Проблема статусу УРСР як суб’єкта міжнародного життя в 1917-1920 рр.

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

Дипломатична діяльність УРСР в 1920-1922 рр.

Нові реалії змусили західні держави по-іншому поглянути й на перспективи відносин з Росією та Україною. Тим паче, що, скориставшись новою ситуацією, Росія восени 1921 року в ноті Чичеріна висловила готовність визнати за собою зобов'язання перед іншими державами та їхніми громадянами щодо державних позик, які були надані царському урядові до 1914 року. Але обов'язковою передумовою висувалося укладення з Росією загального миру й визнання її уряду іншими країнами.

Пропозиція зацікавила західні держави, Розпочалася підготовка до Генуезької конференції. До складу радянської делегації було введено й представника УСРР. Але загалом усі 7 радянських республік і Далекосхідна республіка передали урядові РСФРР повноваження на представництво всіх цих республік на Генуезькій конференції.

Сама конференція відбувалася в Генуї з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній взяли участь представники 28 капіталістичних держав і 5 британських домініонів. Відразу ж постало питання про довоєнні борги Росії, Радянська делегація погоджувалася виплатити їх за умови надання кредитів і визнання її уряду де-юре. Погоджувалася вона й надати іноземцям вигідні концесії.

Проте коли почали конкретно підраховувати суми боргу, то виявилося, що західні держави розраховували на повернення 18 мільярдів карбованців. Але збитки, завдані радянським республікам під час громадянської війни, інтервенції та блокади, становили 39 мільярдів карбованців, що й було пред'явлено претендентам на одержання боргів. Такий стан справ зовсім не влаштовував західних партнерів і вони практично зірвали конференцію.

7 грудня 1922 року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами РСФРР, УСРР та Австрії. Це була перша після договору з Польщею угода, в якій передбачався обмін не лише репараційними місіями, а й торговельними та консульськими (тобто юридичними) представниками. Незабаром до Відня прибув повноважний представник УСРР Ю. Коцюбинський, син відомого українського письменника.

Не захотіла відстати й Італія. 26 грудня 1921 року було підписано дві аналогічні угоди: російсько-італійську та українсько-італійську. Останньою угодою Україна визнавалася де-факто ще однією західною країною.

Довго не хотіла визнавати УСРР Чехословаччина, на терені якої були численні не лише політичні організації української еміграції, а й культурні центри та вузи. Весь переговорний процес почався з обміну репараційними місіями. Потім українська сторона подала проект торговельної угоди, який дуже довго розглядався. Згодом правлячі кола Чехословаччини мовчки погодилися на перейменування місії на повпредство. І аж 6 червня 1922 року було підписано з Україною «Тимчасовий договір». Він містив багато різних застережень, серед них і невизнання України де-юре, але в цілому це була серйозна політична перемога української дипломатії.

Прихильніше почала ставитися до УкраїниФранція. Тут розрахунки йшли дуже далеко. Тісне франко-ук-раїнське зближення розглядалося як можливість розколу України з Росією, що могла укласти союз з головним супротивником Франції — Німеччиною. Уряд Великобританіївідмовився підписати договір з Україною. Але охоче погодився на переговори про укладення торговельних угод. Англія запропонувала створити спеціальний банк з капіталом в 10 мільйонів фунтів стерлінгів для фінансування англо-української торгівлі.