У складі двох імперій: українська освіта

Та педагогіка наприкінці XVIII — на початку XX ст.

Майже півтора століття (з кінця XVIII до закінчення Першої світової війни) українці перебували під владою двох імперій — 80% з них були у складі Російської імпе­рії, решта — Австро-Угорської.

Антиукраїнська освітницька політика московського царату і паростки національної школи

Входження до Російської держави означало для Укра­їни втрату самобутності української освіти, набуття нею рис уніфікованої імперської системи.

Починаючи з кінця XVIII ст., московська влада на­магалася знищити не тільки традиційну українську осві­ченість, але й народне шкільництво. Відібрання земель­них маєтків в українських монастирів було відчутним ударом для українських шкіл, занепад яких входив у плани царського уряду. Катерина II вважала Київську Академію центром опозиції проти московського центра­лізму, її політика поклала кінець українській школі ви­щого типу, проте сприяла появі російських шкіл для при­вілейованих станів (дворянства та духівництва) із обме­женою кількістю учнів, а також приватних пансіонів для дворянства по губернських містах. Із фахових шкіл дія­ли медико-хірургічна академія в Єлисаветграді, сільсь­когосподарська школа в Миколаєві, музична в Катери­нославі. Для дворянських дітей велике значення мало домашнє навчання. Звичайною школою для українсько­го народу залишилася парафіяльна. Політика, що про­водилася російським самодержавством, призвела до за­гального падіння рівня освіченості та письменності в Україні. Якщо у 1768 р. одна школа припадала на 746 жителів України, то в 1876 р. — на 6750 жителів. А загальна кількість студентів у трьох університетах (Ки­їв, Харків, Одеса) становила 1200 осіб. Рівень загальної освіти українців, який у XVIII ст. був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, в XIX ст. став жах­ливим. Це було спричинено насамперед впровадженням кріпосного права та переконаністю правлячих кіл у то­му, що освіта кріпакам не потрібна.

Московський уряд намагався викорінити із школи українську культуру, рідну мову. У 1863 р. міністр внут-

рішніх справ П. Валуєв видав циркуляр, яким забороня­вся випуск українською мовою будь-якої літератури, крім творів «изящной словесності».

У 1876 р. Емським актом було заборонено будь-яке українське слово; друкування, привезення з-за кордону українських книжок, часописів тощо. Заборонялися також українські вистави, промови та співи на концертах. Свя­щеники мали виголошувати проповіді виключно російсь­кою мовою.

Ці акції викликали бурхливу реакцію українського народу і його духовної еліти: вчительства, письменни­ків, вчених, діячів культури. Засуджуючи політику ца­ризму в галузі освіти, вони відстоювали українську шко­лу, права українців навчати своїх дітей рідною мовою на засадах багатовікової національної культури, порушую­чи питання про незадовільний стан народних шкіл та вчителів.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. політиці заборо­ни української мови і культури активно протидіяли «Про­світи», які ставили за мету сприяння освіті українського народу його рідною мовою. Перша організація «Просві­ти» виникла в 1898 р. у Львові. Революція 1905—1907 pp. сприяла відкриттю просвітніх товариств у Києві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Катеринославі, Кам'янці-Подільсь-кому, Миколаєві та інших містах. Вони впроваджували в школи українську мову, історію України, дбали про ви­дання українських підручників, книжок, порушували пи­тання про відкриття українських шкіл, проводили свята за народними традиціями тощо. У цей період видавниц­твом «Український вчитель» було видано «Українську гра­матику для школи» Г. Шерстюка, «Арифметику для укра­їнських шкіл» О. Кониського, «Граматику (Букварець)» С. Черкасенка та ін.

Значну просвітницьку роботу проводив педагогічно-освітній щомісячник «Світло», що висвітлював питання дошкільного, шкільного та позашкільного виховання, від­стоював права української школи та української мови в ній. Давав цінні поради вчителям, вихователям, батькам з різноманітних освітньо-виховних проблем. Діяльності товариств «просвіти» протидіяла система самодержавст-ва, з її механізмом переслідувань та репресій.

Тож завдяки невтомній праці прогресивних діячів осві­тянської ниви, громадськості кінця XIX — початку XX ст. вдалося зберегти основи національного шкільництва і тра­дицій, української педагогічної думки.

502

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

503

Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

Таємна політична організація «Слов'янське товарист­во Св. Кирила і Мефодія», заснована у грудні 1845 p., складалася з відомих прогресивних діячів України, в то­му числі діячів освіти. Серед них — Т. Шевченко, М. Ко­стомаров, М. Гулак, В. Білозерський, О. Маркевич, П. Ку­ліш, О. Навроцький та інші. Незважаючи на короткочас­не існування товариства, ним вироблено і прийнято «Статут», програму — «Книгу буття українського наро­ду» («Закон Божий»), «Головні правила товариства», звер­нення до «Братів українців!» та до «Братів Великоросіян і Поляків!», в яких відображено основні ідеї товариства¹. Кирило-мефодіївці були одностайними у скасуванні са­модержавства, кріпацтва, заміни монархії республікою, широкої освіти народу, визнання національних прав Укра­їни² . Члени Товариства дбали про створення й видання книжок, доступних простому народові. Було вирішено ор­ганізувати збирання коштів для книгодрукування, напи­сати історію України в дусі ідей Товариства. Виступали поборниками поширення серед народу освіти, передбача­ли здобути від уряду дозвіл на відкриття шкіл у держав­них і поміщицьких селах, написати підручники українсь­кою мовою, створювати і видавати українські книжки.

5 квітня 1847 р. учасників Кирило-Мефодіївського то­вариства було заарештовано. Найтяжче покарано було Т. Шевченка — віддано у солдати на десять років із забо­роною читати і малювати. Так московський царат відреа-гував на першу спробу українців відновити минулу куль­турну самостійність України.

Тарас Шевченко (1814—1861)— геніальний україн­ський поет, мислитель, художник, громадський діяч. У його творах є глибокі думки про виховання, яке повинно виробляти громадянські переконання, відданість народо­ві, нетерпимість до неправди, егоїзму.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему вихован­ня, Шевченко мріяв про справжню народну школу, яка б давала учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Покладаючи великі надії на не-

¹ Гончарук П.С. Питання історії в програмних документах Кирило-
Мефодіївського товариства //Укр. іст. журн., 1970. — № 5. — С. 52.

² Маловідомі сторінки історії України: У запитаннях і відпові­
дях. — Дніпропетровськ, 1991. — С.І2.

дільні школи, він надавав їм всіляку допомогу та фінан­сову підтримку.

Шевченко наголошував на необхідності створення спе­ціальних підручників для шкіл. Виданий народною мо­вою, його «Букварь Южнорусский» (1860) був доступний кожній простій дитині. Він створювався за комбінованим принципом, розрахованим при вивченні грамоти на бук-воскладальний метод і метод засвоєння цілих слів. Неве­ликий за обсягом (24 сторінки), він містив великі й малі літери алфавіту і цифри.

Шевченко вмістив у «Букварі» дві великі народні ду­ми — «Про Олексія Поповича» та «Марія Богуславка», ба­гато народних приказок та прислів'їв, наводячи зразки на­родної творчості, надавав навчанню народного характеру, прагнув, щоб у школі діти спілкувалися рідною мовою.

Шевченко мав чіткий план створення підручників. В одному з листів писав: «Думка єсть за «Букварем» напе­чатать лічбу (арифметику) і ціни і величини такої ж, як і «Буквар». За лічбою етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тільки нашу, може вбачаю в 10 копійок». Як бачимо, поет вважав, що елементарна освіта не може об­межуватися однією грамотою, а повинна містити знання з природничих та історичних наук.

На думку Шевченка, шлях до національного відро­дження лежить через усвідомлення своєї історії, націо­нальної гідності.

Все розберіть... та й спитайте Тоді себе: що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?...

Ця його порада як ніколи актуальна у наші дні — в період духовного відродження та відновлення України.

Поета турбував стан жіночої освіти, коли більшість дівчат із селянських родин взагалі не вчилися, а дівчат-дворянок у привілейованих закладах вчили тільки світсь­ких манер, не розвиваючи їхній розум, духовність. Він обстоював рівність хлопців і дівчат у навчанні, надання жінці повноцінної освіти.

Високу оцінку надавав родинному вихованню. У тру­довій сім'ї, на його думку, діти зростають працьовитими, духовно багатими. Сім'ї мають створюватися на підставі любові, спільна праця є основою життя дорослих і дітей. Тому поет вчив молодь, особливо дівчат, обачливості у коханні, застерігав від спокус, зради. Особливу роль у ви-

504

3 історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

505

хованні надавав матері. На думку Шевченка, родинне ви­ховання слід доповнювати суспільним, яке покликана да­вати світська загальноосвітня школа.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка — пра­цьовитість. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна посідати домінуюче місце в житті кожного. Однак він розрізняв працю, яка задово­льняє потреби людей, і працю, що виснажує і закріпачує народ.

Шевченківська доба бунтарства дала життя тисячам визначних і відомих вчителів і просто щиросердечних тру­дарів освітянської ниви, чиє життя-подвиг не лишилось документально зафіксованим, але без нього неможливо бу­ло б підійти сьогодні до національної школи і національ­ної педагогіки України.

Микола Костомаров (1817—1885) — український і ро­сійський історик, громадський діяч, публіцист, драматург, поет, учитель. У 1837 р. закінчив Харківський універси­тет, учителював у Рівному, Києві (викладав в гімназіях), а в 1846 р. обраний ад'юнкт-професором Київського уні­верситету по кафедрі російської історії. За участь у Кири-ло-Мефодіївському товаристві був ув'язнений у Петропа-влівській фортеці, висланий до Саратова.

У «Книзі буття українського народу» виклав свою освіт­ню програму, в якій з метою піднесення культури українців на передній план ставить справу народної освіти. Наполягав на оволодінні учнями граматики, природознавства, народ­ного життя, обстоював самостійність української мови та її обов'язкове вивчення в народній школі, приділяв увагу ви­данню українських підручників. Має величезну наукову спад­щину — історичні, літературні, етнографічні твори.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження проблем української ментальності, покладені в основу української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті «Дві руські на­родності» дає порівняльний аналіз української та російської ментальностей, характеризує духовність українця, адже ри­си його національного характеру мають враховуватися у змі­сті освіти, методиці навчальної та виховної роботи.

Пантелеймон Куліш (1819—1897)— визначний літе­ратор і культурний діяч, історик, фольклорист і етнограф, мовознавець, перекладач з іноземних мов, педагог-методист, просвітитель. Вчителював у панських покоях, дворянській школі м. Луцька. В 1841 р. переїхав до Києва і вчителював у Печорському та Подільському дворянських училищах. Через три роки став учителем Рівненської дворянської шко-

ли, незабаром отримав запрошення до Петербурга викла­дачем гімназії, а потім і університету.

Залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. В українській «Граматиці» (1854) стверджує пріоритети на­вчання і виховання рідною мовою, вперше спрощує стро­катість правопису, приводить його до нормативного ви­гляду, уніфікує мовні та писемні правила. «У рідному мов­ному оточенні важливим фактором є наслідування батьків, шляхом якого дитина не тільки оволодіває мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу — відбу­вається становлення почуття поваги до старших, любові до батьківського краю, його звичаїв...»¹ Ця книга була і букварем, і читанкою, і підручником з арифметики. Вона сучасна і нині за задумом і методами реалізації, повер­ненням педагогічної науки і шкільної практики до націо­нальних витоків.

У «Слові для письменних» — своєрідних програмових вказівках — закликав педагогів розвивати національну свідомість маленьких громадян та мову. Невтомно пра­цював на ниві народного просвітництва, дбаючи про до­ступність освіти, її гуманні, духовні цінності. У «Листах з хутора» порушив проблему «батьків і дітей», яка загос­трюється в міру зростання освіченості молодих і їх відхо­ду від народного способу життя. Засуджував таку освіту і стверджував, що наука, яка веде до відчуження від роди­ни, народної моралі та одвічних патріархальних ціннос­тей, є шкідливою. Засуджував і дух наживи, який прони­зує цивілізоване «освічене суспільство і призводить до па­діння моралі».

П. Куліш усю свою творчість присвятив проблемі по­ширення освіти серед народу, підвищенню освітнього рів­ня українців, сподіваючись на те, що з допомогою освіти можна об'єднати народ, домогтися усвідомлення ним сво­го підневільного стану та вибороти собі кращу долю.

Просвітня діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Кос­томарова розбудила педагогічну думку, викликала до жит­тя нові покоління просвітителів. Серед них — гордість укра­їнського народу, представники його духовної еліти, творці української культури: Леонід Глібов (1827—1893) — поет-байкар, викладач, активний діяч недільної школи, автор педагогічних статей; Павло Грабовський (1864—1902)— поет, який у педагогічних статтях змальовував жебраць-

¹ Веркалець М.М. Освітньо-педагогічна спадщина // Рад. шко­ла. — 1989. — №8 — С.87.

506

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

507

кий стан української школи та народного вчителя; Леся Українка (1871—1913)— поетеса, просвітитель, яка у пу­бліцистичних статтях і художніх творах розкривала соціа­льно-педагогічні проблеми свого часу: експлуатацію дітей, відсталість шкіл, заборону української мови; Михайло Дра­гоманов (1841—1895)— публіцист, історик, філософ, пе­дагог, патріот України, один з організаторів педагогічних курсів для підготовки народних вчителів.

Стан освіти в Україні у складі Російської імперії

Наприкінці XVIII ст. Україна ще зберігала самобут­ність та високий рівень освіти. Крім Академії в Києві, функціонували школи на Лівобережжі, засновані пред­ставниками церковної влади на зразок київської, школа у Новгороді-Сіверському та Харківська колегія (акаде­мія), яка до відкриття Харківського університету (1805) була головним освітнім центром Слобожанщини. Семі­нарія в Переяславі у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини (тут Григорій Сковорода почав свою педа­гогічну діяльність). Слов'янська семінарія в Полтаві (в 1786 р. переведена до Катеринослава) обслуговувала землі колишнього Запоріжжя (з неї вийшов І. Котляревський). Всі ці чотири школи були зорганізовані на зразок Київ­ської Академії; в усіх них були (з незначними змінами) ті самі класи, що і в академії: фара, інфама, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія. Чернівецька та Переяславська семінарії в першій половині XVIII ст. не мали філософії та богослов'я, тому учні для доповнення освіти мусили після риторики їхати до Києва або Харко­ва. Якийсь час у Харківській колегії був клас малюван­ня та мистецтва. Мову німецьку та французьку, як і гре­цьку, викладали в них не завжди.

З початку XIX ст. все більше виявляються риси центра­лізації та уніфікації освіти за загальноімперським зразком. Система шкіл діяла за Статутом 1804 р. Початкова освіта здійснювалася парафіяльними (однорічними, сільськими), повітовими (дворічними, міськими) училищами. На Пра­вобережній Україні до придушення Польського повстання 1830—1831 pp. вони були у віданні католицького духовен­ства. З 1864 р. почали створюватися земські школи. Це були сільські школи з три- і чотирирічним терміном на­вчання, які фінансувалися земствами. Діяли також школи сільські, міністерські, фабричні, залізничні та ін.

Середньої освіти набували у гімназіях, перші з яких відкрилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новго­роді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. Освіта в гімназіях була класичного типу з вивченням однієї або двох давніх мов. Відповідно до прийнятого 1864 р. Статуту було за­початковано реальні восьмикласні гімназії (замість пові­тових училищ), перетворені 1872 р. на реальні училища, випускники яких мали право вступу лише на природни­чі факультети університетів. Для дівчат освіта була об­меженою. У Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві діяли інститути шляхетних дівчат — закриті привілейовані за­клади для дворянок з вузькостановим характером вихо­вання й навчання. Середня освіта була недоступною для широких верств населення України внаслідок високої пла­ти за навчання.

Осередками вищої освіти були насамперед університе­ти. Цар, даючи дозвіл на їх відкриття, опікувався, на­самперед, російськими інтересами, які відверто висловив міністр освіти С. Уваров, характеризуючи завдання нових університетів: «поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії»¹.

Перший український університет відкрився у Харкові (1805) за ініціативою місцевих просвітницьких кіл (заснов­ник В. Каразін). У 1834 р. було відкрито Київський універ­ситет, який всупереч сподіванням московського царату став видатним науково-навчальним і освітянським центром, про­відником української культури та центром формування на­ціональної самосвідомості українського народу.

Навчальними закладами підвищеного типу були: Рі-шельєвський ліцей (для дітей аристократії) в Одесі (1817), перетворений на Одеський (Новоросійський) університет (1865); гімназія вищих наук (для дітей незаможного дво­рянства) у Ніжині (1820), реорганізована в історико-філо-логічний інститут (1875).

Розвиток у Російській імперії початкової освіти після скасування кріпацтва (1861) був пов'язаний з прискоре­ним процесом фабрично-заводського виробництва, впрова­дженням промислових технологій і наукових досліджень у промисловість і сільське господарство. Ці соціально-економічні умови об'єктивно вимагали підготовки числен­них кваліфікованих працівників, що стало важливою пе­редумовою масової підготовки учительських кадрів. З ці­єю метою в Україні (60-ті роки XIX ст.) було відкрито

¹ Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1993. — С. 267.

508

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

509

учительські семінарії — педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителів народної (початкової) школи. За їх ство­рення боролися К. Ушинський, його послідовники — Н. Корф та М. Драгоманов. Розроблений Ушинським «Про­ект учительської семінарії» (1861) — план, наукове обґрун­тування змісту та процесу підготовки учителів — було по­кладено в основу діяльності семінарій. Навчання тривало З—4 роки, приймали осіб, які закінчили двокласні почат­кові училища. У 1870 р. було прийнято положення про учительські семінарії. При Харківському (1811) та Київсь­кому (1834) університетах було організовано трирічні вчи­тельські інститути, які пізніше з'явилися також у Феодо­сії (1872) та Глухові (1874).

Зростанню національної самосвідомості українського народу сприяла поява у 50-х роках XIX ст. недільних шкіл (працювали в неділю і святкові дні), організованих кра­щими представниками української інтелігенції з метою надання початкової освіти дітям і дорослим. Одна з пер­ших була заснована в Полтаві (1858), у Києві (1859) від­крито три школи для робітників і ремісників. Найвідомі-шою була організована (1870) X. Алчевською Харківська жіноча недільна школа, що проіснувала майже 50 років. В умовах заборони української мови недільні школи ста­ли зародком національної школи, засобом збереження осві­тянських традицій української школи.

Стан освіти на західноукраїнських землях

Після прилучення Галичини до Австрійської імпе­рії, що на цей час була в апогеї свого розквіту (1772), рівень освіти на Західній Україні почав поліпшуватися завдяки реформам; розбудовано школи, модернізовано методи навчання. Відбувається декілька шкільних ре­форм: 1777 р. — з наказу Марії-Терезії, а 1781 р. — Иосифа II. Політична обстановка у XIX ст. характери­зується українсько-польською конфронтацією у Гали­чині та українсько-мадярською на Буковині. На почат­ку XIX ст. під впливом польських кіл постійно обмежу­валося українське шкільництво.

Після короткого періоду поліпшення стану українсь­кої освіти, пов'язаного з буржуазно-демократичною рево­люцією 1848 р. (знято заборону на викладання українсь­кої мови у школах, організовано приватні українські шко­ли), триває політика національного пригнічення, особливо

в освітній справі. Після 1867 р. польська мова була про­відною у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах, гімназіях. На цей час у провінції на­лічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій. У початкових школах польських класів було втроє біль­ше, ніж українських.

На землях Східної Галичини і Буковини впроваджува­лася загальноімперська система освіти. Початкова освіта здійснювалася у парафіяльних (церковних), згодом — три­віальних (народних) та головних початкових школах. Іноді українську мову в них вивчали за латинським шрифтом. З 1867 р. обов'язковим стало вивчення польської мови. У другій половині XIX ст. виникає новий тип початкової дво­мовної школи — утраквістична школа, де основні пред­мети викладалися польською мовою, а решта — українсь­кою. Усі початкові школи поділялися на сільські та місь­кі. Програма навчання у сільській школі була примітивною, не давала можливості для продовження освіти.

Середня ланка освіти була репрезентована класични­ми гімназіями та реальними школами з польською мовою навчання. Велику роль відігравала Українська Церква, яка протистояла германізації та полонізації освіти. Для парафіяльних шкіл у цей час видаються читанка, катехі­зис, буквар. У другій половині XIX ст. українське духо­венство виборює право нагляду за школами.

Полонізація освіти викликала активне протистояння української інтелігенції. Досягненням було відкриття у Львів­ському університеті кафедри української мови (1851) та ка­федри української історії на чолі з М. Грушевським (1898).

Наростання національного руху українців імперії Габс-бургів сприяло розвитку педагогічної думки та організа­ційному оформленню українського культурно-освітньо­го руху.

Олександр Духнович (1803—1865) — видатний пред­ставник культурно-освітнього руху в Західній Україні, письменник, один із перших професійних учених-педаго-гів, зробив значний внесок у розвиток освіти на Закарпат­ті. Працюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домашнім учителем, викладачем гім­назії, священиком, будив думку про необхідність поши­рення освіти як основи духовного життя людини, ствер­джуючи, що дитина стає особистістю, людиною тільки то­ді, коли набуває освіту і виховання.

Написав буквар «Книжица читальная для начинаю­щих» (1847), підручник з географії «Краткий землепис

510

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

511

для молодих русинів» (1831), «Сокращенную грамматику письменного русского языка» (1853), посібник для вчите­лів «Народная педагогія в пользу училищ и учителей сель­ских» (1857).

Виступав за створення нових шкіл, розширення їх ме­режі, залучення до навчання в них усіх дітей, стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вва­жаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство. Основою педагогіки О. Духнови-ча є ідея народності. Школа має бути доступною усім ді­тям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою. Обстоюючи реальні знання, дбав про розвиток пізнаваль­них можливостей. Дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності у на­вчанні, ґрунтовності й міцності знань тощо.

Суть виховання (духовного, фізичного і трудового) вба­чав у реалізації принципу природовідповідності, який роз­глядав як розвиток позитивних природних задатків з ура­хуванням вікових особливостей дітей. Джерелами і засо­бами морального удосконалення дітей вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування при­клади дорослих, доцільно підібрані заохочення та пока­рання тощо. Важливу роль у зростанні громадянина нада­вав народному вчителю — просвітителю народу, який пови­нен всебічно знати і розвивати особистість учня, формувати патріота свого народу і краю.

Діяльність Духновича сприяла значному поширенню освіти, відродженню національної системи виховання укра­їнського народу. Над реалізацією ідеї народності виховання працювали його земляки Іван Ставровський (1822—1878), Олександр Павлович (1819—1900), вважаючи освіту і шко­лу важливим засобом поліпшення життя людини і суспі­льства. Працюючи сільськими вчителями, вони дбали про виховання дітей в дусі народності, формування в них пра­цьовитості, людяності, національної свідомості. І.Ставров­ський у праці «Педагогия» (1846) розробив методику роз­витку тілесних та духовних сил дитини, підкреслюючи їх органічний зав'язок.

Послідовниками О. Духновича були також Маркіян Ша-шкевич (1811—1843)— поет-«будитель», член освітньо-ви­давничого товариства «Руська трійця», борець за відроджен­ня української мови; Григорій Врецьона (1839—1901)— пе­дагог та освітній діяч, редактор і видавець «Шкільного Часопису» у Львові, фундатор стипендійного фонду для не­заможної української молоді; Юрій Федькович (1834—

1888) — організатор системи освіти на Буковині, прихиль­ник нової дидактики та жіночої освіти, автор «Букваря»; Августин Волошин (1874—1946)— громадсько-політичний діяч Закарпаття, директор ужгородської учительської семі­нарії, редактор і видавець української газети «Наука».

Видатні українські педагоги XIX — початку XX ст.

Український освітній рух був складовою частиною за­гальнонаціонального руху за економічне, політичне та культурне самовизначення України. Серед найвидатні-ших постатей цього періоду, які боролися за втілення ідей національної школи, вшановують К. Ушинського, І. Франка, X. Алчевську, Б. Грінченка, С. Русову, Т. Лу-бенця та інших.

Костянтин Ушинський (1823—1881) — видатний пе­дагог, українець за походженням. Народився в м. Тулі, дитячі й ранні юнацькі роки провів в Україні у маєтку батька біля м. Новгорода-Сіверського Чернігівської губер­нії. Мати, яка походила з родини відомого українського письменника Василя Капніста, прищепила сину любов до України, з якою він завжди був кровно і духовно пов'яза­ний. У приватному листі до відомого педагога Модзалевсь-кого Ушинський називає себе українцем.

Після закінчення юридичного факультету Московського університету був залишений для підготовки до професорсь­кої діяльності. Працював професором Ярославського юри­дичного ліцею, у 1849—1854 pp. — дрібним службовцем у Міністерстві внутрішніх справ, 1854 р. дістав посаду викла­дача російської мови та інспектора класів у Гатчинському сирітському інституті, 1859 р. був призначений інспекто­ром класів Смольного інституту шляхетних дівчат. Після конфлікту з керівництвом інституту був відряджений за кор­дон (Австрія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Німеччина) для вивчення організації жіночої освіти. У 1867 р. повернувся в Росію хворим, але продовжував працювати. У 1870 р. по дорозі в Крим на лікування помер. Похований, згідно із заповітом, у Києві на території Видубицького монастиря.

У своїх творах Ушинський насамперед високо підніс роль педагогіки, вказав джерела і шляхи її розвитку. Вва­жаючи педагогіку «мистецтвом найобширнішим, склад­ним, найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв», не протиставляв її науці, покладаючи в основу її розвитку наукові засади, гостро виступав проти тих, хто намагався

512

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

513

доводити, що педагогіка не має власних закономірностей, а бере зміст, мету і методи з інших наук.

Педагогіка, на думку Ушинського, зможе відкривати закони виховання і розвиватися на наукових засадах то­ді, коли міцно спиратиметься на дані фізіології, психоло­гії, філософії, домагатиметься єдності теорії й практики. Наголошуючи на значенні фізіології для педагогіки, у творі «Людина як предмет виховання» широко використав дані сучасної йому анатомії та фізіології.

З позицій цілісного підходу до педагогічних явищ Ушинський закликав педагогів вивчати основні закони людської природи і тільки на основі такого вивчення об­ґрунтовувати педагогічні положення.

Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має пра­во й повинен мати школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах. Ушинський обстоював дум­ку, що наукові істини, психологічні прийоми, нагромаджені в різних країнах, можуть використовуватися всіма народа­ми, але система виховання у кожного з них враховує певні національні особливості, історичні традиції та ін.

Важливою ознакою народності у вихованні вважав рід­ну мову, яка відіграє роль великого народного наставни­ка. Тому рідній мові педагог присвятив статтю «Рідне сло­во», книги для початкового навчання «Рідне слово» і «Ди­тячий світ», методичне «Керівництво для викладання за «Рідним словом». Висока оцінка Ушинським педагогіч­ного значення рідного слова сприймалася прогресивною педагогічною громадськістю України як мужній захист української мови від асиміляційних посягань шовіністич­но настроєних московських русифікаторів.

Головне місце у своїй діяльності відводив моральному вихованню, яке слід починати з найменшого віку і здійс­нювати постійно і систематично. Одним з першочергових завдань вважав формування патріотизму й гуманізму, лю­бові до праці та дисциплінованості, чесності. Головні за- соби морального виховання вбачав у навчанні, переконан­ні, розумовій діяльності дітей, власному прикладі вчите­ля, батьків тощо.

Великий внесок зробив Ушинський і в дидактику, по­ставивши і по-науковому розглянувши питання про зміст освіти в школі, принципи організації і методи навчання. Кожна наука, стверджував він, збагачує учнів реальними знаннями і водночас забезпечує розвиток їх пам'яті й мис­лення. Тому у школі гідне місце повинні зайняти і гума-

нітарні предмети, і математика, фізика, природознавство, що відносять до предметів реальних. Протиставляти їх не можна, тому що реалізм і гуманізм можна знайти в кож­ній науці.

Найважливішим завданням дидактики вважав пробу­дження в дітей інтересу до навчання. Гостро виступав про­ти формалізму в навчанні, який сковує ініціативу вчите­ля і негативно позначається на активності учнів.

Ушинський обстоював принципи доступності, послідов­ності, наочності, міцності знань у навчанні, які знайшли втілення у його підручниках для початкової школи — «Рід­ному слові» і «Дитячому світі».

Він увійшов в історію педагогіки і як «учитель учите­лів». Йому належав відомий проект підготовки вчителів для початкових шкіл; він виступав за відкриття педаго­гічних факультетів в університетах, створив методичні ке­рівництва для вчителів. У своїх творах високо підніс роль вчителя.

Значення Ушинського у розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибо­кої, стрункої педагогічної системи. Послідовниками Ушин­ського в Україні були Т. Лубенець, Б. Грінченко, X. Ал-чевська, О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко та інші.

Христина Алчевська (1841—1920)— педагог, діячка народної освіти, письменниця. Рано розпочавши культу­рно-освітню діяльність (на початку 60-х років XIX ст.), зосередила увагу, силу і знання на створенні недільних шкіл для дорослих. Довгі роки (понад 50 ) працювала в Харківській недільній школі для жінок, яка була куль­турно-освітнім і педагогічним центром поширення осві­ти серед дорослих не тільки в Україні, а і в Росії. Була членом багатьох просвітницьких товариств, віце-прези­дентом Міжнародної ліги освіти.

Обстоювала ідею всезагального народного навчання рід­ною мовою, розробила методику проведення літературних бесід з учнями, ефективність яких перевірялась за допо­могою письмових робіт. Під впливом педагогічної спад­щини К. Ушинського у своїх творах дотримувалася його принципів навчання і виховання: учнів недільних шкіл навчали грамоти звуковим (аналітико-синтетичним) ме­тодом, широко застосовувалась наочність у вивченні мо­ви, арифметики, географії, природознавства та історії, в школах були бібліотеки та каталоги книг для учнів і вчи­телів, на засіданнях учителів обговорювалися важливі пи­тання педагогічної й методичної тематики.

514

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

515

Свої педагогічні погляди і досвід викладання висвіт­лила в книгах: «Що читати народові?», «Книга дорослих», «Передумане і пережите», «Програма з усіх предметів для дорослих і малолітніх учнів», «Посібник для дорослих», «Півроку з життя недільної школи» тощо.

Борис Грінченко (1863—1910)— педагог, мовознавець, драматург, літературний критик, фольклорист, громадсь­кий діяч. Народився в Харківській губернії. Під час на­вчання у Харківському реальному училищі під впливом Т. Шевченка почав писати літературні твори українською мовою. Шістнадцятирічним за поширення народної літе­ратури потрапив до в'язниці, після чого був виключений з училища. У 1881 р. екстерном склав іспити при Харків­ському університеті на звання народного учителя. Вчите­лював у школах Східної України, де почав публікувати статті про тяжке становище народних учителів. Щодня стикаючись із сумнівними наслідками навчання дітей ма­лозрозумілою їм російською мовою, вирішив нелегально знайомити школярів з українською грамотою. У 1888 р. склав рукописний буквар, книгу для читання «Рідне сло­во», журнал «Квітка». У своїх підручниках пропагував культ національної педагогіки як умову виховання, вміс­тивши у них багато народних казок, оповідань.

З 1901 р. переїхав до Києва, вів активну українофільсь­ку громадську діяльність, брав участь у створенні національ­них освітніх організацій. Свої педагогічні думки висвітлив у статтях: «Якої нам треба школи», «Народні вчителі і вкра­їнська школа» та ін. У 1907—1909 pp. вийшов його чотири­томний «Словар української мови», що став великою поді­єю не лише в царині мовознавства, а й педагогіки, оскільки сприяв вихованню національної самосвідомості.

Іван Франко (1856—1916)— письменник, учений, гро­мадський діяч, велет українського педагогічного духу. Українець-галичанин, син сільського коваля, завдяки своїй колосальній праці й щедрому талантові, енциклопедич­ності знань, самовідданій літературній і педагогічній твор­чості став славетним в Україні й світі. Його спадщина містить понад сто наукових і публіцистичних праць та художніх творів, присвячених висвітленню широкого ко­ла педагогічних питань: стан освіти на українських зем­лях XIX—XX ст.; виховання молоді; відродження й роз­виток української педагогічної культури; визначення ме­ти виховання тощо.

Ґрунтовне знання історії й становища українського на­роду сформували в І. Франка чітку державну позицію й

переконання в тому, що повний розквіт рідного шкіль­ництва, української педагогіки, освіти й науки можли­вий тільки в умовах самостійної Української держави.

Його погляди відображені у творах: «Мисль о еволю­ції в історії людськості», «Чого вимагаємо?», «Середні шко­ли в Галичині у 1875—1883 pp.», у яких засуджено соці­альну й національну дискримінацію українців у галузі освіти з боку австрійських і польських можновладців, від­рив навчання від нагальних потреб українського народу, зашкарублість дидактичних методів, тілесні покарання уч­нів. Трагічну долю безпритульних сиріт відобразив в опо­віданнях «Яндруси», «До світла», масову неписьмен­ність — у статті «Народне шкільництво в Галичині».

Боровся за українську національну школу демокра­тичного характеру й гуманістичного спрямування, обсто­ював необхідність створення адекватних підручників ви­сокого наукового рівня, пройнятих українським націона­льним духом. Великого значення надавав вивченню рідної мови й літератури, фольклору й етнографії, виховному значенню дитячої літератури.

Мета освіти, на його думку, полягає у забезпеченні пра­вильного розумового, морального виховання, провідним за­вданням виховання якого є формування свідомого українця, з притаманними йому патріотизмом, високою моральністю, вихованістю, господарністю, освіченістю, професіоналізмом, фізичною й естетичною досконалістю, витривалістю, підпри­ємливістю й ініціативою. Наполягав на свідомості навчання, протиставляючи її зубрінню й муштрі.

Велику увагу приділяв сімейному вихованню, ролі ма­тері. У статті «Жінка-мати» зазначав, що саме матір від­повідає перед суспільством за виховання дітей. Тому вона мас створити всі умови, щоб діти росли здоровими, здобу­ли правильне моральне виховання.

Виступав на захист народних учителів. Особливу ша­ну виявляв до тих, хто любить дітей і готовий їм віддати своє серце, розумних і чесних, національно свідомих, май­стрів педагогічної справи. «Учителем школа стоїть; коли учитель непотрібний, неприготований, несумлінний, то й школа ні до чого»¹.

Тимофій Лубенець (1855—1936)— педагог, методист,

громадський діяч. Присвятив понад 50 років життя педаго-

гічній діяльності: вчителював на Чернігівщині й Поділлі, а

¹ Франко І. Наші народні школи і їх потреби. —Т.46. — Кн.2. —

516

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

517

також у навчальних закладах Києва. Написав понад ЗО під­ручників для учнів початкових шкіл і методичних посібни­ків для вчителів («Книга для первоначального чтения в школе и дома», «Хрестоматия для первоначального чтения и пись­менных упражнений», «Педагогічні бесіди», «Зернышко», «Про наочне викладання» та ін.). Популяризував педагогіч­ні ідеї вітчизняних педагогів, зокрема К. Ушинського.

Обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання рідною мовою, зв'язку навчання з життям, підготовки дітей до трудової діяльності. Виступав за запровадження загаль­ного обов'язкового початкового навчання, поширення осві­ти серед дорослих, розвиток ініціативи вчителів та підви­щення їх педагогічної майстерності. Обстоював широке і вмі­ле використання наочності у навчанні, активізацію методів навчання, розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Цікавився проблемою ліквідації неписьменності, тому засуджував низький рівень грамотності серед населення, недоліки навчально-виховної роботи в школах, переслі­дування кращих учителів, варварський режим цензури у виданні книг українською мовою.

Його педагогічна спадщина заслуговує на творче ви­користання у роботі вчителів початкових класів.

Софія Русова (1856—1940)— видатна діячка націона­льно-визвольного руху, педагог, автор підручників, пись­менниця, літературознавець, перекладачка, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, засновниця Академії на­ук в Україні, співробітниця численних журналів і перед­усім великий патріот України.

Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) народилась у с. Оле-шні на Чернігівщині. Після закінчення Фундуклеївської гім­назії у Києві (1871) організувала перший дитячий садок. З 1872 р. увійшла в Українську громаду і присвятила себе культурно-освітній роботі. В різних містах України (Києві, Одесі, Єлисаветграді, Полтаві, Харкові тощо) організовува­ла дитячі садки, недільні школи, народні читальні, прово­дила просвітницьку роботу. Працюючи співредактором пе­дагогічного журналу «Світло» (1910—1914), видає статті: «Дитячий сад на національному ґрунті» (1910), «До сучас­ного становища народного учителя» (1912) тощо, зосереджує основну увагу на проблемі створення національної системи виховання й навчання. Знайомить освітянську громадськість із здобутками світової педагогічної думки, інформує про по­дії в учительському житті. За запрошенням Фребелівського інституту читає слухачам курс дошкільного виховання, ви­даний 1918 р. під назвою «Дошкільне виховання».

Події 1917—1920 pp. стали наступним етапом осві­тянської діяльності Русової. Будучи членом Централь­ної Ради, увійшла до складу Міністерства освіти Укра­їнської республіки й очолила відділи позашкільної освіти та дошкільного виховання. В цей період нею перевида­но її «Український буквар», «Початкову географію», на­писано понад 15 праць, що узагальнюють її досвід: «На^ ціоналізація школи» (1917), «Нова школа» (1917), «Ме­тодика початкової географії» (1918), «Початкова освіта, засоби її проведення» (1918) тощо. Наприкінці 1919 р. вийшла зі складу Міністерства освіти, зневірившися в тому, що заходи Наркомосу України сприятимуть від­родженню української системи виховання. Не змогла зректися своїх національно-патріотичних переконань і 1921 р. емігрувала за кордон. У Чехословаччині розгор­нула громадсько-просвітницьку й педагогічну діяльність, що відіграла значну роль у культурному розвитку укра-їнців-емігрантів. Видала підручники «Географія. Євро­па. Позаєвропейські країни» (1922), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924). З метою поширення пе­дагогічних знань заснувала у Празі Український педа­гогічний інститут. Видані окремими книжками («Єди­на діяльна (трудова) школа» (1923), «Нова школа соці­ального виховання» (1914), «Дидактика» (1925)) можна назвати першими українськими підручниками дошкіль­ного й шкільного виховання. До кінця життя Русова поєднувала педагогічну працю з громадською діяльніс­тю, пов'язаною з опікою над жіноцтвом і дітьми.

Педагогічні пошуки Русової пройняті ідеєю створення національної системи освіти. Ідея відповідності вихован­ня суспільним потребам і вимогам часу втілилась у прин­ципі націоналізації системи освіти — від дошкільних за­кладів до вузу. Вважала, що концепція національної осві­ти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови роз­витку дитини, про методи навчання й виховання, найдо­цільніші для певного віку. Важливе місце в системі наці­онального виховання відводила навчанню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини.

Наукові й практичні інтереси були пов'язані з вихо­ванням дітей дошкільного віку, залученню їх до різнома­нітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової. Значну увагу приділяла моральному, ро­зумовому, естетичному, трудовому вихованню.

518

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

519

Ідея виховання у колективі — одна з провідних у спад­щині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, ці­леспрямованість. Питання моральності розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релі­гію частиною виховання. Серед методів морального вихо­вання виділяла приклад батьків, учителів; бесіди, моральні вправи, ігри; наголошувала на вихованні позитивних

звичок.

Приділяла увагу структурі початкової школи (навчан­ня в ній має тривати 4—5 років), значенню мистецтва, емо­цій у вихованні дитини. Особливе місце відводила дидак­тиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення (індуктивні — аналіз, дедуктивні — синтез і генетичні); за джерелом знань (словесні, наочні й практичні); за характе­ром роботи (робота під контролем учителя, самостійна ро­бота). Намагалась визначити системоутворюючі навчальні дисципліни з метою встановлення міжпредметних зв'яз­ків. Пропагувала інтегративні курси в перших класах: зна­йомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об'єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географії, історії рідного краю. При цьому арифме­тика, географія додаються як засоби для загального озна­йомлення з числами, формами рідного краю.

Винятковий педагогічний і громадський ентузіазм Ру-сової, її палка любов до України в поєднанні з любов'ю до людності планети були натхненним прикладом для вчи­тельства багатьох країн.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XIX — початку XX ст. зробили також Микола Корф (1834—1883)— організатор земських шкіл, педагог-методист, автор підручника-читанки «Наш друг», прихи­льник спільного навчання хлопчиків і дівчат; Михайло Коцюбинський (1864—1913)— видатний письменник і педагог, прихильник розширення педагогічної підготов­ки майбутніх вчителів, відкриття педагогічних бібліотек, створення належних умов для праці народних учителів; Наталія Полонська-Василенко (1884—1942) —педагог, історик, археолог, дослідниця, перша жінка-професор Ки­ївського університету; Степан Васильченко (Панасенко) (1870—1932)— письменник і педагог, викривав русифі­каторську політику царизму, був знавцем дитячої психо­логії, порушував проблему народного вчителя.

Запитання. Завдання

1. У чому виявлявся антиукраїнський характер освітньої політики
московського царату?

2. Які дані свідчать про зниження рівня освіченості й письменнос­
ті в Україні на початку XIX ст.?

3. Охарактеризуйте освітню програму Кирило-Мефодіївського то­
вариства.

4. Визначте основні позиції педагогічних поглядів І Шевченка,
М. Костомарова, П. Куліша.

5. Обгрунтуйте значення творчості І Шевченка для розвитку на­
ціональної школи.

6. Порівняйте стан шкільництва XIX ст. на Правобережжі, Лівобе­
режжі та Західній Україні.

7. Побудуйте схему системи освіти в Російській імперії у XIX ст. (після
реформи 1864 p.).

8. Розкрийте основні особливості розвитку школи і педагогіки на
Закарпатті.

9. Наведіть основні положення педагогіки К. Ушинського.