Воєнно-політичний союз радянських республік, місце і роль в ньому УРСР

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

62. УНР і „білий рух”: проблеми стосунків

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників. Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації” Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію останнього за професійною і національною ознакою.

УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих” сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю політичної платформи Білого руху, посилювалися напруженими особистими стосунками французького (д’Ансельм, Фрайденберг) та російського (О.Санніков, О.Гришин-Алмазов) командування.

Попри невдалу спробу окупації України за допомогою союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку – восени 1919 р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” – обумовив його політичну і військову конфронтацію з українським національним рухом. Внутрішня політика “білої” влади в Україні базувалася на засадах законності, поваги до історичного укладу життя населення, еволюційного шляху оновлення господарства і за спрямованістю на “середняка” мала потенціальних прибічників в Україні. Однак відновлення поміщицького землеволодіння та дотримання принципу “не визначення наперед” шляху розв’язання найважливіших державних питань перетворили “білих” на реакціонерів, що на фоні корінної ламки дореволюційного устрою українськими урядами сприймалося населенням як реакція.

Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх, призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за незалежність.