Політичні та соціальні причини щодо зародження та становлення української преси.

Перша газета в Україні, як і перша книга, з‘явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою «Кuryer Lwowski».Проте дане видання не належить до власне періодичної преси, а являє собою одноденний листок, випущений з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа Льва Шептицького.

Відразу після приєднання Галичини до Австрії в 1772 р. книгодрукар Антон Піллер почав видавати у Львові газету «Аvеrtissement» (тобто «Повідомлення», «Вісті»). Та оскільки робив він це без належного дозволу влади, то львівський окружний уряд 11 січня 1774 року виніс ухвалу про заборону цього видання. Першою газетою в Україні,що відповідала нашим нинішнім уявленням про подібного роду періодичні видання, була «Gazette de Leopol» («Львівська газета»), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776 року. Вона була тижневиком, хоча виходила й нерегулярно. Але однаково за рік з‘явилося 52 числа газети. Вона мала об‘єм 4 сторінки. До окремих чисел (таких усього 15) випускалися додатки по 2-4 сторінки формату газети. Вони були двох типів: «Supplements» («Новини») і «Les annonces» («Оголошення»).

Наприкінці XVIII - на початку XIX століть на Україні виходять періодичні видання французькою, німецькою, польською, угорською та румунською мовами. 1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати у Львові тижневик польською мовою «Ріsmo uwiadamijace Galicyi», що виходив півроку: з липня до грудня включно. Від січня 1784 року назва цієї газети змінюється на таку: «Lwowskie pismo uwiadamijace», а її власницею стає дружина А.Міллера. Це видання проіснувало цілий рік. Ця сама жінка відзначилася ще двома важливими видавничими ініціативами: 1786 року вона почала видавати німецькою й польською мовами газету «Львівські тижневі новини», періодичністю два рази на тиждень. І якщо видання польського варіанту довелося зупинити через рік, то газета німецькою мовою проіснувала до 1795 року.

Поняття «Свобода преси» і «Четверта влада» як відображення спеціального становища журналістики у суспільстві (сучасні світові концепції).

Свобо́да пре́си (або свобода масової інформації) — засноване на свободі слова політичне (публічно-політичне) право поширювати ідеї, думки, інформацію через друковане слово та засоби масової комунікації без обмежень з боку влади й інших чинників. Основна мета свободи преси — створення передумов для формування освіченого й поінформованого суспільства, здатного самостійно оцінювати стан справ громади.

Четве́рта вла́да — преса та її вплив у соціумі.

Стверджується, що:

Журналісти володіють великою владою в суспільстві, і усвідомлення цієї влади повинно поєднуватися із скромністю і почуттям обов'язку перед читачем.

Четвертою владою – після законодавчої, виконавчої та судової – образно називають пресу (ЗМІ). Щоправда, жодних реальних владних функцій у суспільстві преса не виконує; вона, по суті, є владою громадської думки, і саме цим сильна, і саме цим може впливати на життєві реалії.Якщо функції перших трьох гілок влади тримаються на силі закону, то преса спирається на силу моралі.

 ЗМІ, перш за все орієнтуються на інтереси суспільства, а не влади.

Найголовніше завдання мас-медіа – відображати життя таким, як воно є. А з цього випливають і головні засади їхньої діяльності: об'єктивність, гласність, відкритість, плюралізм. Преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до свого споживача те, що влада воліла б приховати.

Хоч ніде в світі немає абсолютно незалежної преси (вона залежить від власника-видавця, рекламодавця, редактора, зрештою, від читачів), але в демократичних країнах так відрегульовані взаємини між суспільством і пресою, щоб якомога зменшити цю залежність. Так, приміром, у Нідерландах економіка газет будується таким чином, щоб доход від реклами не перевищував доходу від реалізації видань, а відтак – щоб рекламодавці не мали вирішального впливу на редакції. В Японії власники газет не мають права виступати у свої виданнях, щоб не нав‘язувати їм своєї думки. В Аргентині, де, як і в більшості інших країн, виконавча влада не має своїх загальнополітичних друкованих органів, важливі урядові документи оприлюднюються в трьох найтиражніших газетах – звичайно ж за, плату. І, що цікаво: якщо ці урядові документи публікуються в одних і тих же газетах тривалий час, то тиражі цих газет зменшуються – читачі вважають їх проурядовими і переорієнтовуються на інші часописи. Переорієнтовується також і уряд, розміщуючи свої платні матеріали в тих виданнях, які їх випередили в негласному рейтингу і за тиражністю посіли перші три місця.

Тиск влади на пресу

У незалежній Україні, як і в радянській, влада для залякування і шантажу опонентів продовжувала за традицією використовувати прокурорські органи – вони, як і колись, мають право нагляду за дотриманням законодавства. Першою газетою, яка потрапила на зуби прокуратурі (Генеральній!), була газета ”Вечірній Київ” – надто самостійна і надто критична.

Цей прецедент, створений Генпрокуратурою, набув міжнародного резонансу. Із заявою про порушення прав людини та свободи слова виступили українські та зарубіжні (акредитовані в Україні) журналісти.

Наведені факти характерні тим, що влада для розборок з приводу політичних позицій, оцінок, симпатій чи антипатій, висловлених у пресі, які не збігаються з офіційною точкою зору, широко використовувала органи прокуратури. Ці органи, які мали б за законодавством стежити, щоб не порушувались закони, самі йшли на їх порушення, догоджаючи можновладцям. Отже, цим утискувалась свобода слова в Україні та порушувались права людини, зокрема право вільно висловити свою думку та право на інформацію.