Україна – співзасновниця ООН

В Сан-Франціско в США 25 квітня 1945 р. відкрилась установча конференція, що ма­ла створити міжнародну організацію безпеки.

Напружена робота йшла над основоположними документами майбутньої організації — Статутом, Реґламентом тощо. Д.Мануїльський був обраний головою комітету, що готував проект преамбули Статуту, тобто найважливішого розділу, що визначає цілі та принципи організації. Його кваліфіковане керівництво комітетом одержало схвальну оцінку.

Перший "пробний вихід" або "оглядини" делегації УРСР виявились успішними, українські дипломати демонстрували необхідну діловитість і конст­руктивність, комунікабельність і такт. Д.Мануїльський, окрім виконання функцій безпосередньо на форумі, мав зустрічі з американською громадськіс­тю, провів пресконференцію, роз'яснюючи внутрішній і зовнішній курс УРСР. Підвищенню престижу та значущості роботи делегації сприяла також активність її членів — українських вчених П.Погребняка та В.Бондарчука. Після завершення конференції вони на зворотному шляху відвідали Канаду, де мали зустрічі з громадськістю.

Звичайно, не слід перебільшувати внесок УРСР в успішну роботу конференції. Основні проекти документів були підготовлені й узгоджені великими держа­вами на попередніх зустрічах. Не всі члени делегації мали фах міжнародників, бракувало знавців іноземних мов. І найголовніше — делеґація УРСР виступала фактично як "гілка" делегації СРСР, одержуючи від неї вказівки й настанови.

У зв'язку з появою УРСР на високому міжнародному форумі на її адресу посипалося чимало гострих критичних зауважень, переважно з кіл української діаспори в США та Канаді. Найбільше нарікань викликав склад делегації як "слухняних виконавців волі Москви".

Участь УРСР у створенні ООН мала велике морально-політичне значення й далекосяжні результати. По-перше, причетність до створення найавторитетнішої універсальної міжнародної організації підвищувала авторитет УРСР і, неминуче, всього українства. Це був своєрідний прорив української дипло­матії у нову якість. По-друге, Україну починали знати в світі, враховувати ук­раїнський чинник у міжнародній політиці. По-третє, українська дипломатія здобувала досвід діяльності в міжнародній організації, методів ведення пере­говорів, лобіювання інтересів держави тощо. По-четвете, в практичній діяль­ності УРСР в ООН виростала й загартовувалася плеяда українських дипло­матів, кваліфікованих професіоналів, частина з яких згодом стала на службу незалежній Україні. Хоча ніде правди діти — значний прошарок випестованої в умовах СРСР української дипломатичної еліти не вийшов з полону яничар­ства, запопадливого служіння інтересам радянської імперії й поборювання самостійництва. І, нарешті, по-п'яте, завдяки членству в ООН у душах і серцях українців завжди жевріла надія зміни квазісуверенітету УРСР на справжній суверенітет.

Україна і розв’язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі

Нагальною була проблема врегулювання територіальних питань із Румунією та Польщею. Відомо, що на початку Другої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу УРСР. Але ні уряд Румунії, ні уряд Польщі не визнавали цих територіальних змін. Із Румунією, що зазнала поразки у Другій світовій війні, територіальне питання було вирішене Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-румунський кордон, яким він склався на 28 червня 1940 р_. Цим самим Румунія беззастережно визнала факт входження Північної Буковини і частини Бессарабії до складу УРСР. Таким чином, територіальні претензії певних румунських кіл до України не мають ніяких законних підстав. На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде так званою „лінією Керзона”. 16 серпня 1945 р. між Польщею і СРСР був підписаний відповідний договір, а в 1946 р. проведено демаркацію кордону. Таким чином, західноукраїнські землі були офіційно визнані за УРСР.

Ще раніше, 9 вересня 1944 р., між Польським Комітетом національ­ного відродження і УРСР була підписана угода про переселення українців із Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. У Польщі, у прикордонних з УРСР землях, Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, що отримали загальну назву Закерзоння, загальною площею 19,5 тис. кв. км., споконвічне проживало 750-800 тис. українців. Угода наголошувала на добровільному переселенню цих людей в Україну. Але оскільки більшість місцевих українців не бажали залишати землі своїх предків, то почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. 21 вересня 1944 р. польський уряд видав інструкцію, згідно з якою переселення з території Польщі до СРСР підлягали всі громадяни української національності, що проживали в Закерзонні. З вересня 1944 р. до кінця 1946 р. із Закерзоння було депортовано близько 520 тис. українців.

Крим здавна і в економічному, і в культурному відношенні тяжів до України. Під час війни півострів був ареною важких боїв і зазнав значних руйнувань і людських втрат. Незважаючи на це, сталінське керівництво у 1944 р. депортувало з Криму кримських татар, греків, болгар, вірмен, німців та ін. Їх огульно звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами. Кримська АРСР була ліквідована. У повоєнний період до Кримської області розпочали організовано переселяти населення переважно з центральних районів країни.