Українсько-французьські переговори в Одесі й Бірзулі на початку 1919 р.

Переговори, які відбувалися між представниками французької воєнної адміністрації в Одесі і уповноваженими Директорії, дали повне уявлення про імперський характер французьких вимог до Директорії, зокрема, намагання підпорядкувати українські військові частини командуванню французів і Добровольчій армії А.Денікіна.

У документі, складеному французькою мовою, міститься перелік 12 вимог:

- відставка членів Директорії соціалістів Винниченка і Чехівського, який очолював уряд УНР;

- тимчасова відставка Головного Отамана С.Петлюри, теж соціаліста, якого звинувачували в єврейських погромах;

- контроль французького командування над залізницею;

- контроль над фінансами;

- передача командування збройними силами французьким військовим.

Інші пункти доповнювали претензії французів на поширення свого впливу в Україні і використанні її для реалізації стратегічних завдань у східноєвропейському регіоні.

Головне питання: визнання незалежності України передавалося на розгляд мирної конференції. Спеціальна умова передбачала поповнення галицької армії офіцерами російської Добровольчої армії. Цей пункт надавав можливість французам через російських «добровольців» впливати на галичан з тим, щоб завершити військові дії на користь свого союзника – Польщі.

Ще один пункт примушував український уряд активізувати військові дії з більшовиками і звернутися до Франції по допомогу у створенні армії і організації економічного, фінансового, воєнного і, навіть, політичного життя. Цікаво, що «прохання», з яким український уряд мусив звернутися до Франції, обґрунтовувалося представниками військової адміністрації тією особливою «довірою» до французів, яку вони заслужили своєю стійкою боротьбою і перемогою над ворогом, що примножило їхню «історичну славу».

У свою чергу, умови, з якими виступили представники Директорії 9 лютого 1919 р., свідчили про певний ригоризм у ставленні до своїх опонентів. Десять пунктів свідчать про бажання подолати важке становище, в якому опинилась УНР внаслідок зовнішніх втручань. Вони передбачали здійснення Антантою наступних дій:

- примусити поляків припинити війну з Україною;

- гарантувати Україні участь в мирній конференції на рівних умовах з іншими державами;

- війська Антанти в Україні не заперечують проти «скликання українського парламенту згідно законів Української держави»;

- українська армія зберігає свою незалежність; Антанта погоджується надавати їй допомогу технічними матеріалами та інструкторами, однак, вони не повинні бути росіянами, чи поляками.

У пропозиціях Директорії був наведений пункт, який мусив захищати інтереси українців на терені колишньої імперії: Антанта допоможе Українській республіці у відновленні українських колоній у Сибіру, на Далекому Сході (Амур) і Центральній Азії (Ташкент).

Один з пунктів передбачав, що Франція гарантуватиме демократичні порядки і соціальні реформи в Україні, надасть дозвіл мати українських представників у французькій штаб-квартирі, яка розташована у «французькій

зоні України».

Війна за незалежність УНР у кільці фронтів 1919 р. Пошук союзників

Ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Директорія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найневигіднішому становищі перебувала саме Директорія, змушена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як можливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобережжя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.

У такій ситуації Антанта діяла за старим випробуваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни.
Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Галичиною Польщі, аби згодом населення регіону скористалося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напруження довкола Східної Галичини.

Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня червоні без бою залишили місто. Але Денікін, змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Таку політику підтримували й Англія та Франція. Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого порозуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель — Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.