Наукові центри політичної етнології.

В 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою “Політичні науки”. В ній уперше передбачалася спеціалізація з політичних наук, що створило можливості для захисту кандидатських і докторських дисертацій, у цей же час політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.

Знаковою подією в становленні політичної етнології стало відкриття 1991 року Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ( нині ім. І.Ф.Кураса) НАН України. Відділ етнології у ньому очолював професор А.П.Пономарьов.

Міжрегіональна Академія управління персоналом (м.Київ) – науково-дослідний заклад і одночасно ВИШ, що професійно займається проблемами управління.(Канигін)

З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах. Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних закладах збільшено. Ця дисципліна введена до переліку спеціальностей підготовки фахівців. 1997 р. Вища атестаційна комісія (ВАК) України, визнала і затвердила етнополітологію та етнодержавознавство як нову спеціальність (23.00.05.).

Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх почали готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїнському (Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському університетах, Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова (Київ), Національному університеті “Києво-Могилянська Академія”. У недержавної форми власності Таврійському екологічному інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політологічний факультет.

2007-го року факультет історії та права КДПУ ім. В.Винниченка за ініціативи  започаткував нову спеціалізацію – «політологія». (О.Бочковський)

Висновки.

Підсумовуючи вступну лекцію, слід зазначити, що вивчення політичної етнології необхідне не лише для розширення знань про свій народ, повноти уявлень про цілісність його політичної культури, а й для глибшого усвідомлення того, що у винятково складних умовах історичного буття український народ упродовж багатьох століть зберігав етнічну самобутність і самоідентифікацію, був повноцінним суб’єктом загальнолюдського цивілізаційного розвитку. Дослідження власного етносу вимагає залучення здобутків світової науки.

1. Сьогодні на Заході існують десятки різних наукових шкіл, котрі розробляють безліч етнонаціональних та етнополітичних концепцій, теорій, парадигм і моделей, які постійно вдосконалюються і майже кожні 10-15 років змінюються. Це запобігає їх догматизації і робить більш коректними. Разом із тим, розвиток концепцій дещо запізнюється від розвитку самих етнополітичних процесів, майже всім концепціям притаманний європо- та/чи американоцентризм, все ще бракує моделей та узагальнюючих теорій тощо.

2. Більшість західних і особливо вітчизняних вчених ще не усвідомлюють (на жаль), що етнонаціональна та політична сфера людського буття є взаємозалежними і взаємообумовленими феноменами і становлять єдину, цілісну і нерозривну царину - етнополітичну.

Лише в Україні її досліджують представники понад двох десятків окремих наук та наукових напрямків, серед яких етнологія, націологія, етнофілософія, етносоціологія, етнодержавознавство, етнополітика, політична етнологія та ін. Але потрібна зокрема, спеціальна, загальна наука, яка б, по-перше, вивчала саме етнополітичну царину; по-друге, інтегрувала відповідний теоретичний доробок інших етнонаук та етнонапрямків; по-третє, служила новою дослідницькою концепцією; по-четверте, розробляла теоретичні засади, принципи і методи для практичної етнонаціональної політики і, нарешті, стала новою навчальною дисципліною.

3. Найкраще цю роль може виконати політична етнологія – наука про місце і роль етнонаціональних спільнот (етносів, націй, етнічних та національних груп) в історії людської цивілізації та політичному житті суспільства, про їх відносини між собою, а також із державою та її органами, про закономірності етнополітичних процесів, про рушійні сили етнічних і національних рухів та їх ідеології (етніцизм та націоналізм), про засади й принципи етнонаціональної політики, шляхи і методи врегулювання етнополітичних конфліктів та забезпечення етнополітичної стабільності в окремій державі та у світі в цілому.

4. Актуальність і перспективи подальшого розвитку п.е. величезні. Вона має своє власне дослідницьке поле – етнополітичну царину людського буття, власні предмет і об'єкт вивчення, власну методологічну базу - критичне етнополітичне мислення та низку спеціальних методів дослідження, власний понятійно-категоріальний апарат, зростаючу кількість прихильників серед вчених, офіційне визнання та певні досягнення тощо.

5. Тісно співпрацюючи з іншими науками, спираючись на їх досягнення, політична етнологія дає можливість по-новому подивитись на історію людства, його сучасне й майбутнє, побачити багатовимірність людини і людства, збагнути величезну самоцінність етнонаціональних спільнот, побачити їх нерозривний зв’язок із політикою, зрозуміти природу етно- і національно-визвольних змагань, виявити діалектику особистих, етнічних, національних, класових, державних і вселюдських інтересів, з'ясувати причини загострення і шляхи врегулювання етнополітичних конфліктів тощо.