Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя

Утворення УНРади та проголошення ЗУНР загострили українсько-польські відносини. Війна, яка розпочалася з львівських боїв, невдовзі поширилася по всьому краї. Загроза втратити військову перевагу підштовхнула українців до створення Української Галицької Армії, яка б змогла протистояти польській навалі. Проте численні затяжні бої та поступова втрата військових позицій змусили шукати галичан підтримки у міжнародної громадськості. Вирішенням питання повоєнного поділу Європи, а зокрема “східних кордонів Польщі”, займалася Паризька Мирна конференція. Галицькі політики розуміли, що збройним шляхом вибороти незалежність для східногалицьких земель неможливо, так як світова громадськість, налякана більшовизмом, підтримувала польські домагання. Польща, на їх думку, могла стати єдиною державою, яка б зупинила просування більшовизму у Європу. Окрім цього, польські політики всіляко поширювали чутки про “безладдя” та “хаос”, які панують в Україні, а отже, і у Східній Галичині.

Події Паризької конференції безпосередньо впливали на хід українсько-польської війни. У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію, щоб замкнути кільце навколо Львова. Цей наступ був припинений мирною конференцією, яка вислала до Львова для переговорів з урядом ЗОУНР комісію на чолі з генералом Бартелемі. На основі демаркаційної лінії, запропонованої комісією, Львів та Дрогобицький нафтовий район залишалися за Польщею. Такі мирні пропозиції уряд ЗОУНР відкинув. Наступна спроба порозуміння була зроблена за посередництвом Л.Боти, який очолив за ініціативою Найвищої Ради держав Антанти міжсоюзну комісію для укладення перемир’я. За новим проектом Дрогобицький басейн мав залишатися на українському боці. Проте такі мирні ініціативи відкинули поляки, які за допомогою дивізії Галлєра почали військову операцію проти УГА.

Рішення Паризької конференції від 25 червня 1919 р. про захоплення польськими військами української території аж по річку Збруч заставило галицьких політиків шукати військової підтримки. Так з’явилася угода з Добровольчою армією генерала Денікіна. Такі рішення військового командування не сприяли зближенню політичних позицій галичан та наддніпрянців. Підписання Варшавського договору остаточно розмежувало інтереси урядів УНР та ЗУНР.

Характерною для історії галицьких земель було утворення у липні 1920 р. Галревкому. Скориставшись невдоволенням польськими порядками більшовики спробували насадити свою ідеологію на галицьких землях. Деякі селяни, змучені непевністю, підтримували новий режим, проте лише для того, щоб позбутися польського панування. Утворення та існування штучно створеного Галревкому - яскравий приклад хаосу та безладдя, які охопили галицькі землі.

Особливе місце у подальшій долі східногалицьких земель відіграв Ризький договір, у якому питання Галичини трактувалося як внутрішнє питання Польщі. 27 вересня 1920 р. після приїзду у Ригу делегація вислала ноту, в якій говорилося, що вирішувати долю Галичини проти виявленої уже волі населення було б яскравим прикладом нехтування загального права самовизначення народів. Цю делегацію до участі у конференції не допустили.

Таким чином міжнародна громадськість своєю бездіяльністю остаточно закріпила східногалицькі землі за Польщею. Офіційно Східна Галичина була визнана за Польщею “з кордонами, встановленими Ризьким договором”, 15 березня 1923 р. Радою послів держав Антанти.

Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи

У березні 1923 року Рада послів ухвалила рішення про поширення суверенітету Польщі на територію Східної Галичини, Цим актом було санкціоновано загарбання західноукраїнських земель Польщею. І впродовж п'ятнадцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній.

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. Провадився обмін планами діяльності, взаємною інформацією. При цьому уряди й посли провідних європейських держав ставилися до представників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність емігрантів.

Англійці дуже цікавляться українськими справами, мають про них досить детальну інформацію. Представників англійського генштабу, які провадили конференцію з військовим міністром УНР Сальським, найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще 1918 року «Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. При цьому воно розглядало Україну не лише як майбутню житницю Німеччини, а і як міст на Кавказ.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. Суть її зводилася до відродження «великої Польщі періоду Яґеллонів» (ота пресловута «Польска от можа і до можа»), тобто до заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі. Ці плани грунтувалися також на українському питанні, без розв'язання якого (за оцінками польських газет) не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (30 січня 1933 p.). Відразу ж після приходу до влади гітлерівці безапеляційно включили Україну до сфери своїх життєвих інтересів. У планах загарбань гітлерівців Україна з її величезними природними багатствами посідала чільне місце.

Дещо пізніше, вже 1936 року, Гітлер на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі заявив, що якби вдалося завоювати Україну, Урал і Кавказ, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Але навіть при всій стратегічній безцеремонності нацистам доводилося все ж таки маскувати окремі тактичні кроки або з метою дезінформації громадської думки твердити зовсім інше порівняно з конкретними діями. Й у ті часи, коли гітлерівці ще відшліфовували свою ідеологічну програму та практичну доктрину, на чільне місце висувалася теза про можливість створення «самостійної Великої України».

У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гуґенберг'а. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині із цинічним обгрунтуванням — «для більш раціонального використання цієї родючої території». І нічого, проковтнули цей непідходящий шматок європейські акули, хоча для годиться й побурчали.
Англійські правлячі кола вже давно штовхали Німеччину на Схід. Ще 1933 року один з німецьких дипломатів вважав, що фашистські пропозиції про перетворення України на німецьку колонію були прихильно зустрінуті у впливових англійських колах. Англійська преса прямо писала про можливість вторгнення гітлерівців в Україну, хоча, передбачаючи це, газети застерігали уряд від втручання в цей конфлікт.

Загальний настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Політика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії... Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію напризволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Правда ж, як у підручнику елементарної дипломатії? Зате дуже показово для характеристики настроїв державців того періоду.