Культурний та освітній розквіт Київської Русі (період княжої доби)

476

Педагогічні комунікації

Самоукина Н.В. "Игры, в которые играют...". Психологический практикум. — 1996.

Скотт Дж.Г. Конфликты и пути их разрешения. — К.: Внешторгиздат, 1991.

Соловейчик С. Час ученичества. — М.,1986.

Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві. Порада 1 // Вибр. твори: У 5-ти т. — К.. 1976. — Т.2.

Сухомлинський В.О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особисто­сті //Вибр. твори: У 5-ти т. — К.: Рад. шк.. 1976. — Т.1.

Учителю о педагогической технике /Под ред. Л.И. Рувинского. — М., 1987.

Фаст Дж. Знак чувства бессловесный / Дж.Фаст / Пер. с англ. С.И. Анина; Словно раскрытую книгу, прочти человека / Дж. Ниренберг, Г. Калеро / Пер. с англ. А.Р. Баевой. — Мн.: 000 «Попурри», 1996.

Хусаинова Н.Ю., Фиганова И.С. Педагогические основы руководства тру­довым коллективом. — Казань, 1986.

Чернокозов И.И. Профессиональная этика учителя. — К., 1988.

Чернышев А.С. Практикум по решению конфликтных педагогических ситу­аций. — М.: Педагогическое общество России, 1999.

Ширшов В.Д. Педагогическая коммуникация: теория, опыт, проблемы. — Екатеринбург, 1994.

Щекин Г.В. Визуальная психодиагностика и ее методы. Учебно-методичес­кое пособие. — К.: ВЗУУП, 1992.

Щуркова Н.И. Новые педагогические технологии воспитательного процес­са. — М.. 1993.

6.

З історії педагогіки

6.1. Історія українського шкільництва та педагогіки

Виховання і навчання у первісних

Та родових племенах на території України

Навчання й виховання дітей праукраїнців епохи палеоліту

Матеріальні свідчення, що залишило прадавнє насе­лення на території сучасної України, дають змогу реконс­труювати суспільні взаємини, які існували ще у дородо­вих племен. Археологами віднайдено і досліджено понад 60 пам'яток ранньопалеолітичного часу, майже стільки ж пам'яток середнього та пізнього палеоліту на території нашої країни.

Крім археологічних знахідок, джерелом сучасних знань про виховання у найдавніші часи є дослідження етногра­фів, мовознавців, палеографів, антропологів, вивчення ізо­льованих примітивних племен.

Населення палеолітичного періоду вело мандрівний спо­сіб життя. Основою його організації були роди (об'єднан­ня окремих родин, пов'язаних кровними зв'язками; мали спільне майно — пасовиська, худобу; очолювали їх стар­шини) і племена (об'єднання родів; мали свою мову, звичаї, вірування, побут).

Формування і підготовка підростаючого покоління роз­вивалися відповідно до загальних законів і закономірнос­тей, традицій і особливостей родового і племінного вихо­вання. Виховання дітей мало наслідувальний характер, проте вже існували заборони — застереження: «обереж­но, можеш пошкодитись»; «не смій, залиш у спокої» то­що. Беручи участь в усіх видах діяльності дорослих, діти

478

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

479

поступово вростали в суспільство. Виховання здійснюва­лось у процесі трудової діяльності шляхом наслідування. Виділяли три вікові групи: діти і підлітки, повноцінні та повноправні учасники життя (здобували засоби для жит­тя, народжували дітей) та старики (передавали досвід ді­тям через легенди, казки, бувальщини, пісні, ритуали, закони тощо).

За групового шлюбу батько залишався невідомим і про­відна виховна роль належала матері. Основними форма­ми материнського впливу на дитину були пестощі, году­вання, формування певних рис характеру. За матріархату діти виховувались під орудою матері до 5—6 років. Потім хлопчиків передавали до чоловічих жител, дівчат — до жіночих, де вони виховувалися стариками,-старшими діть­ми до настання повноліття. Незважаючи на відсутність парної сім'ї, хлопці набували необхідного статевого вихо­вання, знайомилися з чоловічими видами діяльності (по­лювання, виготовлення зброї, знарядь), залучались до чо­ловічих розваг тощо. Зростання дівчат відбувалося в про­цесі засвоєння праці жінок. Воно ще не було окремою формою суспільної діяльності, здійснювалось під впливом віри в магічні дії забобонів, прикмет. Основними метода­ми родинного виховання були пояснення, наслідування, переконання, заохочення і спонукання.

Поступово під впливом економічних змін рід утратив своє значення, розпавшись на малі родини (мали своє го­сподарство, житло, поле, худобу). Виховання ставало окре­мою формою суспільної діяльності, забезпечуючи передан-ня первинного досвіду виховання, етнізаціі та соціаліза­ції дитини в давній сім'ї та суспільстві.

Народно-педагогічні уявлення праукраїнців трипільської культури

Приблизно 7 тисяч років тому пізній палеоліт змі­нився новим історичним періодом неолітом, для якого характерний перехід від родинно-побутового суспільно­го устрою до племінного. Вищий рівень мови і мовлення населення розширив можливості розвитку культури, мис­тецтва, первісної науки у формі спостережень і досвіду, що передавалися новим поколінням через легенди, на­вчання і виховання підростаючого покоління. В роки нео­літу були закладені й сформовані основні ознаки праук-раїнської цивілізації.

Племена, що населяли територію сучасної Правобере­жної України наприкінці IV тис. до н.е., проіснували до II тис. до н.е. й увійшли до історії під назвою народу три­пільської культури (від назви села Трипілля Київської обл.). Трипільські племена залишили ще повністю нерозга­дані письмові послання, розшифрування яких дає змогу з'ясувати, про що трипільці бесідували зі своїми богами, що вважали моральним і аморальним, які методи вихо­вання і навчання тоді існували.

Неолітичні пам'ятки культури свідчать, що населен­ня степової смуги України в V—IV тис. до н.е. розводило домашніх тварин, займалося примітивним землеробством, мало агрономічний і астрономічний календарі (система­тичні, письмово оформлені спостереження), високий рі­вень культури, вірування, моралі, користувалося сформо­ваною в ті роки праукраїнською давньою мовою.

Розведення великої рогатої худоби, коней, свиней, до­гляд за житлом вимагали необхідних знань, умінь і нави­чок, належної організації навчання та виховання підрос­таючого покоління.

Населення трипільської культури розпочинало вихо­вання своїх дітей розповідями про рід, пращурів, легенда­ми про перших людей, світобудову, своїх богів і небожи­телів, закладаючи основи світогляду і моралі.

Неоліт характерний матріархальними суспільними від­носинами, що визначально впливало на побудову, зміст і методи виховання дітей. Матріархат визначив жінці-матері й роль учительки-наставниці своїх дітей, передусім дівча­ток, яких навчали гаптуванню, вишиванню, ткацтву, лі­пленню з глини (посуду, іграшок, культових фігурок).

Цікавим є питання, чи існували школи для дітей три­пільців.

Учені допускають, що навчання дітей трипільців бага­тьом видам діяльності та професійним навичкам і умінням відбувалося у спеціальних навчальних закладах, оскільки, як відомо, для створення школи повинні історично склас­тися певні умови: достатній ступінь розвитку засобів виро­бництва, знарядь праці та різних видів господарської ді­яльності; високий рівень духовної культури населення; на­явність мови, яку б розуміла більшість населення; перехід писемності від примітивних її форм до виразних знаків; багатоплановість виробничої діяльності населення, розмаїт­тя народних традицій, обрядів і ритуалів, сформованість стійких сімейних стосунків тощо. Всі ці умови у населення України епохи неоліту існували.

480

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

481

Праукраїнці готували своїх дітей до ведення домаш­нього господарства, участі в основних видах господарсь­кого життя, хатніх промислів і ремесел, традиційних дійств тощо. Зміст і особливості виховання визначалися умовами життя і виробничою діяльністю дорослих.

На останніх стадіях матріархату з'явилися перші за­клади для виховання дітей — будинки молоді (окремі для хлопчиків і дівчаток), де під керівництвом старійшин ро­ду їх готували до життя та праці. Досягнувши певного віку, набувши життєвого досвіду і трудових навичок, во­ни переходили до групи повноцінних трудівників, відбув­ши спеціальний обряд — ініціації (церемонія посвячення, екзамен на зрілість).

Пізніше в більшості районів Лівобережжя України про­живали скотарські племена ямної, катакомбної, зрубної та інших культур. Родовий лад цих племен був патріар­хальним, однією з особливостей його була одношлюбна сім'я. Батько (чоловік, глава сім'ї, усієї родини) посідав ключові позиції в господарській діяльності, організації міжплемінних взаємин, військових діях (конфліктах). Батьківський рід (патріархат) сприяв поширенню знарядь праці з міді та бронзи.

З появою і зміцненням міст зростала мережа шкіл гра­моти, ремесел і промислів, з'явилися школи для підго­товки духовних осіб. Це був час розвитку першоукраїнсь-кої писемності, зв'язків між слов'янськими союзами.

Докняжа доба — початок І тис. до н.е. характерна роз­квітом природничонаукових знань, які, хоч і не розчлено­вувалися на окремі галузі, активно протистояли марновір­ству і забобонності, сприяли осмисленню і трактуванню явищ природи. Остаточно сформувались і розквітли народ­на метрологія, методи обчислення, форми запису результа­тів розрахунків, обчислень тощо. Математична освіта була доступна широким верствам населення, людям різних про­фесій (зарубки на побутових предметах, колодах і пали­цях, записи на берестяних грамотах тощо). Українці до-княжої доби широко використовували знання фізики і ме­ханіки, хімії, користувалися верстатами, володіли ливарним мистецтвом, будівельною та архітектурною майстерністю. Добре розгалужене багатогалузеве народне господар­ство не могло існувати без школи, відповідної науки, у тому числі й педагогіки, що досягли високого розвитку у період виникнення і розквіту Київської Русі (першого дер­жавного утворення українського народу), за яким закрі­пилася назва княжої доби.

Запитання і завдання

1. У чому полягала відмінність виховання дітей, підлітків і молоді
праукраїнців палеоліту та неоліту?

2. Чому не збереглись писемні свідчення про систему освіти і ви­
ховання підростаючого покоління праукраїнської цивілізації?

3. Проаналізуйте форми виховання у первісному суспільстві.

4. Доведіть можливість існування шкіл у племен трипільської
культури.

5. Складіть логіко-структурну схему (таблицю, конспект-схему) змі­
сту виховання у первісному суспільстві.

Культурний та освітній розквіт Київської Русі (період княжої доби)

Навчання та виховання у Київській Русі

Власне княжа доба розпочалась задовго до прийняття християнства в Київській Русі (за М. Грушевським, — у VII—VIII ст.). Процес об'єднання праукраїнських (украї-нослов'янських) племен завершився у IX ст. створенням могутньої держави Київської Русі (за іншою термінологі­єю України-Русі). Перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки та освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ра­тників та простолюдинів.

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) за­клали підмурок державної освіти і виховання. Основни­ми закладами цього періоду, що діяли до прийняття хри­стиянства, були школи грамоти, де діти навчалися чи­тати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій,  звичаїв, обрядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, по­бутом людей через засоби фольклору: казки, билини, при­казки і прислів'я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етич­ний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, пра­цьовитість, вірність. Ці народно-поетичні твори стали не лише засобом морально-естетичного та патріотичного ви­ховання, а й джерелом окремих історичних свідчень.

На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загально-

482

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

483

вживану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кири­лицю, що відповідало інтересам об'єднання східнослов'ян­ських земель Києвом не тільки в політичному та еконо­мічному, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов'янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.

Історичний розвиток вимагав переходу до однієї із сві­тових релігій. Князь Володимир віддав перевагу христи­янству. Охрещення у 988 р. Київської Русі сприяло залу­ченню її до європейської культури, християнської мора­лі, духовному і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.

За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Приблизно з X—XII ст. з'являється термін «школа». Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі й переписувачі цер­ковної літератури, здобували освіту вітчизняне духовенс­тво, майстри будівельної справи для зведення храмів, спе­ціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, ди­пломати і державні чиновники різних служб.

Найпершою згадкою про школи у Києві є повідом­лення літопису від 988 р. про те, що київський князь Володимир Великий «почав брати у знатних людей ді­тей і віддавати на вчення книжне». За тодішніми по­няттями «книжне вчення» здобували ті, що були вже грамотними. Школа «була державним навчальним за­кладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашньо­го впливу батьків, які, хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками»¹. Подібні школи від­кривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших міс­тах Київської Русі.

Князь Ярослав Мудрий, син Володимира, заклав Со­фійський собор у Києві, благословив літописання, відкрив перші в Україні бібліотеки рукописних книг і стародав­ніх актів, збільшив кількість шкіл.

Поширення шкіл (школи «книжного вчення», монас­тирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи «книжного вчен­ня», відкривали при дворах удільних князів. Освічені лю-

¹ Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні: Нариси. — К., 1991. — С.13.

ди потрібні були церкві й державі для здійснення еконо­мічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої гра­мотності населення, відбувалося формування науки, у то­му числі й педагогіки.

Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися ми­ряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опано­вували надбання середньовічної європейської освіти і го­тувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Тривіум (тришляховий) і квадривіум (чотиришляхо-вий) цикли середньовічної школи передбачали вивчення в першому випадку — граматики, риторики і діалектики; у другому — арифметики, геометрії, астрономії й музи­ки. Ці цикли становили «Сім вільних мистецтв» — кла­сичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв'язок з надбанням античної школи та осві­ти. Монастирські школи України-Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і ви­ховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.

Постійна школа закритого типу працювала при Києво-Печерському монастирі. Навчання здійснювалося метода­ми систематичних настанов, повчань з окремих тем хрис­тиянського вчення з подальшим обговоренням. На відміну від європейських шкіл, навчання проводилось рідною мо­вою. За прийнятим у ній статутом до ченців ставилися су­ворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, що­денне спілкування з книгами, тлумачення складних і незро­зумілих місць у церковних книгах менш досвідченим монахам і пастві.

У школі Видубецького монастиря (м. Київ) навчалися і миряни, і майбутні монахи, яких готували до можливої учительської діяльності, вони мусили знати іноземні мови й живу розмовну, особливості навчання лічби і читання.

Школи грамоти відкривали при церквах і утримува­лися світськими людьми. У них навчали дітей бояр, куп­ців, лихварів, заможних ремісників читати, писати, лі­чити. Навчання проводили за спрощеною 32-буквеною

484

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

485

абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитво­слов та інші богослужебні книги, вчили практичним на­вичкам ведення діловодства, складання листів, догово­рів, цифрових рахунків тощо. Вчителями були служите­лі церкви. Через постійну загрозу Київській Русі з боку кочівників надзвичайно важливим було патріотичне ви­ховання, яке здійснювалося на билинах, казках, опові­даннях учасників воєнних походів, піснях та іншими за­собами народної педагогіки.

Церковні школи давали початкову освіту та релігійне виховання. Зміст освіти зводився до навчання дітей читан­ня, письма, церковного співу, християнської моралі, віро­вчення. Як і в усіх європейських школах середньовіччя, проповідували покірність, терпіння, аскетизм, релігійно-моральні якості. Певного терміну навчання не було, вчи­лися невеликими групами з 3—10 дітей. Успіх навчання значною мірою залежав від знань, здібностей, можливос­тей, особистого досвіду, моральних якостей вчителів.

Всесвітньо відомим було відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському мона­стирі (1086) перше в Європі жіноче училище для вихо­вання жінок із шляхетних родів, яке свідчило про про­гресивну педагогічну думку щодо рівноправності грома­дян обох статей.

Більшість дітей простолюду виховувалась у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ре­месла. Поширеним залишалося домашнє виховання і для дітей знаті.

В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди при­їжджали на навчання іноземці, серед яких були і престо-лонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

Дочка князя Ярослава, королева Франції Анна, виріз­нялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як по­саг привезла до Франції чимало книг. Анна часто підпи­сувала королівські укази, інші документи (Генріх І, її чо­ловік, був неписьменним).

Пам'ятки педагогічної думки Київської Русі

За князювання Ярослава Мудрого було зроблено спро­бу створення історії Київської Русі, нею став літописний звід «Повість минулих літ». Ось як пише «Повість...»

про освіту: «Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаю­чи науку книжну. Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної. Книги — джерела мудрості»¹.

З літопису дізнаємося про відкриття Ярославом Муд­рим першої бібліотеки при Київському Софійському собо­рі 1037 р., у якій в середині XI ст. налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Твори грецьких авторів ма­ють тлумачення, доповнення, роз'яснення місцевих київ­ських діячів, що є зародком академічної педагогічної дум­ки в Україні-Русі. Прикрасою розділу перекладної літе­ратури бібліотеки Ярослава Мудрого були «Хроніка» Сінкелла, «Хроніка» Георгія Амартола, «Історія іудейської війни» Иосифа Флавія, «Християнська топографія» Козь-ми Індикоплова, «Повість про Александра Македонсько­го», «Одкровення» Мефодія Патарського та інші.¹

Майстерність і точність цих перекладів свідчать про те, що давні тлумачі добре знали мову, літературу, побут, звичаї народу країни, з мови якої здійснювався переклад.

При навчанні в XI ст. використовувалися твори з все­світньої історії, переклади уривків з творів Арістотеля, Пла­тона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та ін­ших вчених античного світу, які входили до збірки «Бджо­ла», складеної з цитат із Святого Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви. Вона містила 71 розділ, при­свячений різним темам. Навчальними книгами були два «Ізборника» князя Святослава (1073 і 1076), псалтирі, мо-литвослови та ін. Ці книги допомагали розкрити значення і необхідність виховання та освіти, ролі праці в житті люди­ни, позитивного прикладу дорослих у вихованні дітей тощо.

Виховні ідеали того часу відображено у житіях святих. Найвидатнішим серед них був «Патерик» — оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври. Перу Київського митрополита Іларіона належить відома пам'ятка педагогічної літератури «Слово про Закон і благо­дать» (1037—1050), складена у характерному стилі про­повідницької церковної традиції. Іларіон належав до най­більш колоритних і самобутніх діячів культури та релігії, чиї погляди сягнули за межі своєї епохи. Виступивши на захист віри і моралі, він возвеличував християнство як

¹ Повість минулих літ: Літопис (За Іпатським списком) / Перек. В.В.Яременка — К., — 1990.

² Историн В.М. Очерки истории древнерусской литературы до­монгольского периода (11-13 вв.). — СПб., 1992. — С.4.

486

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

487

уособлення моральності й майбуття Київської держави. У «Слові...» він дав високу оцінку вченості; головною метою виховання вважав підготовку молоді до служіння рідній землі й захисту її. У «Статуті» Ярослава, співавтором яко­го був Іларіон, обґрунтовано засади дошкільної педагогі­ки, засуджується шлюб між близькими родичами, наголо­шується необхідність пильного догляду за немовлятами, покарання за брутальне ставлення до матері тощо.¹

Вершиною педагогічної думки XII ст. було «Повчання» київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1053—1125), мудрого, політичного діяча, який відстоював державну єдність Київської Русі. «Повчання» містить дві частини — дидактичну та автобіографічну. В дидактичній частині автор навчає своїх дітей правил високої особистої й суспільної моралі, з одного боку, вимагає виконання суто християнських обов'язків, з іншого — дає ідеальний образ князя-правителя. Через настанови молоді він виклав своє бачення проблеми підготовки підростаючого покоління до життя (загартування волі, характеру; формування світогляд­ної позиції, умінь і навичок; розвиток пізнавальних, пошу­кових, творчих, розважальних та інших інтересів).

Князь повчав дітей мудрості етики: «Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє: при їді й питті без галасу великого бути, при старших — мовчати, премудрих — слухати, старшим — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати сло­вом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромити­ся старших; уникати, не старатися повчати легковажних. Якщо ж хто (з) вас може іншим допомогти — од Бога нагороди нехай той сподівається»².

Володимир Мономах обґрунтував важливість прикладу у вихованні. На прикладі свого батька та особистому досвіді закликав до наполегливої старанності у навчанні, вірності своїй Батьківщині, працьовитості. Твердив, що молодь тоді досягне вершин, коли не боятиметься труднощів, бороти­меться проти проявів лінощів, прагнутиме добрих справ.

Він заклав основу гуманістичного виховання, вчив доб­рочинного ставлення до дітей-сиріт, жінок-вдів, поваги ді-

¹ Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні —
К., 1991. — С.28.

² Поучения Володимира Мономаха // Дніпрова хвиля: Хресто­
матія нововведених творів до шкільних програм / За ред. П.П. Коно-
ненка. — К., 1990. — С.71—80.

тей до навчання, прагнення до освіти, любові до рідної землі. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у педагогічній думці українського та інших слов'янських народів.

Таким чином, Київська Русь, ступивши на шляху роз­квіту самобутньої культури, літератури, мистецтва, фоль­клору, державного будівництва, уможливила створення централізованої держави на чолі з Києвом. Прийняття хри­стиянства й утвердження єдиної церкви сприяли створен­ню першої системи народної освіти, до якої увійшли шко­ли грамоти і школи книжної справи, монастирські шко­ли, вищі школи при княжих дворах.

Розпад Київської Русі та період культурного занепаду

Політична роздрібленість та монголо-татарська нава­ла прискорили розпад Київської Русі, за яким настав пе­ріод політичного та економічного занепаду. Монголо-та­тарська навала поставила під сумнів виживання україн­ської культури. Знелюдніли міста і села, багато освічених людей попали у неволю. У вогні феодального розбрату, монголо-татарських набігів та подальшої боротьби із за­войовниками згоріло багато цінних книг та документів. Церква, як і раніше, зберігала роль основної ідеологічної установи і разом зі школою була осередком збереження самобутньої духовності українських освітянських тради­цій. Але вже ніхто не їхав з Європи вчитися на Русь. Школи підвищеного типу, за цих обставин не маючи змо­ги піднятися до рівня європейських університетів, зник­ли зовсім. Можливо, їх діяльність переслідувалась заво­йовниками. Спроби зберегти здобутки освіти Київської Русі робилися при дворах удільних князів, зокрема у Галиць-ко-Волинському князівстві. Школи нижчого рівня зане­пали, зменшилася їх кількість. Але є матеріальні свід­чення, що вони діяли і в роки монголо-татарського воло­дарювання. Усна народна творчість зберігала оповіді про героїв боротьби українського народу із завойовниками. В умовах нестачі освітніх закладів поширилася діяльність майстрів грамоти, що навчали дітей за певну платню.

Освітні, культурні традиції, які були закладені в Ки-ївській Русі, не вмерли в період феодальної роздрібленос-ті й монголо-татарської навали, продовжували працюва­ти школи грамоти, організаторами яких були міські гро­мади; освітню роботу релігійного спрямування здійснювали монастирі; перекладалися книги, велося літописання.

488

З історії педагогіки

Історія українського шкільництва та педагогіки

489

Запитання. Завдання

1. Поясніть зміст освіти у «школах грамоти» Київської Русі.

2. Обгрунтуйте думку про вирішальний вплив християнства на осві­
ту Київської Русі.

3. Розкрийте основні педагогічні проблеми, висвітлені у відомих
нам пам'ятках педагогічної думки Київської Русі.

4. Доведіть, що у «Повчанні» В. Мономаха закладено гуманістичні ідеї.

5. Поясніть, чим був зумовлений занепад освіти та культури Київ­
ської Русі у XIII—XV ст.

Від занепаду до відродження: