УРСР в міжнародних організаціях (50-ті-80-ті рр.)

Українська РСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру тощо. Так, лише у 50-ті рр. нею було зроблено 22 поправки і пропозиції, у 1960—1961 рр.— 18 поправок, а з 1962р. до 1970р. — 202 пропозиції, поправки, резолюції, що вносилися представниками України у міжнародних організаціях та конференціях. У 1971—1975 рр. було 7 таких пропозицій і поправок. Більшість становили поправки і пропозиції стосовно захисту прав людини, потім — проблем слаборозвинутих країн, а також проблеми війни і миру. При цьому керівництво у Москві відносини з розвинутими країнами вважало справою центральних органів, які займалися і проблемами країн соціалізму. Українському зовнішньополітичному відомству було «віддано» для діяльності становлення відносин переважно з країнами, що розвиваються.

Наведемо приклади участі УРСР у міжнародному житті. Як відомо, у 1946р. згідно із статтею 68 Статуту ООН було засновано Комісію ООН з прав людини. СРСР обирався членом Комісії з часу її заснування. Українська РСР була членом Комісії з 1946р. по 1971 р. і з 1983 р. до 1985 р. Комісією підготовлено проекти таких міжнародних актів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, як Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти про права людини, Декларація прав дитини, Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинців і злочинів проти людства тощо. Представники Української РСР разом з СРСР, БРСР та іншими соціалістичними країнами домоглися за час існування Комісії прийняття численних пропозицій, спрямованих проти колоніалізму, расизму, інших форм масових і грубих порушень прав людини.

Одним з кардинальних питань, з якого Українська РСР виступала з безліччю пропозицій, було питання роззброєння і захисту миру. Це і Декларація про усунення загрози нової війни і зміцнення миру і безпеки народів (1950 р.), про мирне врегулювання корейського питання (1950р.), про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про загальне і повне роззброєння (1959 р.) та ін.

У наступне десятиліття УРСР вносила поправки про нерозповсюдження ядерної зброї (1966 р.), відповідальність за воєнні злочини проти людства (1968 р.) тощо. Активну участь представники УРСР брали у роботі міжнародних організацій, при цьому форми участі були досить різноманітні.

Національно-дисидентський рух в Україні 60-х-80-х рр. і його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою “антигромадської поведінки” був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Першими організаціями інакодумців України стали:

· Українська робітничо-селянська спілка(УРСС)

· Об'єднана партія визволення України

· Український національний фронт (УНФ)

· Український національний комітет (УНК)

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис “Український вісник”. Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.