Джерела права в литовсько-польську добу.

Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила видатна законодавча пам’ятка Київської Русі — «Руська Правда». Литовські князі, проголосивши принцип «старовини не рухати, новини не заводити», не лише підтвердили законність дії староруського права, але й надали йому державної санкції. Правова система держави сформувалася на основі синтезу давньоруського права, місцевих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого права була досить значною, тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістають найбільше поширення наприкінці XIV ст. – в першій половині XVI ст. Вони були дуже різноманітними за змістом, а через брак писаних законів нерідко становили єдине джерело законодавства. Зрозуміло, привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих суспільних верств, осіб чи станів. Вони поділялися на пожалувані, пільгові, охоронні. Пожалувані привілеї діяли при виділенні землеволодінь, наданні шляхетського титулу, посади; пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо; охоронні застосовувались у випадку порушення особистих чи майнових прав. Були ще земські привілеї, в яких йшлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Обласні привілеї визначали організацію місцевого управління, правове становище певного регіону в складі держави.-Поширеними були грамоти або привілеї про надання містам магдебурзького права.

Ще одне джерело права — земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не окремих осіб чи станів, а всієї землі та всіх жителів, їхнє головне призначення полягало у регулюванні стосунків між громадянами, державними й міськими органами влади. Як правило, земські устави видавалися у випадку ліквідації удільних князівств та створення намісництв, з метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які до певної міри уніфікували діюче законодавство. Це сприяло кращому застосуванню його норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (утрьох редакціях).Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії та затверджений на провінційному сеймі у Вільно. Його джерелами була «Руська правда», привілейні грамоти, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник налічував всього 25 статей, які за своїм змістом стосувались маєткових прав, порушення межі володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна тощо. Так, у стані 7 зазначалося, що злодій мусить заплатити штраф, якщо його впіймано з речовим доказом факту крадіжки, якщо ж платити буде нічим, то грошовий штраф стягувався із дорослих дітей і дружини за умови, що вони знали про крадіжку. Самого злодія в такому разі карали на смерть.

В Судебнику чітко простежується поєднання давньоруського права і нових законодавчих джерел литовської доби. Скажімо, ряд статей взято із «Руської Правди», але характер передбачених покарань значно суворіший, зустрічається покарання на смерть, якого не було у «Руській Правді». Зокрема, стаття 13 встановлювала смертну кару (повішення) за крадіжку корови або у випадку, коли сума вкраденого майна складала півкопи грошей. У цілому Судебник охоплював незначну частку правовідносин у галузі карного права.

Значно ґрунтовнішою та ширшою кодифікацією стали Литовські статути: Перший («Старий») 1529 р., Другий («Волинський») 1566 р. та Третій («Новий») 1588 р. Вони були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського статуту. Ці кодекси виникли як правові акти багатонаціональної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх народів, які проживали на її території, зокрема, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, законодавства Великого князівства Литовського. Одним із вагомих джерел цих актів була «Руська Правда», їх норми відтворювали звичні «давні права» і розглядалися українцями як власне споконвічне право. Саме цим можна пояснити той факт, що Литовські статути залишались найавторитетнішим джерелом діючого права в Україні в добу Української Гетьманської держави XVII—XVIII ст. Вони стали джерелом всіх кодифікаційних проектів XVIII – початку XIX ст. і продовжували діяти в лівобережних і правобережних губерніях України аж до 1840-1842 рр., коли на останні було поширене російське законодавство.