Литовсько-польська доба (ХІУ-ХУІІ сторіччя)

Розвиток земельно-правового регулювання на українських землях у складі Литовсько-польської держави

Звичаєве право. У земельно-правовому регулюванні Литовсько-польської держави зберігаються і розвиваються положення руського звичаєвого права. Зокрема, закріплювалося право селян на вільну купівлю-продаж землі. Визначалася специфічна форма угоди: при ній мали бути присутніми свідки або старці («діди») села.

За звичаями, встановлення меж громади покладалося на найстаріших жителів громади (іноді - тих, кому більше 100 років). Існували різні процедурні правила межування: наприклад, існував звичай на щойно встановлених межах бити дітей, щоб вони краще пам´ятали, де проходить межа. Передбачалися достатньо чіткі правила застосування межових знаків: межі позначалися частіш за все кіпцями (причому звичаєве право подекуди нормувало навіть їх розмір та форму); у лісі робилися знаки на деревах; на землях, які заливала вода, вбивали палі; при перетині меж закопували посуд з вугіллям, просом, тощо. Встановлювався обов´язок власника огороджувати певні види земельних угідь (насамперед, подвір´я і городи), при невиконанні якого власник позбавлявся права на відшкодування збитків, заподіяних потравою посівів худобою тощо, а іноді навіть міг бути покараний штрафом.

Магдебурзьке право. Магдебурзьке право надавалося як містам, так і селам. З початку XIV століття головною відмінністю між статусом села та міста була наявність у місті органу самоврядування - міської ради. Селами ж керували солтиси. Солтиси, зокрема, розподіляли земельні ділянки та займалися заселенням села. Крім низки прибутків від надання адміністративних послуг, солтиси володіли низкою пільг та привілеїв, зокрема, володіння земельними ділянками, причому солтис міг вибирати для своїх потреб ділянку землі під назвою «лан». Солтису також належала ділянка землі - «город», який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян - загородників. Земельні ділянки солтиса звільнялися від усіх податків, у т. ч. від церковної десятини.

Нормативно-правове регулювання. Волочний перемір (реформа Сигізмунда-Августа). Поряд із дією звичаєвого права, все більший розвиток отримують і нормативно-правові акти як джерела права. Спочатку земельно-правові положення мають розрізнений характер. Проте згодом з´являються акти, що мають для регулювання земельних відносин винятково велике значення. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про т. з. «волочний перемір» (або земельна реформа Сигізмунда-Августа). Для того, щоб розкрити його зміст, необхідно спершу дати характеристику поняття «дворище» («осілий дим»). Дворищем на Україні називалася форма землеволодіння і ведення господарства - спільнота з 20-40 осіб, переважно родичів, що проживали двором з кількох хат. Кількість ріллі, що знаходилася у користуванні дворища, істотно коливалася: є відомості про існування дворищ і з однією волокою землі (33 морги, або 19,5 десятин), і з вісімнадцятьма (до 500 моргів, або 295 десятин); у той же час, повинності дворища, будучи одиницями оподаткування, несли приблизно однакові.

Волочний перемір передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - «волоки» (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а «зайва» земля передавалося шляхті без усякого відшкодування138. Показово, що селяни були поділені на розряди («путні бояри», «бортники», «конюхи», «стрільці», «двірні слуги», «осочні», «сільські війти», «лавники», «тяглі селяни», «осадники», «огородники» тощо), для кожного з яких встановлювалася норма наділення землею на певних умовах (від 1/3 до 2 волок). Передбачалася диференціація повинностей в залежності від якості землі («підлої», «середньої», «доброї») волок, а також нормативи співвідношення між розміром селянської та фільваркової запашки («сім до одного»). Слід особливо відмітити, що при волочному перемірі були встановлені також агротехнічні нормативи: трипільна система землеробства, що існувала на Русі ще з XI сторіччя, стає обов´язковою.

Засади здійснення волочного переміру встановлювалися у численних пам´ятках законодавства тих часів, однією із найяскравіших з яких є «Устав на волоки господаря його милості у всьому Великому князівстві Литовському» 1557 р. Проте волочний перемір, очевидно, розпочався у деяких місцевостях набагато раніше: з уставної Бєльської грамоти 1501 р. вбачається, що поділ на волоки існував ще за часів Вітовта (кінець XIV -початок XV сторіччя). Впроваджений волочний перемір (при запеклому опорі селян) був насамперед на Поліссі, наприкінці XVI сторіччя - на Во-лині, ще пізніше - на Київщині. Одночасно з переміром було скасовано саму можливість селян мати землю у власності, причому ця заборона у певних випадках запроваджувалася під страхом кари «на горло». Феодальне право починає визнавати селян невіддільною приналежністю земельної ділянки.

Реформа Сигізмунда-Августа залишила нащадкам цілу низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій, поділ ріллі за якістю, поземельний кадастр (щодо поняття та юридичної природи земельного кадастру див. тему «Управління у галузі земельних відносин»), межування сіл тощо.