Юріїв день. Заповідні і урочні літа.

У Рос. державі 15-17 ст. визначений законом час, яким обмежувався перехід феодально залежних селян від одного феодала до іншого. Назва пов'язана з осіннім (26.ХІ за старим стилем) церковним святом на честь св. Георгія (Юрія). Передбачалося, що селянин, виконавши відповідні зобов'язання перед паном, міг піти від нього за тиждень до і протягом тижня після Ю. д. Цей порядок був юридично оформлений Судебником 1497, підтверджений Судебником 1550; скасований Соборним уложенням 1649.

З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

 Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

Злочин і покарання за Судебниками 1497 і 1550 років: поняття, види.

У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які регулюються центральною владою, проводиться певна виражена соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип покарань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.

Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього катувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: дітей боярських, дворян, представників верхівки посаду або селянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамола” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих видів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, невідокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викрадення майна).

Система покарань за судебниками ускладнюється, формується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні покарання застосовувались як основний або додатковий вид покарання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покарання була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язика, таврування) у період судебників лише розпочинали вводитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.

Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості проступку і статусу потерпілого.

Зародження інквізиційного процесу.

У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагальний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізиційного”) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затримання на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим процесуальним засобом був “повальний обшук” – масовий допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури “облиховання”. За вироком суду “облихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк.

Судова система складалася з таких інстанцій:

а) суд намісників (волостей, воєвод);

б) приказний суд;

в) суд Боярської думи чи великого князя.

Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика “змішаних” судів.

У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату.

Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада належала намісникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.

Станово-представницька монархія в Московській державі.

Станово-представницька монархія – це така форма феодального устрою, за якої влада царя опиралася на станово-представницький орган – Земський собор, який складався з представників всіх станів, за виключенням кріпосних селян. Земський собор, будучи вищим органом влади, офіційно обмежував владу царя. Місцеве управління також організовувалось на основі представництва від дворян, купців та посадських осіб.

У період станово-представницької монархії відбулося значне розширення території Росії. Був розгром Казанського, Астраханського і Сибірського ханств. Нижнє і Середнє Поволжя, а також Сибір увійшли до складу Росії. На західних рубежах активна політика Івана Грозного не дала бажаних результатів: Лівонська війна закінчилася внічию. Росія не зуміла пробитися до моря. У Смутний час Російська держава сильно постраждало від Польщі та Швеції. Однак середина XVII ст. знаменувалася значним розширенням території Росії і на Заході: до неї була приєднана України.