регулювання у XIV-XVII сторіччях на українських землях у складі Росії

Помісне та вотчинне землеволодіння. Помісне землеволодіння передбачало надання земель за службу в особливий вид користування, у той час як вотчинне землеволодіння наближалося за своїм характером до права власності.

У Соборному уложенні 1649 р.184 встановлювалися оклади помісних землеволодінь різних категорій поміщиків: бояр, окольничих, думних дяків, стольників, стряпчих тощо, граничні норми церковного землеволодіння185. Встановлювалися також норми закріплення помість за дружинами та доньками дворян, бояр або «іноземців на государевій службі» (у певній частині від окладів їхніх чоловіків), передбачалися нормативи надання «худої» і «середньої» землі - такої землі потрібно було «наддавати».

Передбачалися норми продажу земель у вотчини («по сто чвертей» людині), а також регулювалися ціни на такі землі («за рубль по три же чверті») т- Указом від 20.03.1667 була встановлена норма переведення помісних земель у вотчинні - «20 чвертей за 100». Соборне уложення 1648-1649 рр. містило також правила щодо вирішення спорів з приводу знищення межових знаків.

Земельні сервітути. У Соборному Уложенні 1649 р. передбачено вимогу до вотчинників та поміщиків безкоштовно давати проїзд по своїх землях іншим особам у межах здавна існуючих шляхів із забороною перекопування чи перекривання останніх. Писцеві накази царів і великих князів Іоанна, Петра та Софії Олексійовичів 1683 р., 1684 р. в нормативному порядку встановлювали мінімальну ширину таких доріг, обов´язкову для підтримання власниками. На спільні риси даної конструкції із земельним сервітутом звернув увагу Р. І. Марусенко.

Гетьманщина

Загальна характеристика правового регулювання. Протягом даного періоду зберігають чинність більш ранні земельно-правові приписи. Так, у визначній пам´ятці того періоду - неофіційному збірнику «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. глава 14 спеціально присвячена праву власності, у тому числі на землю. Чимало у «Правах ...» й інших земельно-правових норм. Так, п. 1 арт. 20 Розділу 17 встановлює правовий режим і навіть розмір («в ширину дев ´яти аршин») «стовбових великих доріг»; п. 5 арт. 2 Розділу 18 встановлює правовий режим рік та берегової смуги (розміром в «триаршинний сажень»), яка могла вільно використовуватися для потреб судноплавства та рибальства; арт. арт. З, 4 Розділу 18 регламентують здійснення меліоративних заходів, а арт. арт. 13-20 Розділу 19 містять дуже детальну регламентацію сусідських відносин - набагато більш детальну, ніж положення чинного ЗКУ. Так, передбачені правила розміщення на земельній ділянці будівель, споруд, насаджень, огорож тощо. Детальність правового регулювання можна проілюструвати таким прикладом: «Правами ...» передбачено, що тин слід розміщувати рубаними кінцями всередину своєї ділянки (арт. 20).

Займанщина. Внаслідок Визвольної війни було практично повністю ліквідовано землеволодіння польської шляхти, утворилися величезні площі вільних земель, тому великого розмаху набуває займанщина. Положення звичаєвого права про займанщину підтверджуються окремими нормами писаного права: так, царськими указами від 22.10.1665 та від 04.11.1686 за козаками закріплені фактично зайняті ними землі. Подібні грамоти неодноразово видавалися царями аж до 1743 р. Склалася практика «офіційного» підтвердження факту займанщини (окупації) т. з. «позволительными листами», що видавалися козацькими полковниками.

Землі Війська Запорізького. Розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська адміністрація, а фактично - гетьман, який мав право роздавати або продавати землі (лише за правління І. Мазепи було видано понад тисячу універсалів на маєтності).

На колишніх землях, що належали шляхті та магнатам, створювалися т. з. вільні військові села, якими відала гетьмансько-старшинська адміні-страція. Селянам та міщанам відкрилися широкі можливості для переходу у козацький стан, який мав значні привілеї (звільнення від низки податків та повинностей). Вільні військові села, входячи до складу володіння Війська Запорізького, являли собою нове явище - державну феодальну власність: перебували «под правлением сотенным в ведомстве полковом и диспозиции гетманской».

Старшинське, церковне та поміщицьке землеволодіння. Старшинське землеволодіння після Визвольної війни існувало у двох основних формах: формі рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому (замість грошового жалування), і формі земельних пожалувань, що не залежали від службового становища і були особистими феодальними володіннями (постійними чи тимчасовими): «зуповне славне володіння» (на час правління певного гетьмана або довічно), «на підпору дому» та «до ласки військової» (останні два різновиди - тимчасове володіння). Зростає землеволодіння російських дворян (Меншикових, Долгорукових, Трубецьких, Пассєка та ін.)

З часом тимчасові маєтності переросли в постійні. Указом від 23.03.1714 всі дворянські маєтки в Росії було перетворено на родові вотчини, земля і селяни перейшли у повну власність поміщиків. 21.04.1785 козацька старшина одержала права дворянства.

Поряд з цим, одержували гетьманські універсали на землеволодіння церкви і монастирі: селянам, що мешкали на відповідних землях, наказувалося дотримуватися «звиклого послушенства» - вони закріплювалися за церквами і монастирями.

На Правобережній Україні у цей період зростає землеволодіння великих феодалів (Любомирських, Яблоновських, Браницьких, Потоцьких, Чарторийських та ін.). Складається три типи маєтків. У маєтках першого типу основною повинністю була грошова або натуральна рента, другого -чинш, третього - панщина.

Елементи земельного кадастру. У 1729-1731 рр. за гетьмана Д. П. Апостола було проведено інвентаризацію земельного майна власників з метою встановити титул землеволодіння шляхом ревізії маєтків, пов´язаних із рангами козацької старшини (т. з. генеральне слідство по маєтності). Матеріали інвентаризації стали прообразом сучасного земельного кадастру (щодо поняття та юридичної природи земельного кадастру див. тему «Управління у галузі земельних відносин»).

Вирішення земельних спорів. Цікавим є досвід вирішення земельних спорів того періоду. Судова система складалася з суду гетьмана, суду Ради генеральної старшини, Генерального військового суду, полкових та сотенних судів; діяли також копні та сільські суди (для сільського населення), доменіальний суд пана (щодо підданих), магістратські та ратушні (для міщан). Існували спеціалізовані суди: митні, ярмаркові, третейські, суд Грецького Ніжинського братства208 тощо. Більшість з них могли розглядати земельні спори. Універсалом гетьмана К. Розумовського від 05.10.1751 земельні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових та військових товаришів із Генерального військового суду передано полковим судам. Універсалом від 19.11.1763 запроваджені земські суди. До компетенції земських повітових судів належали цивільні справи козаків, справи про спадщину та розподіл майна між родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, скошене сіно на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо, тобто практично всі земельні спори. Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звернення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у цивільних, так і у кримінальних справах.

Територія Києва від створення у 1708 р. Київської губернії підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор при губернській канцелярії.

Та найбільш цікавим є досвід запровадження підкоморських судів, спеціально створених для вирішення земельних спорів указом Сенату від 10.05.1763 в усіх повітах у складі підкоморія та його помічника - комірника. Як пише Н. Сиза, «[д]о компетенції підкоморського суду належали межові спори, котрі підкоморій вирішував переважно одноособово, а «в самих малих неважних спорах» одноособовим суддею був коморник.

За Литовським Статутом підкоморські суди були тісно пов ´язані із земськими, і перш, ніж надійти на розгляду підкоморський суд, справи повинні пройти земський. ...

Апеляційною інстанцією в справах підкоморського суду був Генеральний військовий суд.

Підкоморські суди були ліквідовані з встановленням намісництв, їх справи були передані в «уездные» суди та нижні розправи. Були відновлені в 1796році і проіснували до 1834року, коли були введені межові суди.»

«На допомогу підкоморіям прийшли в пізніші части мірничі, що виготовляли «Реєстр мірницький». Збереглася згадки про мірничого, що був 1646року в Стародубі. Прийшли вони на Україну, мабуть, із Польщі, де земські мірники, звані «геометрами», уже в XVст. здійснювали обміри грунтів та допомагали при їх розмежуванні».

Спеціальне дослідження судової системи даного періоду виконане також Л. Гамбург. Розглянутий інститут межових комісарів, які, на відміну від підкоморських судів (що розглядали спори між великими землевласниками), вирішували земельні спори за участю нешляхетських станів українського суспільства - наприклад, вільних селян і міщан, що позивали в ратушних і магістратських, а іноді й у сотенних судах:

«Поряд з підкоморіями і коморниками в полкових канцеляріях обиралися також комісари для розгляду приватних земельних справ і справ з приводу державних маєтків. ... [3]авдання земельних комісарів полягало в попередньому з’ясуванні обставин справи під час виїзду на місце і спробою її вирішення там шляхом примирення сторін, а також у проведенні попереднього межування спірних земель. ...»

«... Інститут земельних комісарів, що склався ще в польсько-литовський період відповідно до норм Литовського статуту, одержав наступність у Гетьманщині в другій половині XVII ст. Саме в цей період комісари призначалися для вирішення конкретних справ. ...Але вже протягом першої чверті XVIII ст. посади земельних комісарів стали постійними. Вони розслідували і вирішували межові спори і проводили розмежування земель між колективними землевласниками - сільськими і містечковими громадами, монастирями й ін. Ними також розглядалися межові справи, пов´язані з державними і гетьманськими володіннями. ...»

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра.У «Бергпривілеї» (10.12.1719) закріплюється принцип гірничої свободи (тобто власності на надра держави поряд із правом їх вільної розвідки на приватних землях). Власник земельної ділянки або мав переважне право на розробку надр, або отримував 1/32 прибутку (гірнича регалія). Цей принцип було збережено й у «Бергрегламенті» (03.03.1739). Проте Маніфест від 28.06.1782 закріплює принцип акцесії, за яким право власності на земельну ділянку поширюється і на надра. Цей принцип переважав у ході подальшого розвитку російського земельного і гірничого законодавства.