Освіта в інтересах еколого-збалансованого розвитку (ОЗР).

В 2001 році в Україні була затверджена Концепція екологічної освіти. Вона враховує сучасний стан і перспективу розвитку суспільного знання, спрямованого на перебудову змісту освіти відповідно до вимог часу, на формування екологічної культури як складової системи національного і громадського виховання усіх верств населення.

Освіта в інтересах еколого-збалансованого розвитку не дорівнює екологічній освіті і не є переорієнтацією будь-якої однієї сфери освіти. ОЗР повинна однаковою мірою включати економічні, соціальні й екологічні аспекти і стати процесом навчання протягом усього життя, з чіткою роллю формальної, неформальної і неофіційної освіти.

ОЗР повинна стати новим процесом навчання. Сьогодні важливим є перехід від традиційного процесу викладання до процесу навчання для ОЗР.

Широке співробітництво в сфері освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку буде сприяти розширенню взаєморозуміння між країнами, зміцненню миру, безпеки і загального добробуту.

ОЗР має бути одним з важливих інструментів переходу до збалансованих моделей виробництва і споживання, формування у населення нової системи цінностей, що відповідають культурі помірності і принципам збалансованого розвитку в цілому. Розвиток освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку повинен забезпечити формування екологічно відповідальної поведінки протягом усього життя, формування цілісного (холістичного), міждисциплінарного підходу в процесі навчання і пізнання, необхідного для вирішення сучасних глобальних проблем і просування до збалансованого безпечного майбутнього.

Одним із ключових завдань ОЗР є формування екологічної свідомості, здатності бачити світ у всіх його взаємозв’язках, включаючи взаємозалежність у системі ЛЮДИНА–ПРИРОДА–ЕКОНОМІКА–СУСПІЛЬСТВО.

Система освіти України, система освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку в тому числі, переживає нині глибокі процеси реформування.

Аналіз фахівців свідчить, що в останні роки в Україні спостерігається тенденція до погіршення якості освіти всіх рівнів. Це пов’язано з:

– недосконалістю чинної національної освітньої системи, застарілістю підходів і освітніх заходів;

– відсутністю державної системи моніторингу якості освіти;

– відсутністю затверджених критеріїв оцінки якості підготовки фахівців вищими науковими закладами;

– застарілістю методів викладання в ВНЗ, відсутністю партнерства у роботі викладачів і студентів;

– відсутністю зацікавленості роботодавців-замовників опікуватися підготовкою і якісно забезпечувати виробничу практику студентів – майбутніх своїх працівників;

– відсутністю чіткого уявлення у більшої частини суспільства про мету, зміст і методи ОЗР;

– відсутністю ефективної системи підвищення кваліфікації педагогів-екологів та рівня екологічної освіти керівних кадрів;

– відсутністю активної участі всього суспільства у розвитку національної системи освіти в цілому і ОЗР зокрема;

– недостатнім фінансовим та технічним забезпеченням навчального процесу, низьким рівнем оплати праці вчителів та викладачів, падінням престижності професії педагога;

– відсутністю достатньої кількості сучасної навчальної літератури, відсутністю тісних контактів вузівської та академічної науки;

– невідповідністю процесів професійної підготовки реальним потребам економіки та суспільства.

Продовжується процес деградації системи дошкільної підготовки та професійно-технічної освіти. Особливо небезпечним є те, що у загальноосвітніх навчальних закладах, особливо сільських, практично не викладається екологія, що не відповідає як Національній концепції екологічної освіти, так і програмі її реалізації.

Зростає кількість дітей шкільного віку, що не мають початкової освіти, внаслідок безпритульності, зростає нерівність у можливостях здобути якісну середню освіту та вищу освіту для мешканців сільських регіонів країни.

Система екологічної освіти в Україні продовжує бути фрагментарною, некоординованою, неефективною. Це спричинене:

– багаторічним пануванням споживацького ставлення до природи;

– незнанням і руйнуванням народних традицій раціонального природокористування;

– недооцінкою екологічних знань у національній системі загальної освіти;

– відсутністю необхідної законодавчої бази;

– недостатньою відповідальністю виконавчих структур у галузі освіти і науки;

– відсутністю контролю за виконанням прийнятих рішень;

– слабким матеріально-технічним та методичним забезпеченням навчально-виховного процесу;

– вкрай недосконалою системою навчання і перепідготовки кадрів;

– відсутністю державної підтримки діяльності громадських формувань, молодіжних та дитячих організацій, інших структур, які займаються екологічною просвітою.

В останні роки ситуація погіршилася й через руйнування системи перепідготовки вчителів екології в обласних інститутах післядипломної освіти вчителів (курси перепідготовки набули нерегулярного, необов’язкового характеру), через скорочення годин на курси „за вибором”, збільшення педагогічного навантаження на вчителів, виключення предмету „Екологія” з шкільних програм.

Особливо необхідно відзначити роль ЗМІ у розвитку ОЗР. Недостатнім і незадовільним є в Україні стан інформування населення з питань захисту довкілля та раціонального природокористування. Зокрема:

– відсутні періодичні екологічні видання національного рівня, регулярні екологічні теле- і радіопрограми, спрямовані на інформування найширших верств населення; відсутня система атестації керівників виконавчої влади національного і місцевого рівнів, керівників підприємств, установ і організацій щодо знання і впровадження положень Орхуської конвенції і взагалі екологічних знань.

В інформаційному просторі України впроваджуються програми та реклама, які пропагують аморальність, людиноненависництво, насилля, тютюнопаління, алкоголізм і негативно впливають на психологічний стан, психічне і фізичне здоров’я населення України, особливо молоді.

На законодавчому рівні не створено умов доступу до екологічної інформації, не впроваджено механізми її надання.

Дефіцит чи неякісність інформування стають не лише причиною руйнування об’єктів природи, забруднення водних джерел, але нерідко є причиною багатьох екологічних злочинів. На державному рівні стан інформування населення залишається незадовільним не лише через недостатню кількість теле- і радіопрограм з екологічної освіти для дітей та молоді, але і через відсутність бажання інформувати громадськість про екологічно важливі рішення, що ухвалюються в державі.

Екологічну інформацію від ЗМІ суспільство отримує переважно у вигляді випадкових повідомлень про екологічні катастрофи, аварії, стихійні лиха.

Разом з тим, у ЗМІ олігархічними структурами дуже позитивно рекламуються екологічно небезпечні проекти. Основна увага приділяється створенню нових робочих місць і, відповідно, обіцянкам високої заробітної плати. Такій рекламі сприяють владні структури, які з легкістю надають різні податкові пільги проектам і виробникам, які у переважній більшості є екологічно небезпечні. Часто з метою вироблення необхідної громадської думки використовуються спекуляції на патріотизмі та непоінформованості громадян. Необхідність впровадження екологічно небезпечних проектів подається з точки зору інтересів національної безпеки, економічної і соціальної необхідності. Об’єктивна інформація, результати проведення незалежних екологічних, соціальних та економічних експертних таких проектів замовчуються.

Сьогодні фахівців у галузі екології та охорони навколишнього середовища готують 103 вищі заклади освіти. Вони забезпечують здебільшого прикладні напрями екології, з урахуванням специфіки галузей виробництва (гідроекологія, метеорологія, агроекологія, промислова екологія, лісоінженерія, моніторинг навколишнього середовища, радіоекологія тощо).

Учителів-екологів, відповідно до ліцензій, в Україні готують всього два вищі заклади освіти (екологів-хіміків – Чернігівський педагогічний університет, екологів-біологів – Мелітопольський педагогічний університет) з незначною кількістю набору абітурієнтів (всього близько 50 осіб), що ніяк не задовольняє потреби в цих спеціалістах. В провідних ВНЗ України розпочато підготовку магістрів з екології.

Серйозною проблемою є працевлаштування бакалаврів, спеціалістів і, особливо, магістрів, на яких практично немає державного замовлення.

Сьогодні в Україні майже щороку захищають кілька кандидатських і докторських дисертацій з галузевих екологічних проблем та з проблем екологічної освіти і виховання, проте й досі не засновано кваліфікаційної Вченої ради з даної проблеми.

В заключення аналізу необхідно визнати, що екологічна освіта, незважаючи на її актуальність і важливість у вирішенні проблем екологічної безпеки, ще не стала пріоритетом у державній політиці, і переживає кризовий період.

Неформальна екологічна освіта має свої специфічні особливості. Громадський рух, зокрема – молодіжний та дитячий, є вдалою системою для формування самоорганізованої особистості, людини з високими показниками громадської активності та громадянської відповідальності у суспільстві ХХІ століття. Саме в позашкільній роботі дитина виявляє якнайбільше якостей особистості. На їх основі за допомогою дорослих і однолітків вона формує нові вміння та навички, будує власний світогляд, ставлення до людей і природи.

Виховання у громадських організаціях має здійснюватися таким чином, щоб надати можливість кожній дитині, молодій людині взяти участь у цікавих, обов’язково практичних, природоохоронних заходах. За допомогою спеціальних програм діти у кожній акції мають здійснювати взаємонавчання, щоб не тільки підвищити рівень обізнаності в сфері екології, не тільки формувати власний екологічний світогляд, а й стати лідерами в колективі.

Громадські організації використовують системний підхід – поєднують екологічне виховання із практичною роботою, новими освітніми розвиваючими заходами, науково-практичною роботою дітей, впровадженням системи самоврядування та розвитку лідерських якостей.

Представники природоохоронних НУО в Україні не один рік працюють над розробкою і впровадженням позашкільних еколого-освітніх та виховних програм, займаються популяризацією екологічних знань, розробляють спеціальні екологічні тренінги, заняття, вправи, екоігри. Але цінний досвід позашкільної природоохоронної освітньо-виховної роботи, набутий екологічними НУО, нашими державними органами використовується недостатньо або ігнорується.

Особливим є досвід дитячих громадських організацій – екологічних, туристичних, краєзнавчих. Всеукраїнська дитяча спілка „Екологічна варта” веде постійну роботу зі створення та впровадження нових програм у галузі екологічної освіти, таких, як „Екологічна варта власного майбутнього”, „Вартівські вміння”, „Прибери планету”, „Школа лідера-еколога”. Організація та проведення екологічних конкурсів та вікторин, семінарів-тренінгів, екологічних екскурсій, створення екологічних клубів, центрів, творчих майстерень – невід’ємна частина діяльності „Екологічної варти”.

Дитяча екологічна асоціація „Зелена країна”, що працює у Донецькій області, має свій друкований орган – газету „Бджілка”. Юні екологи займаються обстеженням річок, посадкою дерев, проведенням екологічних експедицій.

Регіональне молодіжне екологічне об’єднання „Екосфера” (м. Ужгород) працює за власною методикою „Програма екологічної освіти та виховання учнівської молоді „Школа у природі”.

Дитяче об’єднання „Паросток” проводить роботу з дітьми та молоддю з екології та біології, велику увагу приділяючи практичному та науково-дослідному аспектам.

В Україні функціонують НУО, які працюють в сфері інформування і здійснюють заходи, спрямовані на підвищення обізнаності громадськості щодо екологічних питань:

– Всеукраїнська екологічна ліга створює власні освітні та видавничі програми. Серії книжок „Екологічна освіта і виховання”, „Природоохоронні акції” стають у нагоді і вчителю, і молодому лідеру-екологу, книжки містять пропозиції до проведення уроків, позакласних заходів екологічної тематики, рекомендації щодо проведення природоохоронних акцій. Організація випускає науково-популярні журнали „Екологічний вісник”, „Реферативний журнал „Екологія”, готує до видання „Екологічну енциклопедію”;

– Центр екологічної освіти та інформації, що має власні тематичні та періодичні видання;

– Інформаційно-видавничий центр „Зелене досьє”;

– Благодійний фонд екологічної інформації WETI та інші, що видають постійні інформаційні бюлетені.

ЕкоНУО випускають і періодичні видання „Рідна природа” (Українське товариство охорони природи разом з Мінприроди), „Зелений світ” (УЕА „Зелений світ”), тематичні екологічні видання (Національний екологічний центр України), „Жива Україна” (УкрЮНЕПКОМ), „Паросток” (Всеукраїнський благодійний фонд „Паросток”) та інші.

Інноваційна політика

Необхідність інтеграції України у світовий високотехнологічний конкурентний простір зумовлює необхідність формування інноваційної моделі розвитку, в якій головне місце займають наукові надбання та їх технологічне застосування, що є джерелом сталого економічного зростання і основою для формування суспільства знань. Реалізація інноваційної моделі вимагає прискореного розвитку високотехнологічних виробництв, спроможних виробляти наукоємну продукцію, конкурентноздатну на світовому ринку, та принципового підвищення технологічного рівня всіх галузей економіки.

Розвинуті країни обрали екологічні показники як одну з головних вимог для якості технологій та продукції, що знаходяться в національному економічному просторі. Суспільство та влада таких країн стимулює розвиток наукових досліджень та розробок, спрямованих на нові екологічно прийнятні технології, і їх впровадження. З іншого боку, влада запроваджує нові “жорсткі” вимоги до існуючих або нових виробництв та їх продукції через систему стандартів та вимог. Сукупність таких дій примушує підприємця до пошуку і впровадження інновацій екологічного характеру, здійснення значних витрат на власні або замовлені науково-технічні дослідження.

Інноваційна активність українських підприємств є вкрай низькою. Тільки 12-14% підприємств здійснює інноваційну діяльність, переважно - екстенсивного характеру. Держава з свого боку не стимулює інноваційні процеси, і зокрема – процеси екологізації виробництва. За часів СРСР інноваційний процес був обов’язковою часткою державних планів і контролювався достатньо жорстко по кожному підприємству. Інноваційна політика в сучасній Україні носить здебільшого декларативний характер, не є чітко визначеною та послідовною. 

В ринкових умовах інновації є “добровільною” справою власника підприємства. Тому інноваційна політика набуває більш складного характеру – з одного боку інновації стимулює ринок з усіма своїми складовими, з іншого боку інновації стимулюються суспільством через державну політику, спрямовану на забезпечення вимог сталого розвитку. В умовах України роль державної політики, особливо в питаннях екологічних вимог до виробництва, набуває першочергового значення.      

Теперішній період в Україні характеризується новою інвестиційною ситуацією, визначними моментами якої є зміна джерел фінансування з переважним заміщенням держбюджетних асигнувань коштами колективних і приватних, вітчизняних і закордонних інвесторів та переважне інвестування рентабельних і “швидких” проектів, у тому числі проектів підприємств невеликої потужності. 

Створення технологій, які направлені на збереження навколишнього середовища, здійснюється на основі реалізації спеціальних еколого-ресурсних програм та за власною ініціативою. Труднощі реального забезпечення таких програм - це фінансування і залучення масштабних інвестицій у цю наукомістку область, висувають як пріоритетну мету розробку єдиного програмно-цільового комплексу України, що повинний інтегрувати в себе всі існуючі і нові еколого-ресурсні програми різних відомств і передбачати найважливіші заходи по керуванню природно-ресурсним потенціалом країни. В умовах обмеженого бюджетного фінансування такий підхід дозволить організувати пайову взаємодію суб'єктів в рішенні важливих для них загальнодержавних і регіональних природно-ресурсних проблем, використовувати підтримку міжнародних фондів, тощо.

Найважливішою умовою, що забезпечує вихід на сталий розвиток, є формування еколого-інноваційних програм, які мають за мету перехід до нових технологічних процесів, що кардинально поліпшують екологічну ситуацію. Стрижнем таких програм повинні служити цільові інноваційні фонди (ЦІФ). Дані програми доцільно створювати в рамках народногосподарських комплексів. У сучасних умовах за характером впливу на навколишнє середовище, можна виділити, наприклад, такі:

- традиційні комплекси, такі, як паливно-енергетичний і мінерально-сировинний, діяльність яких приводить до особливо великих масштабів впливу на стан природного середовища;

- територіально-виробничі комплекси, пов’язані з режимами особливого природокористування на конкретних територіях з високою концентрацією виробництва і населення, що обумовлює високі вимоги до якості навколишнього середовища;

- міжгалузеві комплекси, пов'язані із виробництвом і споживанням продукції, яка впливає на глобальні екологічні процеси - потепління клімату, руйнування озонового шару планети.

Інноваційні програми мають деяку невизначеність у забезпеченні фінансовими ресурсами. Відтак важливу роль повинні відіграти економічні стимули, проведення дійової податкової та кредитної політики з метою залучення власних коштів підприємств і зовнішніх інвестицій у здійснення тієї чи іншої програми, результатами яких зможуть скористатися всі або визначені учасники програм. У числі функцій ЦІФ, крім фінансування цільових програм, важливе місце посідає надання учасникам програм еколого-інноваційних послуг, наприклад - сертифікації техніки, технології і продукції.

Однак існуючі протиріччя у природоохоронному законодавстві і нормативних документах не сприяють створенню ефективного способу реалізації еколого-інноваційних програм. У Законі "Про охорону навколишнього природного середовища" безпосередньо не передбачено створення таких спеціалізованих ЦІФ. Важливо відзначити, що основні функції існуючих екологічних фондів і ЦІФ збігаються. Якщо екологічні фонди використовуються в основному для розв’язання поточних екологічних проблем, то спеціалізовані спрямовані на розв’язання довгострокових задач. До нової редакції зазначеного закону необхідно включити поряд з екологічними фондами визначення функцій і джерел коштів формування ЦІФ. Такі ЦІФ повинні мати ті ж умови, що й екологічні фонди, включаючи захищені цільові позиції в державному бюджеті.

Нині близько 80% основних фондів у промисловості зношені. На такій базі навіть відновлення параметрів виробництва, які були досягнуті 10-15 років тому, ставить під сумнів перспективи економічного зростання. По-перше, без відповідного технологічного переозброєння навряд чи можливо задовольнити зростаючий попит. По-друге, екологічні наслідки і зростаючі екологічні вимоги приведуть до зростання витрат. Тому значимість прискореного запровадження еколого-інноваційних програм важко переоцінити.

Розвиток ринків екологічної продукції, екологічно чистих технологій, устаткування і послуг пов'язаний з комплексом економічних і адміністративних впливів, які повинні бути спрямовані на підвищення конкурентоспроможності екологічних продуктів і на видалення неекологічних товарів з конкурентного середовища. Особливу роль тут відіграє відповідна жорсткість нормативів і контролю за викидами в навколишнє середовище. Серед технологій важлива роль у реалізації стратегії сталого розвитку належить використанню утилізаційних процесів. Що стосується природоохоронного устаткування, то має бути створене конкурентне середовище на ринку найбільш економічних видів устаткування при порівнянній екологічній результативності. Ринок екологічних послуг України, в цілому, знаходиться в зародковому стані.

Основним еколого-економічним інструментом, що впливає на прибуток підприємств, є наднормативні платежі за забруднення. У більшості випадків викиди підприємств визначаються балансовим методом, виходячи з величин технологічного утворення, усунення і надходження відходів у навколишнє середовище. Платежі стягуються на основі інформації про викиди, які підприємства-забруднювачі надають самі про себе. Можлива некоректність складання такого балансу і відсутність незалежного контролю за викидами породжують попит на консалтингові послуги для заниження наднормативних платежів. Запобігти цьому явищу можливо при прямому контролі за викидами з боку регіональних органів охорони природи.

Ряд діючих і створюваних комерційних структур та громадських організацій намагаються взяти на себе здійснення функцій контролю, експертизи і нормування, що може призвести до зниження рівня державного регулювання якості навколишнього середовища і монополізації ринку екологічних послуг такими структурами. Діяльність комерційних структур повинна бути строго профільована і ліцензована.

Рекомендації до глави 5

1. Згідно з рішеннями п’ятої Конференції міністрів „Довкілля для Європи”, рішеннями Зустрічі високого рівня представників міністерств охорони навколишнього природного середовища та освіти країн регіону Європейської економічної комісії ООН, рішеннями Керівного комітету ЄЕК ООН з освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку створити в Міністерстві освіти і науки України та у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України відповідні структурні підрозділи для координації і постійного контролю стану і розвитку освіти і науки в інтересах еколого-збалансованого розвитку держави.

2. Реформувати систему освіти України згідно вимог часу, значно підвищивши роль суспільства у формуванні національної системи освіти та поклавши в основу цієї системи освіту в інтересах еколого-збалансованого розвитку.

3. Розробити та затвердити Національну Стратегію освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку.

4. Розробити і затвердити План реалізації Національної Стратегії освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку.

5. Терміново розробити дієві фінансові механізми і забезпечити відповідні ресурси для виконання Стратегії освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку.

6. Створити систему державного моніторингу стану і розвитку ОЗР та Державний банк даних у галузі екологічної освіти.

7. Створити Національну Комісію з питань реалізації Стратегії освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку.

8. Вдосконалити Концепцію екологічної освіти України, адаптувавши її до Національної Стратегії освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку.

9. Забезпечити безперервність виконання розроблених стратегій, програм, взятих зобов'язань і задач у рамках національних планів і програм в області ОЗР.

10. Всебічно сприяти розвиткові соціального партнерства, спрямованого на підготовку і реалізацію ДОЗР і максимальному залученню громадянського суспільства в цей процес.

11. Посилити співпрацю у галузі ОЗР між провідними громадськими природоохоронними організаціями України та між цими організаціями і МОНУ та Мінприроди України.

12. Звернути увагу Уряду України на гостру необхідність обов’язкового введення в програми ЗМІ еколого-виховних і еколого-освітянських аспектів, а також постійного висвітлення найважливіших екологічних проблем держави.

13. Розробити координаційні механізми на регіональному і національному рівнях для активного залучення громадянського суспільства в процес реалізації ДОЗР.

14. Ввести представників провідних громадських природоохоронних організацій України до складу Науково-методичної комісії з екології МОНУ, а до обласних освітянських центрів – представників обласних громадських природоохоронних організацій.

15. Відновити спеціальність „Прикладна екологія”.

16. Ввести до вступних екзаменів на природоохоронні факультети ВНЗ України предмет „Основи екологічних знань”.

17. Ввести до шкільних програм, програм ПТУ, ліцеїв, коледжів і технікумів як одну з базових дисциплін предмет „Основи екологічних знань”.

18. Гармонізувати програми екологічних дисциплін ВНЗ України з програмами провідних європейських ВНЗ, що приєдналися до Болонського процесу.

19. Пріоритетним завданням Національної Комісії з питань реалізації Стратегії освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку необхідно вважати постійний зв'язок з європейськими структурами і структурами ООН, залученими до процесу ДекадиОрганізації Об’єднаних Націй з освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку (ДОЗР).

Вузівська наука обов’язково повинна формувати свої наукові школи в усіх галузях знань , а екологічна наука – використовувати досягнення вчених для підвищення якості освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку. Наявність відомої своїми досягненнями наукової школи у ВНЗ є показниками його високого рейтингу.

Необхідно зазначити, що, як показала практика, хоча у віддаленій перспективі приєднання українських ВНЗ до Болонського процесу має бути безсумнівним і принесе користь, сьогодні ми до цього ще не готові.

У майбутньому розвивати і координувати науково-теоретичну базу ОЗР повинно Міністерство освіти і науки України, а вирішувати практичні аспекти екологічної освіти – Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Глава 6. Неурядові та громадські екологічні організації : посилення партнерської взаємодії, заохочення і розвиток