Методи політико-етнологічного аналізу.

Методика – способи дослідження явищ.

Методологія – сукупність методів, або способів осмислення явищ. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією.

Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи: експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки.

Методи поділяються на:

філософські

§ порівняння,

§ аналіз і синтез,

§ систематизація,

§ узагальнення,

§ сходження від абстрактного до конкретного,

§ індукція і дедукція тощо.

спеціально-наукові; наприклад, у соціології це

· масове анкетування;

· інтерв’ю;

· експертні опитування;

· обробка документів.

Політична етнологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки.

Якщо під політичною етнологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику і етнічні спільноти, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, етнологія, історія, соціологія, психологія, демографія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів.

Якщо виходити з того, що політична етнологія є окремою, самостійною наукою про взаємодію етнічних і політичних чинниківз притаманним лише їй предметом, то до них належать методи:

· системний

· структурно-функціональний

· порівняльний

· біхевіористський

Під кутом зору системного методу суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв’язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв’язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття “політична система суспільства”.

Структурно-функціональний метод можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об’єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.

Порівняльний (компаративний) метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних народів на різних історичних етапах. При цьому акцент робиться спочатку на з’ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними етнополітичними системами можуть бути з’ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак (на використанні у першу чергу порівняльного методу грунтується особлива галузь етнополітологічних знань — порівняльна (компаративна) етнополітологія).

Суть біхевіористського підходу полягає в дослідженні поведінки етнофорів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behavior означає поведінка). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Він передбачає широке використання в етнополітологічних дослідженнях:

· статистичних даних,

· кількісних методів,

· анкетних опитувань,

· моделювання етнополітичних процесів.

Досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка етнофорів, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології.

Основоположними в політичній етнології є etic-методологія – зосередження на дослідженні соціально-економічних, політичних, культурних наслідків прояву «етнічного» в структурі суспільства (позиція поза системою, порівняння культур, постановка гіпотез, структурні дослідження) та метод політико-етнологічного аналізу суспільних процесів, явищ, подій, вчинків тощо.

Методи дослідження поділяються на якісні, кількісні та змішані.

Якісні:

· кейс-стаді;

· глибинне інтерв’ю;

· психобіографічний підхід;

· психосемантичний аналіз;

· якісні техніки.

Кількісні:

· статистичні;

· опитування (перепис);

· анкетування;

· експертне опитування тощо.

Змішані:

· експеримент;

· спостереження тощо.

Основними завданнями політичної етнології є вивчення сучасної культури і побуту народу, вивчення сучасного стану збереження етнічних традицій, вивчення сучасних етнічних процесів і наукові прогнози розвитку міжнаціональних взаємин тощо.

“Етнологія – наука, що народжується. Потреба в ній виникла лише в другій половині XX ст., коли стало очевидним, що просте накопичення етнографічних матеріалів і спостережень загрожує тим, що наука, яка не ставить проблем, перетвориться в беззмістовне колекціонерство”, і для етнографії як науки “є лише один шлях розвитку – перетворення в етнологію, де поряд зі збором і описом матеріалу йде інтерпретація його під тим кутом зору, який визначений постановкою проблеми” (Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1993. – С. 20.). Вчений порівнював етнологію зі сейсмологією. Етнологія мусить попереджати про етнічні конфлікти тощо.

5. Поняттєво-категоріальний апарат політичної етнології.

Наукові поняття та категорії політичної етнології можуть бути поділені на дві групи: А) ті, вживання яких поступово звужується і Б) ті, які після відповідного уточнення продовжують активно слугувати новій науці. До групи "А" можна віднести такі поняття як: "марксистсько-ленінська теорія націй", "національна політика КПРС", "капіталістична нація", "соціалістична нація", "злиття націй", "пролетарський інтернаціоналізм", "буржуазний націоналізм" та ін.

 До групи "Б" відносяться  "етнос", "етнічність", "нація", "націоналізм", "національна ідея", "національна самосвідомість", "національний інтерес" , «ідентичність» та багато інших.

З нових категорій слід відзначити, перш за все, такі як: "етнополітологія", "етнополітичне мислення", "етнонаціональна політика", "політизована етнічність", "етнополітичний ренесанс", «етнічний конфлікт", "етнополітична стабільність", "етнополітична культура" та багато інших.

Базовими категоріями політичної етнології є етнос та етнічність.

Етноси належать до найдавніших соціальних організмів. Унікальна здатність їх до тривалого стабільного існування привертає до себе увагу в наші дні, коли людство переживає глибоку кризу, найочевидніший прояв якої – екологічний. Катастрофогенними або, принаймні, стресогенними виявились виробничий, військовий, політичний, світоглядний аспекти людської діяльності.

 Ліміт насильства людство вичерпало. Стара світоглядна система принижувала етнос, докладала максимум зусиль до нівелювання етнічних відмінностей, а то й нищення етнічних цінностей.

 Її реакційний, антигуманний характер на наших теренах проявився в запереченні “батьківського Дому” як специфічної організації життя. Це призвело до глибоких деформацій у житті як соціуму, так і конкретного індивіда. Ситуація виглядає таким чином, що, за О. Кульчицьким, до 1917 року український етнос має бути предметом вивчення етнопсихології, а після – психіатрії.           

Сучасна гуманітарна наука, починаючи зі славнозвісної “Школи “Анналів” (школа французьких істориків, яких об’єднав науковий журнал “Аннали економічної і соціальної теорії”) зосереджує свою увагу на звичайній людині, представникові “мовчазної більшості”: “Історія - наука про Людину; вона, зазвичай, використовує факти, але це факти людського життя” (Л. Февр).

Осмислення етнічної культури як соціально мізерної, властиве тоталітаризмові, виявилося методологічно неспроможним.

Далі мова йтиме про етнологічний аспект політичних досліджень. Феномен етнічного потребує глибокого вивчення, оскільки він пронизав усі царини людського життя, зокрема політику.

Наведемо кілька прикладів найбільш типових визначень етносу. Видатний німецький соціолог Макс Вебер писав: "Ми будемо називати "етнічними групами" (етносами. – С.П.) ті людські групи, які підтримують суб’єктивну віру у своє спільне походження... Не має значення, існують чи не існують реальні кровні зв’язки".

Відомий німецький вчений Андрій Білинський підкреслював, що "народ (у розумінні етносу. – С.П.) - біологічна єдність. З цього можна зробити висновок, що народ - природне, біологічне явище, явище, дане природою. Народ - це не будь-яка група людей, а група, поєднана кровними, біологічними зв’язками".

Видатний англійський етносоціолог і етнополітолог Ентоні Сміт стверджував, що етнос тут він вживає французьке слово "ethnie"- це спільнота, яка має:

1) спільну назву;

2) низку міфів про спільне походження;

3) певну спільну історичну пам’ять;

4) спільну "історичну територію" або батьківщину, або зв’язок з однією із них;

5) один або кілька елементів спільної культури - мова, звичаї чи релігія;

6) "почуття солідарності між членами спільноти".

Л.Гумільов доводить, що етнос - "це форма колективного буття, притаманне лише людині", що "це специфічна форма існування виду Homo Sapiens та його осіб, яка відрізняється як від соціальних утворень, так і від чисто біологічних характеристик, якими є раси" і, що "поза етносом немає жодної людини". За визначенням Л.Гумільова, "етнос - це колектив, який і відрізняється від інших етносів стереотипом поведінки і який протиставляє себе іншим". При цьому він зосереджує увагу і неодноразово підкреслює кілька надзвичайно важливих характерних рис і особливостей етносу.

Перше. "Етнос - це система людських організмів... саме система, а не сума", "не поголів’я "двоногих".

Друге. "Етнос - явище географічне та біофізичне", яке "завжди прибране в ту чи іншу соціальну оболонку". "Поширену думку про те, що етноси нібито зводяться до тих чи інших соціальних явищ, ми вважаємо гіпотезою недоведеною", - підкреслював Л.Гумільов. "Отже, - підсумовував він. - етнос не біологічне явище, так само, як і не соціальне. Ось чому пропоную вважати етнос явищем географічним, завжди пов’язаним з ландшафтом, в якому він перебуває, який годує адаптований етнос. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітні й етноси".

Л. Гумільов вважав етноси одночасно природними і соціальними категоріями: “У антропогенних процесах розрізняються прояви суспільної й комплексу природних (механічна, фізична, хімічна, біологічна) форм руху матерії” (Там же. С. 23).

“Феномен етносу” - явище, що лежить на кордоні біосфери і соціосфери і має досить специфічне призначення в будові біосфери Землі.

На думку Л. Гумільова, формування етносів почалося в епоху верхнього палеоліту. Відомі народи вже пізнього неоліту й бронзи.

За О.В. Нельгою, етнос – це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, теперішньою або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками.

За Р. Ітсом, етнос – це група людей, що розмовляють однією мовою, визнають єдність походження, володіють комплексом звичаїв, укладом життя, що зберігаються та освячені традицією і відмінні нею від інших подібних груп.

Із розумінням сутності етносу пов’язане уявлення про етногенезу (націогенезу) вплив на неї ландшафту та етнополітичних контактів.

У радянській етнологічній науці в 60-ті роки відбулася наукова дискусія з приводу сутності етносу. Представники радянської етнографічної школи (Ю. Бромлей, Р. Ітс) вважали етноси соціально-історичною категорією, а їхній опонент Л. Гумільов – передусім природним явищем.

Етнікос (з грецької) – форма існування етносу.

Етнофор (з грецької) – представник етносу.

Етногенеза (з грецької) – сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища, зумовлюють його подальший розвиток.

Етос – унікальна конфігурація культурних елементів, або культурних цінностей притаманних тій чи іншій етнічній культурі, об’днаних однією культурною темою. (Рут Бенедікт)

Раси людські (від фр. rase – першоджерело) – мегагрупи людей, що склалися історично та поєднані спільністю походження, яка виявляється в єдності другорядних щодо сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густина й особливості волосяногопокриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, розріз очей тощо) на відміну від життєво важливих ознак. Вчені – послідовники Ж.Кюв’є – виокремлюють чотири раси, а саме негроїдну, європеоїдну, монголоїдну, австралоїдну. Людство являє собою єдиний біологічний вид. Расові відмінності сформовані внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. З виникненням культури роль біологічного пристосування зменшується.

Культура (з лат.) – сукупність матеріального і духовного надбання людства, нагромадженого, закріпленого і збагаченого упродовж історії, яке передається від покоління до покоління. Культура умовно поділяється на матеріальну (виробничий досвід і матеріальні речі: знаряддя праці, житло, одяг, кераміка і т.д.) і духовну (інформація, що існує в колективній пам’яті: знання, види мистецтва і фольклору, звичаї та обряди і т.д.), соціонормативну, високу (садову) та етнічну.

Ментальність – сукупність свідомих і несвідомих установок, пов’язаних з етнічною традицією

Народ (від укр. рід) – культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенезу.

Етнонім (з грецької) – назва народу, причому екзоетнонім – назва, яку дають етносу інші народи, а ендоетнонім – самоназва народу.

Етнонім не завжди відповідає реальному етнічному складу етносу.

Наприклад, слово римляни (romani) спочатку означало громадян Риму, але не сусідів-італиків і навіть не латинів – мешканців сусідніх міст Лаціуму. В епоху Римської імпереї (І – ІІ ст. н.е.) кількість римлян зросла за рахунок включення до їхнього числа всіх італіків (етрусків, самнітів, лігурів, цизальпінських галів та ін.), а після “Едикту Каракалли” (212 р. н.е.) римлянами стали зватися всі вільні жителі імперії, в т.ч. елліни, каппадокійці, євреї, бербери, германці. Поняття римлянин втратило етнічний зміст. Замість єдності походження й мови постала єдність історичної долі.

В IV – V ст. сформувався візантійський етнос, який називав себе ромеями, хоча говорив грецькою до 1453 р. (падіння Константинополя).

Третя гілка етноніму римляни виникла за Дунаєм, де після завоювання римлянами Дакії утворилася римська провінція, мешканці якої вважали себе нащадками римлян – румунами.

За Норманом Дейвісом, різні народи мають підстави по-різному думати про назви, і ніхто не має права утверджувати тільки свої варіанти назв. Наприклад, для когось Східна Галичина, чи Східна Малопольща, а для когось – Західна Україна. За давнини Дніпро називали Борисфеном, для англійців – Оксфорд, а для кельтів – Ридичен. “Англія”, “Франція”, “Польща”, “Росія”, “Іспанія” – більш-менш нові ярлики, які дуже легко вжити анахронічно. Вочевидь, неправильно казати Франція замість Галлії римської доби, і так само сумнівно вести мову про Росію до утворення Московії” (Дейвіс Н. Європа. Історія. – К.: Основи, 2000).

Вперше етнонім Украйна в літописних джерелах зустрічається 1187 року в Літописі Руському (за Іпатіївським списком). Мова йде про смерть князя Володимира Глібовича, за яким плакали всі переяславці, бо любив дружину, був доброчинним, “за ним Украйна стогнала” (Історія України в документах і матеріалах. – Т. 1. – Київ, 1946. – С. 148). В записах за 1213-1219 роки, згадуючи про боротьбу Данила Галицького з Мстиславом Удалим проти Польщі й Угорщини, літописець вказує: “Данило, вертаючись додому, прийняв ... всю Украйну” (с. 152).

Назва Малоросія була штучним екзоетнонімом. На це вказують фольклорні джерела, бо в жодній думі, пісні, переказі українці не називають свою країну Малоросією.

Нація ( від лат. natio – народ) – в сучасній етнології під нацією розуміють не всякий народ, а лише такий, який має власну державність і суверенність, може виступати як самодостатній суб’єкт зовнішніх стосунків. ООН – співтовариство таких народів. Ознаки нації – єдність економічного й політичного життя, наявність державної мови (іноді кількох).

Етнічна самосвідомість – самоідентифікація етнофора; буває як колективною, так і індивідуальною. Має кілька рівнів: тверда, перехідного типу (етномаргінали), нульова (повна асиміляція). Може бути подвійною, а то й потрійною (на це впливає місце проживання, походження батьків тощо). 

Етнічна батьківщина – природа загалом, сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори, фауни, які позначаються на формуванні етносу й на тлі яких відбувається етнічна історія.

Націоналізм – світоглядний принцип, притаманний еліті народу, що прагне створити націю.

Історія розвитку націоналізму нараховує кілька етапів:

- кінець XVIII – початок ХХ ст. – формування націй як держав-територій у Західній Європі;

- від закінчення Першої Світової війни до створення ООН - етноцентричний націоналізм, характерні риси якого – національна нетерпимість, расизм, перетворення одного з етносів на репресивне знаряддя (Німеччина 30 – 40-х років);

- від розпаду СРСР – гуманістичний націоналізм, характерними рисами якого є толерантність, етнічний плюралізм, відстоювання права на спільну державність як корінних, так і некорінних етносів.

Етнічна антипатія – негативне або напружене ставлення до етносів; етнічна взаємоантипатія – наслідок тривалого історичного протистояння.

Етноцентризм – світоглядний принцип, апологети якого ідеалізують свій етнос.

Етнічний плюралізм – світоглядна позиція, що визнає рівність і самоцінність кожного етносу, його права на збереження самобутності.

 Інтернаціоналізм – принцип рівності й суверенності народів. Ідея “пролетарського” інтернаціоналізму, що відстоювала безнаціональність як пролетаріату, так і буржуазії, історично дискредитована.

Космополітизм (від гр. космополіт – громадянин світу) – засаднича ідея світового громадянства.

Міжетнічні взаємини – поняття про специфічні людські міжгрупові стосунки, про вживання етнічної мови, збереження пам’яток матеріальної етнічної культури, напрями розвитку етнічної культури тощо. Міжетнічні взаємини можуть бути як негативними, як-от етнічна дискримінація (утиски панівного етносу щодо інших), етнічна антипатія, етноцентризм, депортація (1944 р. – кримські татари, греки-понтійці, чеченці та інгуші), деетнізація, штучна асиміляція (поступове розчинення), етноцид (фізичне знищення етносу), так і позитивними – етнічна симпатія, плюралізм, інтеграція.

Найбільш стійка риса етнічності – етнічна самосвідомість.

Етнічні маргінали – люди, які втратили ознаки колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності не набули.

Денаціоналізація – процес насильницького позбавлення певного народу власної державності, втрата політичної та економічної незалежності, самостійної освітянської політики, розвитку культури (приєднання України до Росії 1654 року, розділи Польщі XVIII ст. між Прусією, Австро-Угорщиною і Російською імперією).

Акультурація – часткова асиміляція.

Етнічна консолідація – процес згуртування етносу.

Етнічна сепарація – набуття незалежності.

Етнічна інтеграція – процес зближення етносів-автохтонів і етнодисперсних груп, що підпорядковані створенню єдиної для всіх держави-нації.

Автохтонний (гр. autos – сам, chtones – земля) – місцевий, корінний.

Діаспора – розселення народів за межами етнічного масиву, політонім – назва мешканців, громадян країни.

Національні меншини – групи, що відрізняються національною належністю від титульного народу.

Субетноси – етнографічні групи, наявні у структурі великих етносів.

Історико-етнографічні райони – території з культурно-побутовими особливостями.

Конфесія – віросповідання.

Семантика  (від латинського означальний) – значення слів.