Розвиток екологічного партнерства у прийнятті та реалізації стратегічних рішень: держава – суспільство – бізнес

Екологічне партнерство розглядається в програмних документах зі сталого розвитку, європейській екологічній політиці як ефективний механізм інтеграції між державними і місцевими органами управління, промисловими, підприємницькими, громадськими науковими і освітніми колами суспільства в процесі розробки ефективних підходів для прийняття та реалізації стратегічних рішень на всіх рівнях управління.

Екологічне партнерство базується на принципах:

· зменшення інформаційного розриву і розширення доступу до інформації в процесі прийняття і реалізації рішень;

· еколого-економічної ефективності спільних рішень;

· соціальної справедливості і надійності, демократичності;

· екологічної раціональності і безпечності;

· екосистемної доцільності;

· задокументованої добровільності (добровільні угоди) прийняття спільної відповідальності за екологічні наслідки стратегічних рішень і здійснення екологічної ревізії (аудиту);

· інтерналізації зовнішніх екологічних витрат на відтворення екосистем, утилізацію відходів тощо.

Етично-правовою основою здійснення екологічного партнерства є добровільні, або цільові добровільні екологічні угоди (ДЕУ). Цільові добровільні екологічні угоди можна розглядати як форму добровільного кооперування, прийняття спільних зобов‘язань щодо підготовки стратегічних рішень і досягнення стратегічних цілей екологічної політики будь якого рівня (місцевого, регіонального, національного).

Проведення конструктивного діалогу між державою, суспільством і бізнесом, укладання ДЕУ, що зазвичай супроводжується активною увагою з боку ЗМІ, приносить значні інтегральні вигоди.

Прикладом ДЕУ в країнах Європейського Союзу є укладання в Нідерландах Угоди щодо здійснення екологічних заходів в хімічній промисловості (1993 р.), Угоди, спрямованої на мінімізацію відходів у Великобританії (1992 р.), Германська Угода щодо запобігання глобального потепління клімату (1995 р.) і багато інших прикладів.

Держава в особі спеціально уповноважених органів влади і у першу чергу – Міністерства охорони навколишнього природного середовища, має бути зацікавленою в укладанні добровільних екологічних угод з бізнесовими (підприємницькими) і громадськими об‘єднаннями у процесі підготовки та прийняття складних соціально значущих рішень. Це значно підвищує гарантії успіху їх реалізації, спільну відповідальність.

На жаль, Мінприроди України обмежилось в екологічному партнерстві тільки створенням при міністерстві громадської ради і громадськими слуханнями без прийняття спільної відповідальності.

Для підвищення потенціалу екологічного партнерства в міністерстві має бути перебудовано процес прийняття рішень таким чином, щоб забезпечити в його рамках більш широку участь зацікавлених кіл суспільства, готових прийняти добровільно на себе відповідальність за реалізацію стратегічних рішень. Це повинно бути національне екологічне партнерство.

Висновки

1. Європейський механізм екологічного партнерства в процесі прийняття і реалізації стратегічних рішень ще не набув в Україні широкого розповсюдження по причині недооцінки ролі цього механізму в прийнятті і реалізації стратегічних екологічних рішень.

2. В Україні існує широка мережа добровільних об‘єднань промисловців, громадськості, органів місцевого самоврядування, які готові сприйняти національне екологічне партнерство з державою.

Ініціатива має належати Мінприроді України.

Рекомендації

А) першочергові

1. Підготувати і укласти угоди про Національне партнерство між Урядом України і бізнесовими та громадськими об‘єднаннями з метою екологічного оздоровлення і відтворення найбільш вразливих екосистем, в першу чергу депресивних. 

Б) стратегічні

2. Вдосконалити чи перебудувати процес підготовки, прийняття і реалізації стратегічних екологічних рішень, насамперед зі сталого розвитку на принципах застосування механізму екологічного партнерства і добровільних екологічних угод.

3. Громадську раду при Мінприроди України перетворити у Координаційну раду з екологічного партнерства з чітко визначеними і зафіксованими у Положенні про неї функціями з підготовки, прийняття та реалізації стратегічних рішень.