Глава 4. Національний природоресурсний потенціал: збереження, відтворення, скорочення втрат і витрат

Земельні ресурси

В країнах з ринковою умовою останнім часом удосконалюється політика і система державного управління на засадах сталого розвитку. Визначення сталого розвитку і сталості включає дві визначальні ідеї:

- задоволення потреб, зокрема, задоволення першочергових потреб, необхідних для існування найбідніших верств населення;

- необхідність обмежень, що обумовлено здатністю навколишнього середовища задовольняти теперішні і майбутні потреби.

У реалізації вищезазначених ідей домінуюча роль належить екологічно сталому використанню земель. Земельний фонд України є одним з найбільших у Європі. Якщо, наприклад, у розвинутих європейських країнах орні землі займають 30-32% загальної площі суші, то в Україні цей показник підвищується до рівня 56,1% за рахунок скорочення площ лісів, сіножатей і пасовищ, внаслідок чого змінюється мікроклімат, рівень залягання ґрунтових вод, активізуються процеси аридізації і опустелювання земель, розвивається водна і вітрова ерозія, що зумовлює падіння родючості ґрунтів, деградацію та зниження продуктивності агроекосистем та унеможливлює їх сталий розвиток, з яким пов’язане не тільки екологічна, але й продовольча безпека країни.

На міжнародній арені існує значна кількість інституцій та міжнародних організацій, таких як ООН (UN), Організація з економічного співробітництва та розвитку (OECD), Європейська комісія (ЕС та Європейська агенція з навколишнього середовища (ЕЕА), які доклали чимало зусиль щодо розробки відповідних критеріїв та індикаторів невиснажливого землекористування, відтворення родючості, охорони цілісності й різноманітності ґрунтового покриву планети.

Узагальнюючі міжнародні критерії та індикатори невиснажливого землекористування, відтворення родючості, охорони цілісності й різноманітності ґрунтового покриву можна звести до наступного:

- попередження розвитку водної ерозії та дефляції;

- підтримання належного фітосанітарного стану ґрунту;

- збереження екологічної стійкості грунтів;

- відтворення родючості ґрунтів в агроекосистемах;

- оптимізація біосистеми ґрунтового середовища у процесі сільськогосподарського використання;

- підтримання соціально-економічних функцій грунтів;

- застосування ефективних нормативно-правови, економічних та організаційних механізмів еклогічно сталого землекористування.

Загальна територія земельного фонду складає 60,4 млн. га. За даними Держкомзему України станом на 01.01.04. структура земельного фонду держави характеризується наступними показниками: сільськогосподарські землі займають – 71,3% території України, з них сільськогосподарських угідь 69,2%. Сільськогосподарські угіддя країни на 77,7% представлені орними землями; 13,3% - складають пасовища; 5,8% - сіножаті; 2,2% - багаторічні насадження; 1% - перелоги. Ліси та інші лісовкриті території займають 17,3% території країни, забудовані землі – 4,1%, води – 4,0%, заболочені землі – 1,6%, інші – 3,7%.

Структура сільськогосподарських угідь, як і структура земельного фонду України, що характеризується надмірно високим індексом сільськогосподарської освоєності території (0,72 од.), має дуже високий ступінь розораності земель, що значно перевищує екологічно обґрунтовану межу.

За оцінками вітчизняних учених, орні землі України (32 млн. га) територіально розташовані переважно в сприятливих природно-кліматичних умовах для вирощування основних сільськогосподарських культур. Близько 1/10 всієї площі орної землі зосереджено в зоні Полісся, приблизно 2/5 – в Лісостепу і 1/2 частина – у степовій зоні. Орні землі Гірського Криму та буроземно-лісової області Карпат займають незначну частину земельного фонду, проте їх цінність полягає в тому, що вони придатні для вирощування тютюну, винограду, ефіроолійних, овочевих і кормових культур.

У ґрунтовому покриву України, що характеризується досить великою строкатістю й різноманітністю (близько 650 видів ґрунтів), переважають чорноземи звичайні (близько 9 млн. га), чорноземи типові (понад 7,2 млн. га), чорноземи південні (3,2), чорноземи опідзолені й темно-сірі лісові (3,2), дерново-підзолисті (1,4), темно-каштанові (1,2 млн. га) ґрунти.

Значна кількість земельних ресурсів України має неперевершені економіко-екологічні параметри. До них можна віднести унікальні масиви чорноземів, питома вага яких у складі орних земель сягає 60%, але вони найбільш сильно вражаються ерозією, тому й потребують пильного контролю за станом їх родючості.

У цілому земельний фонд України можна оцінити як такий, що характеризується високими біопродуктивними властивостями. На думку учених, за умов оптимального землекористування та відповідному рівні культури землеробства держава у змозі прогодувати 300-320 млн. чоловік.

Еколого-агрохімічний стан орних земель систематично погіршується внаслідок глибокого порушення екологічної рівноваги в балансі основних поживних елементів, який у 2003 році в середньому по Україні становив мінус 78 кг/га, в т.ч. для азоту - мінус 22, фосфору - мінус 9, калію - мінус 46 кг/га, а показники інтенсивності балансу дорівнювали відповідно 48, 41 та 16%. У зональному відношенні найбільш інтенсивно використовуються запаси елементів живлення рослин у зонах Степу та Лісостепу, де одержують найвищі урожаї. Тут до ґрунту було відповідно повернуто лише 25 та 40% поживних речовин від винесених урожаєм. У таких областях, як Полтавська, Кіровоградська, Київська, Миколаївська кожен гектар ріллі втратив у середньому 100 кг/га NPK. Отже, фактичні показники нижче екологічно нормованих у декілька разів, що й призвело до прискорення агрохімічної деградації та зниження родючості ґрунтів. Адже протягом останнього десятиріччя в землеробстві країни грубо порушувався закон повернення, що є природничо-науковою основою теорії відтворення родючості фрунтів і частковим проявом загальнонаукового закону – збереження речовин та енергії.

Недотримання цього закону на практиці сприяло, як зазначалося вище, підкисленню ґрунтового середовища, збідненню орного шару ґрунту на органічну речовину з наступним швидко прогресуючим виснаженням орних земель на вміст основних поживних елементів.

Істотне погіршення еколого-агрохімічного стану орних земель підтвердила проведена з використанням агроекологічного методу якісна оцінка ґрунтів України, яку здійснено за матеріалами шостого (1991-1995 рр.) і сьомого (1996-2000 рр.) турів еколого-агрохімічної паспортизації полів і земельних ділянок з використанням статистичних і наукових даних різних установ і відомств України.

Землі зони Полісся отримали оцінку 43 бали за 100-бальною шкалою, Лісостепу – 53, Степу – 60 балів. У середньому по Україні сучасний агрохімічний стан ґрунтового покриву оцінюється у 55 балів, тобто за 5 років між VI та VII циклами еколого-агрохімічного моніторингу оцінка знизилась на 2 бали. Найгостріша ситуація спостерігається у Поліссі, де суттєве зниження балу бонітету (від 2 до 7) зафіксоване в усіх без винятку областях. Відносно кращим еколого-агрохімічним станом в цілому характеризуються лісостепові та степові області, хоча якісна оцінка ґрунтів Чернівецької, Вінницької, Сумської, Луганської областей та АР Крим не перевищує 45 балів. Землі Дніпропетровської, Донецької, Полтавської та Черкаської областей перебувають у найкращому еколого-агрохімічному стані (бал бонітету становить від 53 до 63).

Одержані дані свідчать про чітко виражену тенденцію до зниження родючості ґрунтів внаслідок катастрофічного скорочення обсягів застосування добрив і активізації різноманітних деградаційних процесів ґрунтового покриву.

Ситуація, що склалася на сьогодні з використанням земель в Україні, близька до критичної. Логічно, що найбільш поширеними є деградаційні процеси, пов’язані із сільськогосподарською діяльністю. Впливу ерозії зазнає 57,5% земель країни (19360,4 тис. га сільгоспугідь держави є дефляційнонебезпечні, 13284,2 тис. га – піддані водній ерозії (змиті), у тому числі у складі орного фонду нараховується 10582,6 тис га). Щорічно внаслідок ерозії втрачається біля 11 млн. т гумусу, 0,5 млн. т азоту, 0,4 млн. т фосфору та 0,7 млн. т калію, а кількість еродованих земель збільшується 80 - 90 тис. га. Розповсюдженим є підкислення, засолення та осолонцювання грунтів (землі з кислими грунтами займають 25% ріллі; із засоленими грунтами - 2,8%, солонцюватими – 5,3% від загальної площі орних земель країни). За оцінками фахівців Національного наукового центру “Інститут грунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського” грунти 38% орних земель країни є переущільненими (на поверхні ґрунтів 37% таких земель можливе виникнення твердої кірки). Масштабним є забруднення грунтів радіонуклідами, важкими металами, пестицидами. Викликає занепокоєння також активізація таких екзогенних геологічних процесів як зсуви (поширені на 0,3% площі території країни), підтоплення земель (12%) та карстоутворення (близько 37,6% території країни).

Інтегральним показником рівня родючості ґрунту традиційно вважають вміст у ньому гумусу. За даними останнього циклу грунтово-агрохімічного моніторингу (1996 – 2000 рр.) середній вміст гумусу в ґрунтах України становив 3,20%, у тому числі у Поліссі – 2,18, Лісостепу – 3,27, Степу – 3,45%, що значно менше від оптимальних параметрів вмісту гумусу, які складають відповідно 2,6, 4,3 та 4,3%. Порівняно з попереднім циклом обстеження середньозважений показник вмісту гумусу зменшився пересічно по Україні на 0,07%, у Поліській зоні – на 0,04, Лісостеповій та Степовій – на 0,09%. Враховуючи значне зменшення площ просапних культур, під якими гумус активно мінералізується, а також виведення з обробітку частини малогумусних низькопродуктивних земель, фактичні запаси гумусу в ґрунтах України знизились ще суттєвіше.

Основною причиною погіршення гумусного стану оброблюваних грунтів України є різке зменшення застосування органічних добрив. Якщо у 1990 р. під всі посіви сільськогосподарських культур зони вносилось по 8,6 т/га органічних добрив, то в 2003 р. застосувалось 1,0 т органіки на гектар. При цьому значно знизилась урожайність сільськогосподарських культур, а разом з нею і надходження у грунт пожнивних та кореневих решток, з яких утворюється гумус. Внаслідок цього у землеробстві усіх природних зон України склався гостродефіцитний баланс органічної речовини, коли втрати перевищують новоутворення гумусу в середньому на 800 кг/га, у тому числі в Поліській зоні – 320, Лісостеповій – 600, Степовій – 990 кг/га. У таких степових областях як Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська та Херсонська від’ємний баланс гумусу сягав більше 1000 кг/га.

Пропозиції. 

Для подолання вказаних негативних явищ потрібно, насамперед, оптимізувати співвідношення ріллі й екологостабілізуючих угідь шляхом вилучення з інтенсивного обробітку деградованих і малопродуктивних земель з наступною консервацією (реабілітацією) та трансформацією їх у лісові та природні кормові угіддя. На першому етапі оптимізації таке співвідношення має відповідати пропорції 50: 50%. При цьому площа ріллі зменшиться на 8-10 млн. га, відповідно підвищиться лісистість території та питома вага природних кормових угідь.

Окрім високих рівнів сільськогосподарської освоєності та розораності земель велике значення у формуванні агроекологічного стану орних земель мають зональні природно-сільськогосподарські умови та генетичні особливості ґрунтового покриву.

З метою вдосконалення державної політики щодо раціонального й екологічно безпечного використання земельних ресурсів, в т.ч. сільськогосподарського призначення необхідно в першу чергу інтегрувати роботи з землеустрою, грунтово-агрохімічних обстежень і еколого-меліоративного моніторингу та створення єдиної державної земельної інформаційної системи (ДЗІС), яка має складатись з бази даних про просторову характеристику земельного фонду держави у всіх його аспектах та базуватися на єдиній системі їх координатної прив’язки та на комплексному використанні сучасних інформаційних систем, дистанційних і традиційних методів спостережень, а також контроль за станом земель в усіх сферах народного господарства.

В Україні, крім виробничого агроекологічного моніторингу, необхідно сформувати самостійну фіксовану мережу спостережень за екологічним станом ґрунтів. Бази даних з цього питання та геоінформаційні системи повинні бути узгоджені з європейськими.

При удосконаленні системи моніторингу земель необхідно узгодити з європейськими критерії, індикатори, методи спостережень, організацію, структуру, збір та обробку інформації, отриманої різними відомствами. Крім того, необхідно узгодити форми опису індикаторів чи індексів, що дозволить досягти певних компромісів міжвідомчого значення. Завдяки таким методам можна наблизитись до автоматизації обміну інформацією та до створення відповідних пошукових систем, важливих для віддалених користувачів, що може бути реалізовано через Інтернет.

Необхідно продовжити удосконалення правового і нормативного забезпечення засад створення стійких систем землекористування, охорони і відтворення родючості грунтів з метою збереження цілісності ґрунтового покриву, його екологічних функцій та різноманітності ґрунтів у процесі сільськогосподарської діяльності в умовах приватної власності на землю.

У концептуальному плані підвищення родючості земель України (особливо чорноземних) у залежності від конкретних умов можуть бути засновані на:

- використанні природно-ресурсного потенціалу чорноземів;

- регулюванні балансу гумусу й біогенних елементів у системі польових і спеціалізованих сівозмін;

- підвищенні біологічної й ферментативної активності чорноземів із залученням у процеси синтезу й розкладу додаткової маси органічної речовин;

- використанням в якості добрив подрібненої соломи, сидератів, азотфіксуючих і фосфатмобілізуючих біопрепаратів, дефекату, більш повного використання існуючих місцевих родовищ крейди, фосфоритів та інших агроруд;

- усуненні несприятливих властивостей ґрунтів: переущільнення, підкислення, погіршення структури, засолення, ерозії, осушення, зрошення тощо шляхом здійснення системи меліоративних проектів;

- здійсненні постійного моніторингу за зміною якості ґрунтів відповідно до системи показників, передбачених у паспорті ґрунтів.

Такі екологоутворюючі чинники, як агрофізична та агрохімічна деградації земель враховуються при проведенні якісної оцінки грунтів, а також паспортизації полів і земельних ділянок, що здійснюються за методиками, рекомендаціями та керівними нормативними документами.

Зазначені науково-методичні розробки використовуються у практичній діяльності Державного проектно-технологічного центру охорони родючості грунтів та їх обласних підрозділів при проведенні еколого-агрохімічного моніторингу та паспортизації земель, а також при розробці практичних рекомендацій з оптимізації сучасних регіональних систем землекористування та використання агрохімікатів, обґрунтуванні параметрів для створення спеціальних сировинних зон для виробництва продуктів дитячого харчування тощо.

Водні ресурси

Вода є обмеженим і надзвичайно цінним ресурсом, необхідним для підтримки самого життя на Земній кулі, розвитку сільського господарства і промисловості.

На протязі другої половини минулого століття і початку біжучого кількість невирішених проблем, пов’язаних з водними ресурсами, постійно зростає. Споживання водних ресурсів зростає з кожними роком, а погіршення якості їх суттєво впливає на здоров’я людей.

Захист водних ресурсів є пріоритетним напрямком європейської екологічної політики. Однак впровадження прийнятих законодавчих документів іде неефективно. Про це свідчить стан водних ресурсів у країнах ЄС. Зважаючи на такий стан водних ресурсів і недостатю ефективність законів, 23 жовтня 2000 року на спільному засіданні Європейського Парламенту та Європейської Ради у Люксембурзі було прийнято Рамкову Водну Директиву 2000/GO/ЄС. Дія РВД поширюється на країни Євросоюзу та країни – кандидати на вступ до ЄС. Основними цілями РВД є захист та поліпшення стану водних ресурсів і сприяння сталому збалансованому використанню. Основним же завданням, що ставиться в РВД, це є досягнення до 2015 року „доброго екологічного стану” всіх без винятку водних ресурсів.

Наявні водні ресурси

Середні багаторічні водні ресурси України сягають 87,1 км³ (без стоку Дунаю по Килійському рукаву обсягом 123 км³/рік). Місцеві водні ресурси, тобто ті, що формуються у межах України, становлять 52,4 км³ у середній за водністю рік. У маловодні роки 75 і 95 %-ї забезпеченості (повторюваність в середньому один раз в 4 і 20 років) місцевий стік становить 41,4 і 29,7 км³/рік відповідно.

Розподіл водних ресурсів по території країни дуже нерівномірний – їх більше на півночі і менше на півдні країни, де зосереджені крупні водоспоживачі.

Україна має також ресурси підземних вод. Загальна кількість прогнозних експлуатаційних ресурсів підземних вод на території країни становить 57,2 млн.м³/добу, з яких 15,7 млн.м³/добу затверджено. Територіальний розподіл підземних вод нерівномірний.

У зв’язку з обмеженістю (за кількістю водних ресурсів, які припадають на одного жителя Україна відноситься згідно міжнародних „стандартів” до країн незабезпечених водними ресурсами) і нерівномірним розподілом водних ресурсів для забезпечення населення і галузей економіки водою широко застосовується регулювання річкового стоку. Водосховища і ставки сумарно містять біля 58 млрд.м³ води, що перевищує місцевий річний стік всіх річок країни. Регулювання стоку більшості річок досягло, а часто і перевищило, верхню обгрунтовану економічно і екологічно допустиму межу, що різко зменшило, а часто повністю зруйнувало самоочисну їх спроможність. Крім того, велика кількість водосховищ (понад 1100) і ставків (біля 28 тисяч) зумовили підвищення рівня підземних вод на значних територіях і зміну їх режиму.

Водокористування

Використання водних ресурсів України є багатоплановим. Споживчі властивості водних ресурсів зумовлюють можливості комплексного і з різною метою використання їх багатьма галузями економіки. Основними напрямами водокористування в Україні є забезпечення водою населення, сільського господарства і промисловості. Структура водоспоживання в Україні (основні галузі економіки) наведена у таблиці 1, а основні показники водозабезпечення і водовідведення – в таблиці 2.

Таблиця 1

Структура водоспоживання в Україні, %

Таблиця 2

Динаміка основних показників водозабезпечення і водовідведення

в Україні, млрд.м³

Аналіз даних про структуру водоспоживання і про динаміку основних показників водозабезпечення і водовідведення, а також даних про динаміку якості води, показав, що структура водокористування не відповідає особливостям формування і територіально-часового розподілу водних ресурсів країни і зумовлює створення катастрофічних ситуацій із водозабезпеченням населення та галузей економіки як за кількісними, так і за якісними показниками. Стан водокористування надзвичайно напружений і подальший його розвиток неможливий шляхом залучення „свіжих” ресурсів.

Поверхневі води дуже забруднені. Головні забруднювачі – ядохімікати, нафтопродукти, солі важких металів, феноли, біогенні речовини. Сучасна структура зв’язку джерел забруднення поверхневих вод господарською діяльністю в останні 10-12 років має такий вигляд: 60-65 % - промисловість, 16-20 % - сільське господарство, 18-20 % – комунальне господарство, ~1 % - різні розсіяні джерела забруднення. Стійкому забрудненню поверхневих водних ресурсів сприяє низька лісистість, високий рівень розораності ландшафтних систем водозборів малих і великих річок. При середній величині розораності території України 70 % з її показниками по водозборах окремих річок коливаються від 58 % до 78 %, а рівень сільськогосподарської освоєності водозборів сягає 72-84 % і більше їх загальної площі.

Внаслідок значної мінливості антропогенних чинників рівень забруднення поверхневих водних ресурсів у значному діапазоні – від „мало забруднених” до „дуже забруднених” (тобто від ІІ до VI класів відповідно до діючої в Україні класифікації якості води). Розрахунки на базі критеріїв діючої класифікації свідчать, що 88 % досліджених річок (і їх басейнів) України мають екологічний стан від „поганого” до „катастрофічного”.

У структурі сучасного процесу забруднення підземних вод на території України виділяють два рівні:

§ практично суцільне забруднення грунтових вод (перший від денної поверхні водоносний горизонт) залишками мінеральних добрив, пестицидів, важких металів, нафтопродуктів тощо;

§ локальне забруднення перших напірних і більш глибоких горизонтів зони активного водобміну внаслідок прискореної міграції забруднень під впливом експлуатації водозаборів, шахт тощо.

Кризовий стан водокористування, кризовий екологічний стан водних ресурсів посилюється наявністю в Україні надзвичайно висоководовмісних виробництв, а також водовмісних технологій, які в 2-6 разів вищі, ніж технології розвинених країн Європи і Америки.

Таким чином, до рівня екологічної катастрофи України призвело багато факторів, основними з яких є:

§ висока ресурсо- і енергоємність старих технологій;

§ високий рівень концентрації промислових об’єктів;

§ відсутність чи недостатня потужність очисних споруд;

§ недосконалість технологій очищення і погана експлуатація існуючих очисних споруд;

§ надзвичайно висока розораність і сільськогосподарська освоєнність території країни;

§ низька лісистість території;

§ перевищення верхньої екологічної межі зарегулювання річкового стоку;

§ низький (часто антиекологічний) рівень техніки і технологій, що використовується при обробітку землі та виробництві сільськогосподарської продукції;

§ недодержання науково обгрунтованих систем землеробства;

§ зневажання природоохоронними, меліоративними, протиерозійними, середовищеформуючими правилами і способами;

§ відсутність правових і економічних механізмів, які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій та водоохоронних (і взагалі природоохоронних) систем;

§ недостатність екологічних знань і низька екологічна освіченість населення країни.

§ радіаційне забруднення навколишнього природного середовища внаслідок Чорнобильської катастрофи і пов’язаних з атомною енергетикою виробництв (видобуток уранової руди, її збагачення, відходи збагачення тощо).

Можливо на перше місце в цьому короткому списку чинників слід поставити екологічну безграмотність населення країни та особливо людей, які приймають рішення. Інакше, як пояснити те, що, як і раніше, так і тепер всі зусилля при вирішенні водогосподарсько-екологічних проблем спрямовуються не на ліквідацію причин забруднення води (і навколишнього природного середовища), а на боротьбу з наслідками забруднення; не на раціональне, екологічно безпечне використання водних ресурсів, а на усунення, ліквідацію дефіциту води.

Рекомендації.

1. Зміни екологічного стану переважної більшості річок та їх басейнів під впливом антропогенного навантаження привели до деградації природних водних екосистем (і не лише водних, але й екосистем на водозборах) і утворення нових природно-господарських „екосистем”, значно простіших і тому нестійких. У зв’язку з цим оздоровлення річок України неможливе без поліпшення екологічного стану їх басейнів, всієї території країни.

Організаційно-господарські заходи розрізняють на профілактичні та спеціальні.

Профілактичні заходи полягають у забороні:

- використання авіації для внесення добрив і обробки посівів пестицидами;

- застосування легкорозчинних отрутохімікатів та мінеральних добрив;

- розорення земель і знищення деревно-чагарникової чи трав’янистої рослинності на ерозійно небезпечних ділянках;

- внесення добрив на сніговий покрив і мерзлий грунт;

- складування на полях мінеральних добрив;

- будівництво складів мінеральних добрив й отрутохімікатів, а також очисних споруд, баз відпочинку і стоянок автомобілів у водоохоронних зонах тощо.

Спеціальні заходи передбачають раціональну з погляду екології організацію території та комплексне водорегулювання у межах водозбору.

Агротехнічні заходи застосовують з метою регулювання поверхневого стоку і запобігання ерозії грунтів. Ці заходи включають фітомеліорацію, протиерозійні способи обробітку грунту, прийоми затримання снігу і регулювання сніготанення. Фітомеліорація включає систему сівозмін, розташування культур смугами; післяукісні та післяжнивні посіви вирощування сидеральних культур, буферні смуги тощо.

Слід застосовувати контурно-меліоративну організацію території.

Лукомеліоративні заходи зменшують або повністю запобігають ерозії грунтів, а це означає і зменшення забруднення річок. Залуженню підлягають днища балок, ярів, еродовані схили крутістю понад 5-7^о, ділянки на орних землях (буферні смуги).

Лісомеліоративні заходи. Це система захисних лісових насаджень, основними функціями яких є підтримання стану грунту, вод і повітря на оптимальному екологічному рівні. Ці заходи запобігають утворенню поверхневого стоку з критичними швидкостями потоку, регулюють снігонагромадження і сніготанення, поліпшують гідрологічний режим річок, сприяють очищенню поверхневого стоку від забруднюючих речовин.

Гідротехнічні заходи безпосередньо впливають на поверхневий стік.

Із заходів, які спрямовані на виведення річкових екосистем із кризового стану і які здійснюються безпосередню в руслі річки, слід віднести такі:

- підтримання у руслі річки сприятливого для екосистем режиму (витрат води та швидкостей течії), що досягають регулюванням стоку ставками і водосховищами та руслорегулюванням – зміною (звуженням, розширенням, поглибленням) русла, похилу шляхом встановлення шпор і напівзагат, зміною шорсткості русла;

- створенням біологічних плато.

При значній засміченості та замулені русла може бути потреба у його розчищенні. Це слід робити обережно, лише в тих параметрах, що визначені для даної конкретної ділянки. Виправлення річищ проводити лише на невеликих ділянках після всебічних досліджень.

Мінеральні ресурси

Україна належить до числа провідних мінерально-сировинних держав світу. В її надрах відкрито близько 8 тис. родовищ більш ніж 90 видів корисних копалин, виявлено близько 20 тис. рудопроявів з 200 видами мінеральних ресурсів. За запасами і видобутком залізних, марганцевих, титан-цирконієвих руд та багатьох видів неметалевої сировини Україна донедавна посідала провідне місце серед країн світу. Це забезпечувало близько 5% світового видобутку корисних копалин та продуктів їх переробки на суму понад 20 млрд. доларів США. Більш як третину надходжень від експорту Україна отримувала від реалізації мінерально-сировинної продукції.

Водночас бурхливий розвиток видобувної галузі обумовив виникнення ряду проблем, пов’язаних, головним чином, з негативним впливом видобувних та переробних підприємств на довкілля, головними серед яких є:

- надзвичайно висока концентрація гірничодобувних підприємств в межах Донецького вугільного, Криворізького залізорудного і Нікопольського марганцевого басейнів, що обумовило потужний негативний вплив на довкілля;

- високий рівень виробленості переважної більшості родовищ вказаних басейнів, що при їх подальшій експлуатації обумовлює поглиблення екологічних проблем;

- недостатність фінансування робіт, спрямованих на зменшення впливу гірничодобувного виробництва на довкілля протягом всього періоду розробки родовищ у радянські та пострадянські часи, що призвело до нагромадження екологічних проблем у зазначених регіонах та в Україні в цілому;

- надзвичайно складні гірничо-геологічні умови більшості вугільних родовищ, мала потужність вугільних шарів, що визначає низький рівень рентабельності їх розробки і обумовлює необхідність значних державних дотацій для підтримки видобутку вугілля;

- невисока якість окремих корисних копалин, зокрема, залізних руд Кривбасу, марганцевих руд, що обумовлює значно більші витрати на їх переробку порівняно з кращими світовими аналогами і відповідно – значно меншу економічну ефективність їх розробки;

- відсутність законодавчої бази забезпечення в умовах ринкових відносин фінансування ліквідації об’єктів гірничодобувних підприємств та усунення негативних екологічних наслідків їх діяльності. Слід зазначити, що досі зазначені проблеми вирішувалися за рахунок державного бюджету, а в сучасних умовах приватної та акціонерної власності на гірничодобувні підприємства повинне бути інше вирішення цієї проблеми;

- недостатня вивченість негативного впливу на довкілля видобувних та переробних підприємств.

У країнах Європи нині спостерігається скорочення використання власних мінеральних ресурсів, обумовлене як економічними, так і екологічними чинниками. Кількість діючих гірничих підприємств у Європі невпинно скорочується, а частка гірничо-видобувного комплексу у ВНП Франції, Німеччині, Австрії становить лише 1-5%. Це позначилося на тому, що геологічні служби Європи зараз орієнтовані не стільки на вивчення мінерально-сировинної бази, скільки на виконання проектів, пов’язаних з гідрогеологією, інженерною геологією, екологією, моніторингом природних ресурсів, інформаційним забезпеченням.

Загалом стратегія розвитку гірничодобувного комплексу країн ЄЕС будується на основі комплексного аналізу наслідків впливу розробки родовищ корисних копалин на довкілля, з урахуванням повноти і комплексності вилучення корисних компонентів. Виконання екологічних вимог у країнах ЄЕС визначає техніко-економічну доцільність освоєння родовищ. Зокрема, прийняття нещодавно жорстких нормативів щодо запиленості повітря у Німеччині призвело до різкого скорочення розробки родовищ будівельних матеріалів відкритим способом і закупівлі необхідної сировини за кордоном. 

Сучасні європейські тенденції вже сьогодні можуть слугувати для України взірцем у аспекті першочергової уваги питанням гідрогеології і екогеології, які прямо пов’язані з забезпеченням безпеки життєдіяльності. Щодо розвитку мінерально-сировинної бази в Україні, то слід враховувати специфіку виробничого потенціалу України, рівень економічного розвитку, існуючу структуру промисловості, свого часу спрямовану головним чином на пріоритетність галузей важкої промисловості; і з цього погляду європейський досвід може слугувати орієнтиром на майбутнє.

У теперішній час головним орієнтиром для України є прийняття жорсткого екологічного законодавства і суворе його дотримання. Нині першочергового значення набуває одержання вичерпної інформації, на основі якої можна оцінити екологічні наслідки видобутку корисних копалин і передбачити відповідні природоохоронні заходи.

В Україні необхідне:

- прийняття більш жорсткого гірничого та екологічного законодавства і неухильний контроль з боку держави за його виконанням;

- планування і ведення геологічного вивчення надр і наслідків надрокористування з урахуванням інтересів суспільства та екологічного законодавства;

- комплексна оцінка існуючого екологічного стану довкілля гірничодобувних регіонів;

-  постійний контроль екологічного стану довкілля в межах гірничодобувних регіонів, комплексності та повноти вилучення корисних копалин, контроль за реалізацією природоохоронних заходів.

Рекомендації.

Першочергові кроки

Для вирішення екологічних проблем, які постали в результаті масштабної гірничодобувної діяльності в Україні, необхідні:

1. Планування геологорозвідувальних робіт з урахуванням поточних і перспективних потреб української економіки у мінеральній сировині, попиту на корисні копалини.

2. Орієнтування геологорозвідувальних робіт на пошуки і розвідку родовищ корисних копалин з високим вмістом корисних компонентів і високотехнологічними рудами, що забезпечить видобуток і переробку з мінімальним техногенним впливом на довкілля.

3. Вивчення і паспортизація відходів гірничо-переробних підприємств з метою визначення можливості надання їм статусу техногенних родовищ.

4 Здійснення прогнозної оцінки підземних вод питної якості на сучасний період для забезпечення населення стабільною за якістю екологічно чистою водою, як основи для подальшого сталого розвитку суспільства.

5. Розробка комплексної програми еколого-геологічного вивчення території України.

6. Реалізація еколого-геологічної оцінки території України та створення відповідних картографічних матеріалів (у масштабі 1: 500 000) для забезпечення інформацією щодо негативного впливу розробки родовищ корисних копалин і переробних підприємств на довкілля, перш за все, щодо техногенного забруднення ґрунтів та природних вод.

 7. Створення карти гідромінеральних ресурсів України (у масштабі 1: 500 000) для забезпечення обґрунтованої оцінки негативного впливу розробки родовищ корисних копалин на гідромінеральні ресурси, які є стратегічним джерелом оздоровлення народу України.

8. Підготовка програми зі створення системи спостережних полігонів еколого-геологічних досліджень в умовах потужного техногенного навантаження, що забезпечить обґрунтовану оцінку техногенного впливу, розробку заходів щодо поліпшення екологічного стану довкілля та прийняття об’єктивних управлінських рішень з урахуванням раціонального використання державних коштів і ресурсів.

Подальші кроки

1. Прийняття більш жорсткого екологічного та гірничого законодавства в Україні з урахуванням досвіду країн ЄЕС і неухильне його дотримання.

2. Реалізація заходів щодо впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій.

3. Розробка і впровадження нових технологій переробки корисних копалин з метою зменшення використання при збагаченні токсичних речовин, небезпечних для довкілля.

4. Розширення мінерально-сировинної бази за рахунок залучення нових руд, поглиблення переробки корисних копалин, комплексності вилучення корисних компонентів.

Біорізноманіття

На даному етапі цивілізації жодній світовій проблемі не було присвячено стільки рішень ООН, Конвенцій, саммітів керівників держав світу, вищих органів влади держав, світової громадськості тощо, скільки збереженню біорізноманіття та його сталому (збалансованому, невиснажливому) використанню. Зокрема, „Конференція ООН з довкілля та розвитку” (1992 р.), XIX спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН (1997 р.) та ін. Це пояснюється тим, що все зростаюче знищення біорізноманіття, його забруднення і розрив функціональних зв’язків суспільством призвели до шести глобальних екологічних криз (потепління клімату; руйнування озонового шару; забруднення материків та океанів важкими металами, хімічними сполуками, нафтопродуктами тощо; спустелення; кислотних дощів; знищення, трансформації та погіршення біорізноманіття), які в останні 30 років суттєво погіршили світову економіку, політику, клімат тощо. Пояснення цьому дав ще сто років тому В. І.Вернадський, який довів, що біосфера є глобальною екосистемою, провідну роль у функціонуванні якої відіграє її автотрофний блок, тобто рослинність і біорізноманіття загалом, яке виконує енергоакумулюючу, геохімічну, стабілізуючу, антиентропійну та інформаційну планетарну роль. Його стан практично безпосередньо або опосередковано визначає всі головні модуси суспільства, як духовні і матеріальні, так і політичні, і суттєво впливає на них і в світі, і в Україні, все більше посилюючись і прискорюючись на одиницю часу. Сьогодні без перебільшення доведено, що стан біорізноманіття, якщо не буде досягнуто його сталого (збалансованого) використання, поставить під сумнів і саму можливість існування світової спільноти. Головною причиною цього є його знищення, забруднення і розрив функційних зв’язків. Тому, сьогодні знищеними або в суттєво зміненому стані перебуває біля 65 % угруповань та екосистем світу, що є наслідком пануючої в світовій економіці ліберальної ринкової системи, згідно з якою ресурси біорізноманіття мають лише споживчу вартість, а їх соціальна та екологічна вартість не враховується, тоді як вона на два порядки вища за споживчу. Саме ця економіка дозволяє за споживчу вартість країнам так званого „золотого пулу” вивозити ресурси біорізноманіття з з країн третього світу. Іншими причинами є: ідеологічні, політичні, психологічні, законодавчі, духовні. етнічні тощо.

В Україні головними були соціальні, економічні і техногенні причини, що під час колективізації, індустріалізації, урбанізації, хімізації і загалом гігантоманії щодо розвитку усіх сфер господарської діяльності і перетворення природи шляхом її осушення, зрошення, підтоплення, засолення, а також безпосереднього знищення лісів, лук, боліт та особливо степів призвели до екологічного стану природи і соціального її населення до одних з найгірших серед держав Європи. Сьогодні Україна є найбільш розораною державою (рілля займає 55 % території), вона є лідером за площею еродованих земель (біля 30 % сільгоспугідь). Це відноситься і до площі природної рослинності на одну людину, яка є найбільш незначною і становить лише 0,35 га, так само як і до площі заповідних земель. що у 2,5 рази менша від середньоєвропейської. І навпаки, забрудненість атмосфери її у 2-4 рази є більшою, а кількість чистої води на одного мешканця – у 10 разів меншою. Це негативно відбивається на здоров’ї та соціальних умовах населення і тим самим на середній тривалості життя, яке на 10-12 років коротше, ніж в Італії, Греції тощо.

Досвід країн Західної та Центральної Європи (Англії, Франції, Швейцарії, Німеччини, Чехії, Польщі та ін.) свідчить про необхідність обов’язкового дотримання щонайменше трьох вимог, а саме: ступеня розораності земель, яка не повинна перевищувати 20-30 % території держави (що й має там місце), заповідності та відповідного законодавста. Так, у Швейцарії заповідна площа становить 18,5 %, Австрії – 25 %, Німеччині – 24 %. Більш детально розглянемо це на прикладі Швейцарії.

В цій державі збереження і невиснажливе використання біорізноманіття було досягнуто в середині 70- х років минулого століття, завдяки законодавчому (три статті в Конфедеративній Конституції), економічним та науковим механізмам, що працюють як єдина система, спрямована на зацікавлення населення всіх його рівнів (від члена парламента до фермера) в збереженні природи. Природоохоронна політика є невід’ємною складовою всіх державних та приватних планів розвитку.. Держава формує мету та основи охорони, а кантони – заходи з їх охорони та підтримання режиму. У випадку порушення законодавства відповідний кантон чи комуна позбавляються державного фінансування.

Отже, екологічний стан у світі і в Україні вимагає перегляду існуючої концепції відносин з природою і переходу на поліфункціональну еколого-збалансовану концепцію, яка відповідає законам єдності, цілісності та взаємозалежності біосфери і суспільства. Для цього необхідно визначити запаси ресурсів на планеті і в кожній державі окремо, насамперед, біорізноманіття і потребу в них різних держав, а далі на цій основі скласти баланс їх невиснажливого використання. Потім на основі положень прийнятих в Ріо-де-Жанейро у 1992 р. „Порядку денного на XXI сторіччя”, спрямованого на усунення світового дисбалансу в соціальній та екологічній сферах, визначити квоти вилучення і використання ресурсів для кожної держави, включаючи їх біосферне, соціальне тощо значення у вартість ресурсів. Квоти повної вартості ресурсів продавати як квоти на викиди СО₂. Починати це треба з найбільш продуктивних і функціонально важливих екосистем, якими є ліси. Сьогодні саме вони забезпечують динамічну рівновагу екологічного балансу біосфери.

Висловлене вказує на неспроможність вирішення цієї важливої проблеми на основі концепції територіальної охорони (природно-заповідного фонду), та рідкісних видів, яка все ще залишається пануючою.

Отже, як у світі., так і в Україні в справі збереження біорізноманіття склалося принципове протиріччя між його глобальним біосферним і соціальним значенням і існуючими концепціями цієї проблеми та механізмами її вирішення на міжнародному та національному рівнях, які не забезпечують обов’язковості виконання прийнятих угод, рішень, постанов тощо. Це, до речі, було підкреслено і на XIX спеціальній сесії Генеральної асамблеї ООН, що відбулася у 1997 р.

Сутністю, відмінністю цієї проблеми від інших є багатофункціональна і всеохоплююча залежність від неї всіх рівнів соціальної і природної складових біосфери, а отже надзвичайна складність і неоднозначність їх вирішення, яка в Україні і в сусідніх з нею державах була ускладнена ще змінами державного устрою.

Рекомендації

· Провести у 2006-2007 рр. силами працівників відповідних міністерств, науковців та громадських організацій інвентаризацію сучасного стану біорізноманіття України

· На основі даних, отриманих в процесі виконання багатьох міжнародних проблем з МБП, ЮНЕП, виконати розрахунки еколого-функціонального балансу земельного фонду держави різного цільового призначення і використання.

· Розробити і прийняти закон „Про збалансування земельного фонду України різного призначення і використання”, в якому передбачити: виведення з використання сильно еродованих земель на площі 4-5 млн га; збільшення на першому етапі площі природної рослинності до 28 млн га за рахунок відновлення її на середньо- та сильноеродованих землях і вилучення малопродуктивних площ ріллі. У тому числі: збільшити площу лісів за рахунок їх ренатуралізації до 13 млн га; лук до 14 млн га і степів – на 1 млн га.

·   Розробити довгострокові регіональні „Програми збалансованого розвитку”, спрямовані на досягнення рівноважного стану шляхом оптимізації на екологічній і економічній основах господарської діяльності у межах певної, досить однотипної за головними економо- екологосоціальними показниками, території

·   Передбачити резервування для подальшого заповідання 2,5 млн га, зайнятих природною рослинністю.

·   Виконати заходи щодо формування Національної-екологічної мережі України, передбачені відповідним законом на 2000-2015 рр., більшість з яких залишилося невиконаними.

·   Доопрацювати існуюче в Україні законодавство щодо збереження біорізноманіття з позицій запропонованої концепції та ліквідувати неузгодженість із законодавством в іншій сфері природних об’єктів, насамперед, із „Земельним кодексом”.

·   Розробити і прийняти „Лучний кодекс”.

·   Створити міжвідомчий Комітет з біорізноманіття

·   Щоб Закони України „працювали”, внести до „Кодексу про адміністративні правопорушення” окрему статтю, яка передбачала б не лише економічне і адміністративне стягнення з посадових осіб за невиконання своїх прямих обов’язків, передбачених існуючим законодавством щодо збереження біорізноманіття, але в окремих випадках – й позбавлення волі.

Заповідний фонд

За останнє десятиріччя кількість охоронюваних природних територій (ОПТ) та їх площа у світі збільшились більш ніж удвічі: сьогодні під охороною знаходиться понад 12 відсотків поверхні суші (окрім Антарктиди, де режим суворої охорони поширюється на 10 відсотків її території).

Особливості розвитку національної мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) за цей період був близький до світових тенденцій.

Так, за роки незалежності площа ПЗФ України зросла більш ніж у 2 рази, або на 1303,1 тис. га. Сьогодні ПЗФ України має у своєму складі більш як 7 тис. територій та об’єктів загальною площею 2 757 427 га, що становить 4,6 відсотка території держави.

Незважаючи на це, площа ПЗФ в Україні є недостатньою і залишається значно меншою ніж у більшості країн Європи, де середній відсоток заповідності становить 15, 3 % . Площа заповідних земель в Європі на одну людину становить близько 2220 м², при 570 м², в Україні.

Окрім того, в останні 3 роки намітились негативні тенденції в розвитку заповідної справи. Темпи зростання площі ПЗФ становлять у середньому 20 тисяч гектарів. Процент заповідності, який до 2006 р. планувалось довести до 7 відсотків від площі держави, не досягнутий.

Зростає загроза втрати вже заповіданих і зарезервованих під заповідання унікальних та еталонних природних комплексів із-за нецільового їх використання та виключення із складу земель ПЗФ. Не відповідає сучасним вимогам стан моніторингу природних комплексів на територіях ПЗФ загальнодержавного та міжнародного значення тощо.

Основними причинами виникнення проблеми є:

· непослідовність державної політики при реалізації прийнятих рішень стосовно формування мережі ПЗФ та його належне утримання;

· недосконалість системи управління заповідним фондом на основі використання як природних, так і іноваційних підходів на загальнодержавному і регіональному рівнях;

· низький рівень фінансового та матеріального забезпечення;

· недостатній рівень забезпеченості кадрами;

· недосконала законодавча база щодо врегулювання питань охорони, відтворення і забезпечення збалансованого та невиснажливого використання природних ресурсів у межах ПЗФ.

П’ятий всесвітній конгрес охоронюваних природних територій (Дурбан, ЮАР, 8-17 вересня 2003 року) у своїх рішеннях підкреслив надзвичайно важливу роль мережі охоронюваних природних територій по забезпеченню сталого розвитку суспільства і збереженню біотичного різноманіття.

Роль ОПТ у збереженні біотичного різноманіття при переході до сталого розвитку має бути фундаментальною і ключовою.

Тому, на сучасному етапі розвитку України нагальною є необхідність прийняття комплексу заходів щодо забезпечення належних умов для реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку заповідної справи в Україні, створення науково обґрунтованої мережі територій та об’єктів ПЗФ як органічної складової сталого розвитку держави, доведення її площі до 10 відсотків від території держави, формування на її основі екомережі, як складової Пан-Європейської мережі. При цьому необхідно забезпечити розробку та здійсненя наукових досліджень і моніторинг екосистем, створення на базі ПЗФ системи збалансованого природокористування, еколого-освітнього та рекреаційного використання ресурсів ПЗФ.

Рекомендації по вирішенню цієї комплексної проблеми наступні.

1. Необхідно розробити та прийняти Закон України „Про Загальнодержавну програму розвитку заповідної справи до 2020 року”.

Головні завдання програми:

· визначення основних напрямків державної політики, оптимізації та перспективного розвитку заповідної справи як базової сфери діяльності у галузі охорони навколишнього природного середовища в сучасних умовах;

· завершення створення науково-обгрунтованої національної екомережі і доведення в ній долі територій та об’єктів ПЗФ до 10 відсотків;

· створення ефективного механізму безпосередньої участі установ ПЗФ у забезпеченні сталого розвитку регіонів і держави загалом; розширення системи рекреаційної діяльності, екотуризму, екологічного бізнесу з метою сприяння зайнятості місцевого населення;

· вирішення інших завдань стосовно розвитку еколого-освітньої та наукової діяльності.

2. На першому етапі (5 років) необхідно вирішити наступні першочергові завдання.

На основі проведених оцінок необхідно розробити План стабільного фінансування територій та об’єктів ПЗФ із врахуванням нових різносторонніх механізмів залучення додаткових ресурсів.

Крім традиційних джерел збільшення об’ємів фінансування (бюджетні надходження, платні послуги, екотуризм) необхідна система економічних інструментів, які попереджують здійснення видів діяльності, що негативно впливають на ПЗФ у вигляді податків, екологічних довгострокових зобов’язань, платних ліцензій на землекористування тощо, для збільшення доходів для ПЗФ.

Використання партнерських відносин між державою і приватним сектором для диверсифікації джерел фінансування ПЗФ і збільшення об’ємів їх доходів.

Важливим є використання економічних, фінансових та інших екологічних механізмів збільшення благополуччя місцевого населення, створення нових робочих місць (робота в екотуристичному бізнесі, візит-центрах, обслуговування відвідувачів ПЗФ тощо).

На сьогодні ці та інші напрямки діяльності в законодавчо-нормативному плані не врегульовані.

3. Розробити та затвердити єдину систему якісного управління ПЗФ, впроваджуючи у практику різносторонні моделі управління ПЗф, враховуючи при цьому підвищення професійного рівня персоналу і керівників установ ПЗФ, організації курсів підвищення кваліфікації для спеціалістів-управлінців з питань природокористування, створення належних умов залучення місцевих органів влади та самоврядування в природоохоронні ініціативи по вирішеню проблем на територіях ПЗФ.

На сьогодні з 36 установ природно-заповідного фонду загальнодержавного значення (біосферні та природні заповідники, національні природні парки) 15 підпорядковані Міністерству охорони навколишнього природного середовища України, решта 21 – органам виконавчої влади, вищим навчальним закладам, державним науковим організаціям (Міністерство освіти і науки України, Державний комітет лісового господарства України, Державне управління справами Президента, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка).

У більшості з них заповідна справа не є пріоритетним напрямком діяльності. Тому необхідно створити цілісну державну систему управління ПЗФ, підпорядкувавши всі установи єдиному органу виконавчої влади – Мінприроди. Така система управління створена у США, більшості країн Європи (Польща, Словаччина, Німеччина, країни Прибалтики), частково в Росії. Найбільшої уваги заслуговує модель управління заповідним фондом, його збереженням, фінансуванням тощо у Польщі.

4. Створити в Україні науково-дослідний інститут заповідної справи та збереження біорізноманіття.

5. Забезпечити найближчим часом (2005 - 2007 роки) установлення в натурі меж територій та об’єктів ПЗФ України, оформлення їх відповідними знаками, нанести межі на відповідні планово-картографічні матеріали, видати установам ПЗФ документи, що засвідчують право на надані їм земельні ділянки.

Перевести всі території та об’єкти ПЗФ до категорії земель природно-заповідного фонду.

6. Переглянути класифікацію категорій та об’єктів ПЗФ України, максимально приблизивши її до європейських стандартів. За основу можна рекомендувати існуючу класифікацію заповідних об’єктів в Польщі, Англії, Франції, Словаччині та ряді інших європейських держав.

Прийняття цих першочергових заходів не потребує великих фінансових і матеріальних затрат, але створить належні умови для вирішення перспективних завдань, передбачених Загальнодержавною програмою розвитку заповідної справи до 2020 року.

Лісовий фонд

В Україні під впливом антропогенних факторів за останні 500 років утричі зменшилась площа лісів. В першому тисячолітті н.е. ліси були поширені майже на всій території країни, за винятком лише Степової зони. Найдокладнішими матеріалами про розміщення лісів України в XVI-XVIII ст. є карти Г. Боплана і карти лісів першого тисячоліття. Вони свідчать про значне зменшення площі лісів на території України.    

Ліси України виконують переважно екологічні функції – водоохоронні, захисні, рекреаційні та мають обмежене експлуатаційне значення. Загальна площа земель лісового фонду становить 10,8 млн. га, із них вкриті лісовою рослинністю землі – 9,4 млн. га. Запаси деревини перевищують 1,7 млрд. куб. метрів. Середній щорічний приріст в лісах Держлісгоспу становить 4 м³/га і змінюється від 5,0 м³/га в Карпатах до 2,5 м³/га в степовій зоні. Лісистість України рівна 15,6%. Ліси на території держави розташовуються нерівномірно. Лісистість різних природних зон України має значні відмінності і далека від оптимальної, тобто такої, при якій ліси найефективніше впливають на клімат, грунти, ерозійні процеси та забезпечують економіку держави достатньою кількістю якісної деревини. Найбільші лісові масиви зосереджені на Поліссі та Українських Карпатах, відповідно 26,1% та 40,5% загальної території регіону, в Лісостепу –12,2 Степу – 3,8%.

Державною програмою “Ліси України на 2002 –2015 роки” оптимальною для України визначено лісистість в межах 19-20%, для чого слід збільшити площу лісів щонайменше на 2-2,5 млн. га. Деякі дослідники (Генсірук С.А. ) вважають оптимальною лісистість в межах 25%. 

 Не дозволяє ефективно виконувати покладенні на лісові масиви функції їх вікова структура. За віковими групами лісові насадження становлять: молодняки – 32%, середньовікові – 44%, пристигаючі - 13%, стиглі – 11%.

Для ведення лісового господарства ліси передані в постійне користування підприємствам Держлісгоспу – 68,3%, підприємствам аграрного комплексу – 24,0%, Міноборони –2,2%, МНС –1,6%, Мінекології – 0,8%, іншим – 3,1%.

Ліси України утворені більш ніж 30 видами дерев, серед яких переважає сосна звичайна (Pinus silvestris L.), дуб звичайний (Quercus robur ), бук лісовий (Fagus sylvatica L.), ялина звичайна (Picea abies ), береза повисла (Betula pendula ), вільха чорна (Alnus glutinosa), ясен звичайний (Fraxinus excelsior ), граб звичайний (Carpinus betulus) , ялиця біла (Abies alba ). Хвойні насадження займають 42% загальної площі лісового фонду, в т.ч. сосна – 33%. Листяні насадження займають 43 %, в т.ч. дуб і бук –32%.

Найвищою продуктивністю відзначаються хвойні лісостани. Їх середній приріст дорівнює 4,66 м³/га, для твердо – і м’ягколистяних складає відповідно 3,26 і 3,49 м³/га. Лісостани високої продуктивності (ІІ бонітету і вище) становлять 73,6% вкритої лісовою рослинністю площі країни, середньої (ІІІ бонітету) – 18,45. Щорічний середній обсяг заготівлі в лісах від рубок головного користування та рубок догляду а останнє десятиріччя складав 10,6 млн. м³ ліквідної деревини, в тому числі половина від рубок головного користування, що становить 88,3% розрахункової лісосіки. З експлуатації виключено до 30% лісових насаджень.