Україна і Паризька мирна конференція 1946 р.

За деякими ознаками Д.Мануїльському (нарком ЗС УРСР) Кремлем відводи­лася у тогочасній зовнішньополітичній діяльності досить специфічна роль: як представник "суверенної" УРСР він міг виступати з окремих питань наполегливіше, ніж керівники союзного МЗС. Так, на Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 р.) йому довелося відіграти помітну роль у розв'язанні проблеми грецько-болгарського кордону, коли Афіни, посилаючись на "стратегічні мотиви", вимагали відторгнення від Болгарії 1/10 частини її території на півдні.

Від імені Української РСР Д.Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції лист-звернення зі спростуванням грецьких територіальних претензій, які ставили під загрозу безпеку Софії та Пловдива, а у своєму виступі 14 серп­ня заявив, що "саме наша пошана до грецького народу зобо­в'язує нас виступити найрішучіше проти територіальних до­магань грецької делегації на землі сусідніх народів. По якому праву, - небезпідставно запитував міністр, - грецька делега­ція претендує на споконвічну болгарську землю, де на 300 тисяч населення є всього 150-200 чоловік грецької націона­льності?" Хоча Паризька конференція тимчасово залишила цю проблему відкритою, але Третя сесія Ради міністрів зако­рдонних справ п'яти великих держав (4 листопада - 12 груд­ня 1946 р., Нью-Йорк) висловилася на користь збереження Болгарії в кордонах станом на вересень 1940 р.

Як віце-голова комісії з політичних і територіальних питань до Італії Д.Мануїльський спільно з поляками наполіг на вне­сенні до проекту мирного договору з цією державою статті про заборону всіх організацій фашистського типу і таких, що ве­дуть ворожу пропаганду проти Об'єднаних Націй. Конферен­ція схвалила і поправку делегації УРСР, яка зобов'язувала Іта­лію передати Греції Додеканезькі острови. Але пропозиції Д.Мануїльського щодо встановлення єдиних митних кордонів та валюти Вільної території Трієст і Югославії, підпорядку­вання Белграду залізничної мережі та зовнішньої політики Трієсту були відкинуті переважною більшістю членів комісії. Не дістала схвалення і українська поправка щодо обмеження можливості держав-переможниць задовольнити свої фінансово-економічні претензії до Рима за рахунок італійських активів у них (подібна "турбота" Кремля про Італію пояснювалася участю в її уряді комуністів та лівих соціалістів).

На Паризькій мирній конференції 1946 р. член делегації УРСР А.Барановський був обраний головою комісії для Ру­мунії. Він рішуче виступив проти поправки делегації Південно-Африканського Союзу щодо встановлення "справедли­вих", тобто завищених, цін для колишніх союзників Німеччини за товари, придбані у країн-членів ООН у рахунок ре­парацій. Кремль був переконаний у тому, що ця пропозиція являла собою спробу створення привілейованого становища для іноземних нафтових компаній у Румунії. Компенсація іноземним власникам за втрачене майно на території колиш­ніх союзників Німеччини визначалася у дві третини від фак­тичних збитків.

У дещо делікатному становищі А.Барановський опинився, коли його обрали головою підкомісії Паризької мирної кон­ференції з розв'язання проблеми угорсько-чехословацького кордону біля Братислави. Чехословацька сторона наполягала на його перенесенні на 12 миль у південному напрямку, до того ж невизначеним залишалося становище 650-тисячного угорського населення Південної Словаччини, що поверталася до складу ЧСР. Підкомісія рекомендувала внести чехослова­цьку поправку до проекту мирного договору, а Д.Мануїльський підтримав пропозицію Праги щодо здійснення між обома державами обміну населенням, посилаючись на украї­нсько-польський досвід.

82. Українське питання в період „холодної війни” і дипломатія УРСР

Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР.

У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.

До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».

Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру.

Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.

Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена.

Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр.